Це був середній за розміром кабінет, обставлений з професійною акуратністю. Книжкова шафа з грубезними томами за скляними дверцями. На стіні — аптечка першої допомоги. За склом — білий емальований стерилізатор, у якому кип'ятяться голки і шприци. За широким столом, на якому лежали прес-пап'є, бронзовий ніж для розрізання паперу, підставка для ручок і нотатників для записів, задумливо сидів, обхопивши руками голову, чоловік у білому халаті.
Між розчепіреними жовтими пальцями я побачив волосся кольору вологого піску, воно було таке прилизане, що здавалося намальованим на його черепі. Я ступив ще три кроки, щоб він зміг побачити хоча б мої черевики. Голова підвелася, з пергаментного обличчя на мене подивилися глибоко запалі водянисті очі.
Чоловік розвів руки, ніби безпомічно, але жест був хитрий. Він хотів дотягнутися до дзвінка на кінці столу.
Я ступив ще два кроки і погрозив йому пружиною, але його пальці й далі просувалися до краю столу.
— Дзвінок, — проказав я, — нічим вам не зарадить. Вашого помічника я поклав у ліжко.
Він примружив очі:
— Ви були дуже хворі, сер. У дуже поганому стані. Я б не рекомендував вам поки що підводитися.
— Приберіть праву руку! — наказав я і різко вдарив пружиною, вона скрутилася, як поранена змія.
Обійшов навколо стола, усміхаючись, хоч радіти не було чого. Звісно, в шухляді стола лежав пістолет. У них завжди у шухлядах лежать пістолети, але вони завжди користуються ними занадто пізно, якщо взагалі користуються. Я дістав його. Це був автоматичний пістолет 38-го калібру. Не такий гарний, як у мене. Але я міг скористатися його обоймою. У шухляді більше нічого не було. Я почав розряджати його пістолет.
Він совався на місці. Його глибоко запалі очі були сумні.
— Може, у вас під килимом є ще одна кнопка, — вів я далі. — І дзвінок пролунає в кабінеті начальника поліції. Радив би не торкатися її. Бо протягом години я буду дуже небезпечний. Той, хто наважиться увійти у ці двері, — ляже в труну.
— Кнопки під килимом немає, — відповів він. В голосі відчувався ледь помітний акцент.
Я витягнув обойму з його пістолета і порожню з свого і поміняв їх.
У дверях був замок на пружині. Я спиною штовхнув їх, вони зачинилися, і я почув, як клацнуло. Я засунув ще засув.
Повернувшись до стола, сів на стілець. Зібрав останні свої сили.
— Віскі, — сказав я.
Він почав шарити довкола.
— Віскі, — повторив я знову.
Він підійшов до аптечки, дістав пласку пляшку з зеленою гербовою етикеткою на ній і склянку.
— Дві склянки, — наказав я. — Одного разу я вже пробував ваше питво, будь воно неладне.
Він приніс дві склянки. Відкоркував пляшку і наповнив їх.
— Ви перший, — велів я.
Він ледь усміхнувся і узяв одну.
— Ваше здоров'я, сер. За його рештки.
Він випив. Я теж потягнувся за пляшкою і поставив її біля себе. Випив. Чекав, поки тепло розіллється по тілу. Серце моє калатало, але невдовзі заспокоїлося.
— У мене було марення, — почав я. — Якесь дурне видіння. Верзлося, наче мене прив'язано до ліжка, нашпиговано наркотиками і замкнено в палаті з гратами на вікнах. Я вкрай ослаб. Я спав. Я нічого не їв. Я був безпомічний. Мене вдарили по голові і привезли кудись, щоб отаке зробити зі мною. Навіщо стільки клопоту? Адже я не така поважна особа.
Він мовчав і далі розглядаючи мене. Його очі були сповнені легкої задуми, немов він вирішував сам для себе, скільки ще мені жити.
— Коли я прокинувся, кімнату заповнив дим, — вів я далі. — Галюцинації, подразнення зорового нерву, чи як це там у вас називається… Я закричав, і чоловік у білому халаті увійшов і погрозив мені кийком. Мені довелося витратити багато часу, щоб підготуватися і забрати кийка в нього. Заразом і ключі, і свій одяг, і навіть свої гроші з його кишені. І ось я тут. Зовсім здоровий. Ви щось сказали?
— Я не промовив жодного слова, — відповів він.
— Чекаю, коли ви це зробите, — сказав я. — Оця річ, — я змахнув пружиною, — може переконати вас. Мені довелося позичити її в одного хлопця.
— Будь ласка, негайно віддайте її мені, — промовив він із якоюсь дивною усмішкою. Так посміхається кат, який завітав до твоєї камери, щоб зняти мірку для шибениці. Трохи дружня, трохи поблажлива і водночас насторожена. Ця усмішка могла б сподобатися, якби в тебе були шанси ще пожити.
Я вклав пружину в його ліву руку.
— Тепер пістолет, — сказав він лагідно. — Ви були дуже хворі, містере Марлоу. Думаю, мені не доведеться наполягати, щоб ви знову лягли у ліжко.
Я уважно дивився на нього.
— Я лікар Сондерборг і не допущу ніяких вільнощів. — Він поклав пружину перед собою на стіл. Усмішка у нього була натягнута, як у замороженої риби. Його пальці ворушилися, як вмирущі метелики.
— Пістолет, будь ласка, я наполягаю…
— Котра година, лікарю?
Він глянув на мене трохи здивовано. У мене був годинник, але зараз він стояв.
— Близько півночі, а що?
— Який сьогодні день?
— Мій любий, сер. Звісно, неділя. Вечір.
Я сперся об стіл і намагався тримати пістолет досить близько від нього, щоб він міг спробувати забрати його.
— Отже, минуло понад сорок вісім годин. Без сумніву, в мене були галюцинації. Хто привіз мене сюди?
Доктор дивився на мене, а його ліва рука посувалася до пістолета.
— Не зліть мене, — попередив я. — Не змушуйте мене позбуватися своїх бездоганних манер і вишуканої мови. Скажіть, як я сюди попав?
Він виявився мужнім і спробував-таки вхопити пістолет. Але це йому не вдалося. Я сів на стільця і поклав пістолет на коліна.
Він зашарівся, схопив віскі, налив собі і швидко перехилив. Потім глибоко вдихнув і відразливо здригнувся. Йому не подобався смак спиртного. Наркоманам ніколи він не подобається.
— Вас арештують одразу, як тільки ви вийдете звідси, — сказав він різко. — Вас доставив сюди поліцейський.
— Поліцейські не могли цього зробити.
Це його дещо неприємно вразило. Його пожовтіле обличчя зблякло.
— Збовтайте пляшку і налийте, — сказав я. — Хто привіз мене сюди, чому і як? Я сьогодні страшенно лютий. І можу розійтися до божевілля. Я чую крик, який віщує смерть. Я на цьому тижні ще нікого не застрелив. Розповідай, лікарю, Фелл[13], лікарю-вбивця!
— Ви страждаєте від наркотичного отруєння, — відповів вій холодно. — Ви мало не вмерли. Я змушений був тричі вам давати дігіталіс. Ви билися, горлали, і вас довелося вгамовувати. — Його слова вискакували так швидко, що наскакували одне на одне, мов жаби. — Якщо ви залишите мою лікарню в такому стані, чекайте серйозних наслідків.
— Ви сказали, що ви лікар, лікар медицини?
— Так, я лікар Сондерборг, як я вже казав вам.
— Ви не б'єтеся і не волаєте від наркотичного отруєння, лікарю. Ви просто у комі. Давайте спробуємо спочатку. Не заглиблюючись, тільки головне. Хто запроторив мене до вашого приватного дурдому?
— Але…
— Мені без усяких «але». Я з тебе зроблю біфштекс. Я втоплю тебе у діжці мальвазії. Давай ковтнемо трохи наших ліків. — Я дотягнувся до його склянки і налив нам обом ще. — Давай, хиляй, лікарю-злодію.
— Вас привезла поліція.
— Що за поліція?
— Із Бей-Сіті, звісно. — Він постукував своїми жовтими пальцями по склянці. — Лікарня теж у Бей-Сіті.
— А прізвища тих поліцейських?
— Одного, здається, сержант, Гелбрайт. Він не завжди їздить на патрульній машині. Він ще з одним поліцейським знайшов вас напівнепритомного у п’ятницю ввечері й привіз сюди, це поруч. Я вирішив, що ви наркоман.
— Добре придумана історія. Заперечити нічого. Але навіщо мене було тут тримати?
Він розвів руками.
— Я знову змушений повторити, що ви були у дуже поганому стані і ще з нього не вийшли. Що ж я мав робити?
— Я, певно, винен вам якусь суму грошей?
Він знизав плечима:
— Звісно, винні. Двісті доларів.
Я трохи відсунув свого стільця:
— Брудна дешевина. На, бери.
— Як тільки ви звідси вийдете, — кинув він уривчасто, — вас арештують.
Я нахилився до столу і проговорив йому в саму пику:
— Тільки не за те, що я вийду звідси, злодію. Відкрий негайно стінний сейф.
Він рвучко підвівся:
— Це вже занадто…
— Не відкриєш?
— Без сумніву, ні!
— В руках у мене — пістолет.
Він посміхнувся принизливо і жалібно.
— То дуже великий сейф, — сказав я. — Новий. А це чудовий пістолет. Як, будеш відчинять?
В його обличчі нічого не змінилося.
— Три чорти! — вилаявся я. — Коли у тебе в руці пістолет, то думаєш, що люди робитимуть усе, що їм накажеш. Але так не завжди буває.
Він посміхався. В його усмішці було якесь садистське задоволення. Мене хитало, я мало не знепритомнів.
Я сперся об стіл, а він чекав, ледь розтуливши губи.
Так я простояв досить довго, дивлячись в його очі. Тоді всміхнувся. Усмішка спала з його обличчя, як брудна ганчірка. На лобі заряснів піт.
— Прощавай! — сказав я. — Залишаю тебе для брудніших рук, аніж мої.
Спиною відчинив двері й вийшов.
Вхідні двері були не зачинені. ганок із дашком. Навколо повно квітів. Білий паркан-частокіл із хвірткою. Будинок стояв на розі. Прохолодна, сира, безмісячна ніч.
На табличці напис: «Вулиця Дискансо». У будинках кварталу горіло світло. Я чекав виття сирени. Але ніщо не порушило тиші. На іншій табличці прочитав: «Двадцять третя вулиця». Ледве додибав до 25-ї вулиці і почвалав до 800 кварталу, до будинку під номером 819. Цю адресу дала мені, коли ми познайомилися, Енн Ріордан.
Я вже йшов таки довгенько, коли зрозумів, що пістолет і досі у моїй руці. Ніяких сирен я не чув.
Я йшов далі. На повітрі мені стало краще, але віскі всередині помирало і, вмираючи, корчилося. Уздовж кварталу росли ялинки, стояли цегляні будиночки, які більше були схожі на будинки в Капітоль-Нілі у Сієтлі, ніж у Південній Каліфорнії.
У будинку № 819 горіло світло. До нього вела невелика біла брама, що сховалася в живій кипарисовій загорожі. Перед будинком росли кущі троянд. Я чвалав доріжкою. Прислухався, а вже тоді натис кнопку дзвінка. Із спеціального пристрою, який дає змогу розмовляти, коли двері зачинено, пролунав голос:
— Хто там?
— Марлоу.
Чи то в неї подих забрало, чи ця штука відімкнулася.
Двері широко розчинилися, і вийшла міс Ріордан у світло-зеленому костюмі. Очі в неї були здивовані й перелякані. Вона дивилася на мене, обличчя її, освітлене лампочкою, зблідло.
— Боже! — прошепотіла вона. — Ви схожі на тінь батька Гамлета.
Лікар Фелл — письменник, ректор коледжу, який лишився в історії завдяки відомій епіграмі.