Ще одні подвійні двері виходили на горішні сходи. Здоровань недбало, одним пальцем, розчахнув їх, і ми увійшли в зал. Це було велике вузьке приміщення не дуже чисте, не дуже світле і не дуже веселе. У кутку за гральним столиком купка негрів гомоніла й співала. Праворуч біля стіни — бар. Решту залу займали невеликі круглі столики. За ними сиділо кілька негрів — чоловіків та жінок.
Спів біля грального столика раптом урвався, світло над ним згасло. Запала важка тиша, як у затонулому пароплаві. На нас дивилися каштанові очі, обличчя від сірого кольору до зовсім чорного. Голови повільно поверталися, очі виблискували і дивилися на чужаків у мертвій ворожій тиші.
Кінець стойки стояв, спершись на лікті, рослий негр, без піджака, з рожевими резинками, які підтримували рукави сорочки, і з рожево-білими шлейками, перехрещеними на широкій спині. На обличчі написано, що це викидайло. Він поволі опустив підняту ногу, неквапом обернувсь, облизнув широкі губи і, широко розставивши ноги, вп'явся у нас очима. Обличчя його було спотворене шрамами, рубцями. Здавалося, по ньому не били хіба що ковшем екскаватора. Певно, йому перепало усього, що тільки можна собі уявити. Сивина ледь торкнулася його кучерявого, коротко стриженого волосся. На одному вусі — обірвано мочку.
Кремезний, важкий, з могутніми куцими ногами, що не властиво неграм. Він ще раз облизнув губи, усміхнувся і попрямував до нас ходою хлопця, який звик давати волю кулакам. Здоровань чекав мовчки.
Негр з рожевими резинками на рукавах поклав масивну руку на його груди. Долоня була схожа на лопату. Здоровань навіть не ворухнувся. Викидайло лагідно усміхнувся.
— Білих не обслуговуємо, друже. Тільки темношкірих. Пробач.
Сірі сумні очі оглянули зал. До обличчя прилинула кров.
— Весела місцина, — невдоволено промимрив собі під ніс. — Де Вельма? — спитав він, підвищивши голос.
Викидайло ледь стримував посмішку. Він оглядав здорованя, його коричневу сорочку, яскраво-жовту краватку, грубий сірий піджак з білими гудзиками. Зміряв його з голови до черевиків з крокодилячої шкіри. Хмикнув. Здавалося, це його розважало. Мені навіть стало його жаль. Він неголосно заговорив:
— Вельма, кажеш? Нема тут ніякої Вельми. Ані випивки, ані дівчат, нікого. Давай звідси, білий, ушивайся.
— Вельма працювала тут, — сказав здоровань. Говорив він якось замріяно, наче він сам блукав десь у лісі, збираючи фіалки. Я вийняв носовичка, витер потилицю.
Викидайло несподівано розреготався. Кинувши швидкий погляд на відвідувачів, мовив:
— Працювала, але більше не працює. Звільнилася.
— Забери свою брудну лапу з моєї сорочки, — сказав здоровань.
Викидайло насупився. Він не звик, щоб із ним так розмовляли. Руку він забрав, стис у кулак, який розміром і кольором скидався на великий баклажан. Йому доводилося думати про свою репутацію викидайла, про свою роботу, свій престиж. Він якусь мить вагався, і це була його помилка. Різко звівши лікоть, він завдав здорованю короткого сильного удару в щелепу. Зал немов зітхнув. Удар був добрячий, з підстраховкою плечем, із поворотом корпуса. Відчувалося, що людина добре зналася на цьому ділі. Тим часом голова здорованя подалася лише на дюйм. Блокувати удар він навіть не спробував. Витримав його, неголосно пихкнув і схопив викидайла за горлянку.
Той хотів був ударити його коліном у пахвину. Здоровань трохи підняв негра і, ковзнувши по лінолеуму своїми чудернацькими черевиками, розставив ноги. Повернув негра спиною до себе і ухопив правою рукою за пояс. Ремінь тріснув, мов надрізана мотузка. Здоровань притис свою велетенську долоню до спини викидайла, підняв його і швиргонув. Той полетів через увесь зал, крутився, сіпався, розмахував руками. Троє відвідувачів відскочили вбік. Перекинувши столика, викидайло гепнувся об стінку з таким гуркотом, ще, певно, чути було в Денвері. Ноги йому сіпнулися. Потім він застиг.
— Дехто, — промовив здоровань, — погано собі уявляє, коли можна, а коли й не слід нахабніти.
Він обернувся до мене і запросив:
— Ну що ж, давай хильнемо по чарці.
Ми підійшли до стойки. Відвідувачі, мов тіні, нечутно проходили залом і по одному, по двоє, по троє зникали за дверима на сходах. Навіть двері не рипіли.
Ми сперлися об стойку.
— Віскі з лимонним соком, — замовив здоровань. — Кажи, що тобі.
— Те саме, — відповів я.
Нам подали.
Здоровань недбало вилив у горлянку віскі з товстої низенької склянки. Похмуро глянув на бармена — худорлявого переляканого негра в білій куртці, який рухався так, наче в нього були хворі ноги.
— А ти знаєш, де Вельма?
— Ви сказали, Вельма? — заскавучав бармен. — Останнім часом я її тут не бачив. Давно вже не бачив, сер.
— А сам тут давно?
— Зараз згадаю, — бармен відклав рушника і почав загинати пальці, морщачи лоба. — Місяців десять, напевно. Майже рік. Десь отак.
— Поворуши звивинами, — звелів здоровань.
Бармен хихотнув, борлак йому засіпався, мов у курки, в якої тільки-но відрубали голову.
— Давно тут кафе для темношкірих? — грубо спитав здоровань. Він стис кулака, склянка з-під віскі сховалася в ньому.
— Десь років із п'ять, — сказав я. — Цей хлопець не знає про білу дівчину, яку звуть Вельма. І ніхто тут не знає.
Здоровань глянув на мене так, наче вперше побачив. Віскі, здавалося, не поліпшило його настрою.
— Дідько б його вхопив, хто тебе просив лізти? — спитав він.
Я всміхнувся широко, тепло й дружньо:
— Ми ж разом прийшли. Хіба забув?
Він відповів легкою білозубою усмішкою.
— Ще віскі з лимонним соком, — наказав бармену. — І не барися. Хутчіше.
Бармен заметушився, блимаючи білками очей. Я повернувся спиною до стойки й оглянув зал, де нікого вже не було, крім бармена, здорованя, мене та ще викидайла, який повз уздовж стінки, повільно, з останніх сил, з болем долаючи кожен дюйм уздовж плінтуса, як муха з відірваними крилами. Над силу пробрався поміж столиків, наче раптом постарів, позбувся ілюзій. Я спостерігав як він пересувається. Бармен поставив ще два віскі з лимонним соком. Я повернувся до стойки. Здоровань скоса глянув на викидайла і більше не звертав на нього уваги.
— Від колишнього кафе нічого не лишилось, — поскаржився він. — Тут була невеличка сцена й затишні кімнати, де можна було трохи порозважатись. Вельма співала. Руда така. Гарна. Ми вирішили вже побратися, коли я вскочив у ту халепу.
Я взяв другу склянку. Ця пригода вже почала мене дратувати.
— Яку халепу? — спитав.
— Знаєш, де я провів ці вісім років?
— Ловив метеликів.
Він тицьнув себе в груди вказівним пальцем завбільшки з банан:
— У в'язниці. Моє прізвище Меллой. За силу мене прозвала Лось Меллой. Брав Великий Бенд-банк. Сорок тисяч. Сам. Непогано, га?
— І от тепер їх витрачаєш?
Він пильно глянув на мене. Позаду почувся якийсь шум. Викидайло вже звівся на ноги, стояв, похитуючись. Він тримався за ручку дверей позаду грального столика. Потім відчинив двері і зник за ними. Клацнув замок.
— Що то за двері? — спитав Лось Меллой.
Очі бармена забігали і нарешті зупинилися на дверях, за якими зник викидайло.
— Це… Це контора містера Монтгомері, сер. Він тут бос. Там його кабінет.
— От хто може знати, де Вельма, — сказав здоровань і одним ковтком вихилив своє віскі. — Тільки б нахабніти йому не радив. Двоє вже пробували.
Він неквапно, легкою ходою, проминув зал, не боячись нічого у світі, затулив своєю широчезною спиною двері, які були зачинені. Потім шарпнув ручку, збоку відлетів шматок фільонки. Переступив поріг і причинив двері за собою.
Запала тиша. Я дивився на бармена. Він на мене. Його погляд був напружений. Він витер стойку, зітхнув. Сперся на неї правою рукою.
Я нахилився через стойку і схопив його за руку. Вона була тонка й тендітна. Усміхнувся йому.
— Що в тебе заховано там, унизу?
Він облизав губи. Глянув на свою руку, але нічого не сказав. Обличчям посірів.
— Цей хлопець грубий, — сказав я. — Він може наробити хтозна-чого. Ще й віскі. Він шукає дівчину, яку колись знав. Це кафе раніше було для білих. Зрозумів?
Бармен знову облизнув губи.
— Його не було довгий час, — сказав я. — Вісім років. Він навіть не може собі уявити, як це довго. Майже ціле життя. Він думає, що люди тут мають знати, де його дівчина. Зрозумів?
Бармен повільно промовив:
— Я думав, ви з ним.
— Ні, я сам по собі. Він спитав мене щось унизу і затягнув із собою. Я ніколи раніше його не бачив. Але мені зовсім не світило, щоб він мене зашвиргонув десь за будинок. Що в тебе там унизу?
— Обріз.
— Тс… Це незаконно, — прошепотів я. — Слухай. Ми з тобою удвох. Ще щось є?
— Є револьвер, — відповів бармен. — У коробці з-під сигар. Відпусти руку.
— Гаразд, — сказав я. — А тепер трохи посунься. Не час влаштовувати стрілянину.
— Ще чого, — проскиглив бармен. Він намагався звільнити руку. — Ще…
Він затнувся. Очі забігали. Голова затіпалася.
Із-за дверей, що за гральним столиком, долинув глухий звук. Наче грюкнули двері. Але я так не думав. Бармен теж.
Бармен скам'янів. Я прислухався. Ніяких звуків. Я миттю досяг кінця стойки. Але прислухався занадто довго.
Двері розчахнулися. Меллой неквапом вийшов звідти і застиг. На блідому обличчі майнула широка усмішка. Армійський кольт сорок п'ятого калібру здавався в його руці іграшкою.
— Не здумайте лізти в кишені, — сказав він, не підвищуючи голосу. — Руки на стойку!
Бармен і я поклали руки на стойку.
Лось Меллой уважно оглянув зал. Обличчя його було напружене. Він мовчки попрямував через зал, скидаючись на людину, яка може й сама пограбувати банк, навіть у такому одязі.
— Руки вгору, чорнопикий! — неголосно повторив він, підходячи до стойки.
Бармен високо підняв руки. Здоровань наблизився до мене і старанно обмацав мене лівою рукою. Його подих обпалив мою шию. Потім я перестав його відчувати.
— Містер Монтгомері теж не знає, де Вельма, — сказав він. — Хотів порозумітися зі мною за допомогою цієї штуки. — Його могутня долоня торкнулася пістолета. Я повернувся й глянув на нього.
— Отак, — сказав він. — Ти ж мене знаєш. Не забувай, друже. Нагадай поліцейським нишпоркам, що головне — це обережність. — Він помахав пістолетом.
— Ну, на все добре, невдахи. Мені ще треба встигнути на трамвай, — і подався до сходів.
— Ти не розплатився за випивку, — кинув я йому навздогін. Він зупинився і пильно поглянув на мене.
— Певне, в тебе є якийсь дріб'язок, — сказав він, — тож не скупися.
Потім зник за дверима, і його кроки залунали на сходах, віддаляючись.
Бармен нахилився. Я кинувся за стойку і відштовхнув його. На полиці під стойкою лежав, накритий рушником, обріз. Поруч коробка з-під сигар, а в ній — автоматичний пістолет 38-го калібру. Я взяв і те і друге. Бармен притиснувся спиною до полиці з посудом. Я вийшов з-за стойки і ступив до розчинених дверей за гральним столиком. Там був ледь освітлений коридор у формі літери Г. На підлозі лежав непритомний викидайло. Я нахилився, узяв ножа і закинув його на чорні сходи. Викидайло дихав хрипко, кисть правиці була зламана.
Я переступив через нього і відчинив двері, на яких чорною фарбою, що місцями облупилася, було написано; «Контора».
Біля вікна на половину забитого дошками стояв подертий стіл. Тіло людини, що сиділа на стільці, було зовсім пряме. Потилиця торкалася спинки стільця. Скручена шия перехилялася через високу спинку так, що ніс стирчав до вікна.
Права шухляда столу була відчинена. Там лежала газета з плямами мастила. Пістолет, певно, було взято звідти.
На столі стояв телефон. Я поклав обріз і, перш ніж зателефонувати до поліції, пішов і зачинив двері. Так я почував себе безпечніше в кабінеті містера Монтгомері.
Коли хлопці з патрульної машини затупотіли сходами, викидайла і бармена вже не було в кафе.