У вітальні лежав рудувато-коричневий килим, біля каміна, обкладеного чорним мармуром, з високою залізною підставкою для дров, стояли білі й рожеві стільці. У стіни вмонтовані книжкові шафи аж до стелі, цупкі кремові штори закривали опущені жалюзі.
В кімнаті ніщо не свідчило про присутність тут жінки, крім дзеркала на весь зріст і чисто витертої підлоги перед ним.
Я напівлежав у глибокому кріслі, поклавши ноги на маленького стільчика. Випив дві чашечки чорної кави, трохи спиртного, з'їв два яйця, зварених некруто, з грінками і ще трохи кави з коньяком. Усе це я з'їв у столовій кімнаті, але ніяк не міг згадати, який вона мала вигляд. Здавалося, що це було дуже давно. Я знову був у гарній формі, до мене повернулася розсудливість…
Енн Ріордан сиділа навпроти, схилившись уперед, її ніжне підборіддя було занурене, ніби в чашечку, в її ніжну долоню. Темні очі дивилися з-під пухнастого червоно-коричневого волосся. У руці стриміла ручка. Обличчя Енн було стурбоване. Я розповів їй дещо, але не все. Про Лося Меллоя, звісно, промовчав.
— Я думала, ви п'яний, — сказала вона. — Мені здалося, що вам треба напитися, щоб прийти до мене. Я думала, що ви з тією блондинкою… Я думала… Втім, не знаю, що я думала…
— Ладен закластися, що все це ви заробили не своїм пером, — сказав я, оглядаючись довкола. — Навіть тоді, якщо вам платять за те, що ви думаєте.
— Мій батько усе це придбав, не беручи хабарів з поліцейських, — відповіла вона, — як той гладун-ледащо, котрий у нас зараз шеф поліції.
— Це мене не обходить, — сказав я.
— У нас було кілька акцій в Дель-Рої. Акції на земельні ділянки. Вони обдурили батька, бо на тих ділянках знайшли нафту.
Я кивав головою і пив з прозорого кришталевого келиха. Те, що я пив, було чудове і смачне.
— Тут можна непогано влаштуватися. Просто хоч перебирайся. Усе готове.
— Це в тому разі, якщо охочий переїхати підходить хазяйці і на нього тут чекають, — відповіла вона.
— Нема й секретаря, — сказав я, — який міг би заважати… Вона зашарілася:
— Не жартуйте, адже ваше покликання бути мало не до смерті побитим, наштриканим наркотиками, з потовченою пикою невідомо за що. Хіба цього не досить?
Я нічого не відповів, бо був дуже стомлений.
— Отже, — сказала вона, — у вас вистачило глузду зазирнути у мундштук. Тоді після розмови в Астер-Драйві — я вже думала, що нічого путнього чекати від вас не слід.
— Ті дві візитки нічогісінько не означають.
Вона здивовано глянула на мене.
— Ви сидите тут і розповідаєте мені, як той знахар з допомогою двох поліцейських відлупцював вас, а потім вас наштрикали наркотиками, щоб як слід провчити. Треба бути обережнішим.
— Я мав це розповісти. Даруйте, грубий мій стиль. Ну й що з того?
— Але той елегантний психіатр звичайнісінький першокласний злодій. Він підшуковує клієнтуру, все обмізковує й тоді посилає бандитів відбирати коштовності.
— Ви справді так думаєте?
Вона втупилась у мене. Я прикінчив свій келих із спиртним. Вона кинула на мене миттєвий погляд.
— Звісно, я так думаю, і ви так думаєте.
— Думаю, що все трохи складніше.
Її усмішка була люб'язна й водночас трохи іронічна.
— Пробачте, я на мить забула, що ви детектив. Усе справді має бути трохи складніше, адже нескладні справи не роблять честі.
— Однак все-таки складніше, — повторив я.
— Гаразд. Я слухаю.
— Не знаю чому, але я певен цього. Можна мені ще випити?
Вона підвелася.
— Раджу вам хоч інколи пити воду, аби було що посилати до біса.
Вона підійшла й взяла мій келих.
— Зважте, це буде останній.
Вийшла з кімнати, і до мене долинув дзенькіт об келих кубиків льоду. Я заплющив очі, слухаючи ті звуки. Мені не слід було сюди приходити. Аби вони знали про мене стільки, скільки я про них, вони б неодмінно прийшли. Ото була б буча. Ото була б бійка.
Вона повернулася, тримаючи в холодних пальцях холодний келих. Торкнулася моїх пальців. Я притримав її пальці, а тоді повільно відпустив, як це буває уві сні, коли прокидаєшся від сонячних променів.
Вона зашарілася, повернулася до свого стільця й довго вмощувалась на ньому. Запалила сигарету, спостерігаючи, як я п'ю.
— Амтор досить жорстокий чоловік, — сказав я. — Але я не і думаю, щоб він був мозковим центром тієї ювелірної зграї. Втім, я можу й помилятися. Аби це був він, то не думаю, щоб я вийшов живий з тієї лікарні. Проте йому є чого боятися. Він, власне, й не сердився, поки я не став теревенити про тайнопис.
Вона підозріло глянула на мене.
— Невже там щось було?
— Може, й було, але я не читав, — усміхнувся я.
— Оригінально задумано ховати в мундштуках цигарок відомості, які знеславлюють людину. Ти згоден? Припустімо, що їх би ніколи не знайшли…
— Думаю, річ у тім, що Маріотт чогось боявся. Аби з ним сталося, ці візитки неодмінно були б знайдені. Поліція мала його ретельно обшукати, от що мене хвилює. Якщо Амтор пройда, я б у нього нічого не знайшов.
— Ти певен, що Амтор убив його, чи це твоє припущення? Адже те, що Маріот знав про Амтора, не має ніякого відношення до вбивства.
Я відкинувся на спинку крісла, допив келих і удав, що обдумую, киваючи головою.
— Але пограбування коштовностей має зв'язок з убивцею. Тому можна припустити, що Амтор причетний до пограбування.
В її очах промайнув ледь помітний смуток:
— Я певна, тобі зараз кепсько. Чи не хочеш лягти.
— Тут?
Вона спалахнула і міцно стулила уста.
Це була ідея. Я вже не дитина. Хто в чорта стежитиме, що я роблю, де і як.
Я відставив келиха й підвівся.
— У мене зараз приступ делікатності, — сказав я. — Чи не підкинеш мене до зупинки таксі, коли ти не дуже втомилася?
— Ти справжній йолоп, — кинула вона сердито. — Тебе побили мало не до смерті, накололи бозна-якими наркотиками, і я думала, що тобі треба добре виспатися, щоб прокинутися свіжим, бадьорим, бути знову детективом.
— Я посплю згодом.
— Тобі місце в лікарні, клятий бовдуре.
Я стенув плечима.
— Слухай, — сказав я. — У мене сьогодні не дуже свіжа голова, але я думаю, що мені не слід довго у тебе затримуватись. Я нічого не доведу тим людям. Чогось я їм не до вподоби. Хоч би що я сказав, усе суперечитиме закону. А закон у цьому місті, здається, добряче прогнив.
— Це чудове місто, — різко кинула вона, затамувавши подих. — Ти не можеш судити…
— О'кей, це прекрасне місто. За злочинністю може зрівнятися хіба що з Чікаго. Ви можете прожити там довго і не наштовхнутися ні на один пістолет. Звісно, воно теж чудове місто. Там не більше гангстерів, ніж у Лос-Анджелесі. Але можна підступно купити лише частину великого міста. Таке ж містечко можна купити цілком, з усім начинням. От у чім різниця. Тому я змушений іти.
Вона підвелася й притислась до мене підборіддям.
— Ти підеш негайно спати, просто зараз. У мене вільна спальня, ти можеш йти туди і…
— Обіцяєш зачинити двері?
Вона спалахнула й прикусила губу.
— Часом мені здається, що ти незвичайна людина, — сказала вона. — А інколи, що ти якийсь непотріб.
— Хоч би ким я був — відвези мене туди, де можна взяти таксі.
— Ти зостанешся тут, — наполягала вона, — ти ще не одужав, ти хворий.
— Я не такий хворий, щоб з мене витягати те, що ти хочеш взнати, — кинув я в'їдливо.
Вона вибігла з кімнати так швидко, що за два кроки була вже в холі. Коли повернулася до кімнати, була вже не в домашньому одязі, а в вовняному пальті поверх недбало надітого костюма. І без капелюшка на голові, волосся розпатлане, мов у божевільної. Вона відімкнула бічні двері й розчахнула їх, вийшла і лунко задріботіла до гаража. Почувся приглушений звук — то піднімались двері гаража. Гупнули дверцята машини і з грюком зачинились знову. Загарчав стартер, завівся мотор, і фари освітили відкриті скляні французькі двері у вітальню.
Я взяв зі стільця свого капелюха, вимкнув світло і побачив у французьких дверях автоматичний американський замок. На мить озирнувся, перш ніж зачинити двері. Це була чудова кімната. Це була б чудова кімната, аби ходити у ній в домашніх капцях.
Я зачинив двері. Маленька машина пригальмувала біля мене. Я обійшов її ззаду й сів.
Міс Ріордан везла мене додому, зла і з міцно стиснутими губами.
Усю дорогу вона вела машину, як фурія. Коли я вийшов з машини перед своїм під'їздом, вона холодно сказала:
— На добраніч! — розвернула свою маленьку машину посеред вулиці і зникла, перш ніж я дістав із кишені ключі.
Вхідні двері зачиняються об одинадцятій. Я відчинив їх і опинився в під'їзді, де завжди стояв затхлий запах. Ліфтом піднявся на свій поверх. Тьмяне світло ледь освітлювало сходи. Біля дверей стояли пляшки з молоком. Навколо була сонна тиша.
Я відчинив двері своєї квартири, зайшов, понюхав її запах, стоячи біля дверей, тоді увімкнув світло. Хатній запах, запах пилу і тютюнового диму, запах помешкання, де живе чоловік і хоче жити й далі.
Я роздягнувся й ліг. Мене мучили нічні кошмари, і я прокидався весь у поту. Але вранці я знову був у формі.