Блискучий чорний жук з рожевою голівкою та рожевими плямами на крильцях повільно повз полірованою поверхнею Ренделлового столу, ворушив парою вусиків, ніби принюхуючись до бризу, перш ніж злетіти. Він рухався перевальцем, як літня жінка, обвішана клунками. Незнайомий сищик сидів за іншим столом і говорив у старомодну телефонну трубку з розтрубом, від чого голос його здавався шепотом у тунелі. Очі йому були заплющені, велика рука зі шрамом лежала на столі, між пальцями тліла сигарета.
Жук дістався краю столу і, не затримуючись, беркицьнувся на підлогу. Він упав на спину, безпомічно замахав благенькими лапками, а потім прикинувся мертвим. Це ні на кого не справило враження, і він знову почав махати лапками, доки нарешті не перекинувся на черевце. Тоді повільно почвалав у куток, де нічого не було, в нікуди.
Поліцейський гучномовець повідомив про пограбування на Сан-Педро трохи на південь від Сорок четвертої вулиці. Злочин вчинив чоловік середнього віку. На ньому був темно-сірий костюм і сірий фетровий капелюх. Востаннє його бачили на Сорок четвертій, він біг у східному напрямку і зник між будинками.
— Будьте пильні, — попереджав гучномовець. — В нього може бути револьвер тридцять другого калібру, з яким він пограбував власника грецького ресторану на Південній Сан-Педро, три тисячі дев'ятсот шістдесят шість.
У гучномовці клацнуло, і новий голос — монотонний і нудний — почав читати список викрадених автомобілів, кожну інформацію повторюючи двічі.
Відчинилися двері, і зайшов Ренделл зі стосом аркушів із машинописним текстом. Він швидко перетнув кімнату, сів навпроти мене і підштовхнув мені кілька аркушів.
— Підпишіть чотири примірники, — сказав він.
Я підписав чотири примірники.
Рожевий жук дістався до кутка кімнати і почав вусиками шукати, як би звідти вибратися. Він здавався трохи збентеженим. Здерся на плінтус і рушив у інший кут. Я закурив сигарету, сищик біля телефону підвівся й вийшов з кабінету.
Ренделл відкинувся на спинку стільця, вигляд мав, як завжди, витриманий, холодний, готовий бути похмурим чи привітним, як того вимагатимуть обставини.
— Хочу вам дещо повідомити, — сказав він, — аби ви могли поміркувати. Щоб ви припинили свої розвідки по навколишніх місцевостях. Щоб ви, можливо, заради господа, стояли осторонь.
Я чекав.
— Відбитків на кнопках нема, — сказав він, — Ви знаєте, про які кнопки я кажу? Щоб вимкнути радіо, шнур висмикнули з розетки. А вмикала приймача, певно, вона сама. Це найвірогідніше. П'яниці полюбляють гучне звучання. Якщо на вас рукавички, то ви можете в них не лише вчинити вбивство, а й увімкнути радіо поворотом ручки чи так само вимкнути його. Але все це було не так. У жінки зламано карк. Вона вже була мертва, коли її товкли головою об ліжко. Так от, чому він товк її головою об спинку ліжка?
— Я слухаю.
Ренделл спохмурнів.
— Мабуть, він не знав, що скрутив їй в'язи. Не тямив себе від люті, — сказав Ренделл. — Дедукція, — кисло посміхнувся.
Я випустив дим і відігнав його від обличчя.
— А от чому він так розлютився на неї? Коли його схопили в тому кафе за пограбування банку в Орегоні, було сплачено велику винагороду. Одержала її виказчиця, яка вже вмерла, проте частина грошей, певно, перепала родині Флоріан. Меллой міг запідозрити це. Можливо, навіть знав це напевно. І хотів витрусити гроші з неї.
Я кивнув. Це було варте мого кивка. Ренделл вів далі:
— Він просто схопив її за шию, і його пальці не схибили. Якщо ми впіймаємо його, то по слідах пальців можна довести, що це вчинив він. А може, й ні. Лікар визначив, що смерть настала минулої ночі, дещо раніше, ніж ми припускали. Мотиви згодом проясняться, в усякому разі. Щоправда, ні ми, ні сусіди не бачили його біля дому вчора ввечері. Але це дуже схоже на Меллоя.
— Так, — сказав я, — хай буде Меллой. Хоча він, можливо, й не збирався вбивати її. Просто він надто дужий.
— Це йому не допоможе, — похмуро мовив Ренделл.
— Я теж так думаю. Єдине що — на мене він не справив враження вбивці. Вбити може, коли немає іншого виходу, але не заради втіхи чи грошей, і не жінку.
— Ви вважаєте, це важливо? — сухо спитав він.
— Може, вам відомо вже, що важливо, а мені — ні.
Він довго дивився на мене — гучномовець устиг ще раз розповісти про пограбування грецького ресторану на Південній Сан-Педро. Злочинця затримано. Як з'ясувалося, це був чотирнадцятирічний мексіканець, озброєний водяним пістолетом. Бідолашні свідки.
Ренделл дочекався, коли гучномовець замовк, і повів далі:
— Ми сьогодні вранці подружилися. Давайте це збережемо. Йдіть додому і як слід відпочиньте. Ваші можливості дійшли вже до краю. Облиште це для мене й поліційного відділу — розслідувати вбивство Маріотта, шукати Лося Меллоя тощо.
— Я одержав гроші від Маріотта, — відповів я. — Я вже вліз у цю справу. Місіс Грейл найняла мене. Чого ви від мене хочете, щоб я жив за рахунок власного сала?
Він втупився в мене поглядом.
— Розумію. Я теж людина. Вони дозволили вам утекти, слід сподіватись, не лише для того, щоб ви почепили цей дозвіл у себе в кабінеті на стінці. Але ж будь-яка ображена сволота може вкоротити вам віку.
— Не тоді, коли за мною стоять Грейли.
Він обміркував мої слова. Сама думка про те, що я можу бодай наполовину мати рацію, була йому ненависна. Він спохмурнів і затарабанив пальцями по столу.
— Отже, ми зрозуміли один одного, — сказав він по паузі. — Якщо ви не облишите своїх розшуків, матимете ускладнення. Ускладнення, яких ви можете уникнути. Вирішуйте самі. Мало-помалу до вас зростатиме стійка неприязнь з боку нашого департаменту, тоді вам до біса важко буде знайти роботу.
— Кожен приватний детектив щодня відчуває це, звісно, якщо він справді незалежний.
— Ви не можете працювати на вбивць.
— Ви свою думку висловили. Я вислухав. В мене немає наміру самому розплутати усе, з чим не може впоратися чималий поліцейський департамент. В кращому разі я матиму часткові відомості, то вони такі й будуть — незначні й часткові.
Ренделл поволі перехилився через стіл. Його невтомні пальці стукотіли, як гілки пуансеттії об стінку будинку місіс Джессі Флоріан. Набриолінене волосся сяяло, холодні очі дивилися просто на мене.
— Давайте далі, — сказав він, — от що ще треба сказати. Амтор подорожує. Його дружина-секретар — не знає або не хоче сказати, де саме. Індіанець також зник. Чи можете ви порушити справу на цих людей?
— Ні. Тут нема за що ухопитись.
Він полегшено зітхнув.
— Дружина Амтора запевняє, що ніколи не чула про вас. Щодо поліцейських із Бей-Сіті, якщо вони справді поліцейські, — тут я нічого не можу зробити. Не хочу ускладнювати ситуацію ще більше. Я знаю напевне одне — Амтор непричетний до вбивства Маріотта. Цигарки, у мундштуках яких були його візитки, це просто підступна помста.
— А лікар Сонденборг?
Він розвів руками:
— Уся зграя зникла. Будинок порожній. Там чатують хлопці з окружної прокуратури, без зайвого галасу, без контактів із поліцією Бей-Сіті. Будинок був зачинений, в ньому — ні душі. Вони, звісно, увійшли туди. Хтось похапцем намагався знищити всі сліди, але відбитки пальців усе ж лишилися — й їх чимало. Ми тепер і за тиждень усього не опрацюємо. Зараз вони займаються потаємним сейфом у стіні. Можливо там зберігалися наркотики й дещо інше. Гадаю, сліди Сондерборга ще десь проявляться, можливо, не тут, а десь — аборти, підпільне лікування вогнепальних поранень, зміна відбитків пальців, махінації з наркотичними ліками. Було б добре, аби це сталося там, де діють федеральні закони.
— Він запевняв, що він лікар, — сказав я.
Ренделл стенув плечима.
— Можливо, колись був. Може, ніколи не перебував під судом. Є один лікар, що практикує нині поблизу Пальм-Спрінг, його судили п'ять років тому за поширення наркотиків. Він був винен, як біс, але спрацювала протекція. Вислизнув. Щось іще вас хвилює?
— Що ви знаєте про Брюнета?
— Брюнет гравець. Він багато заробляє. І досить легко.
— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Усе це слушно, але це не додає нічого нового до ювелірних дій зграї, яка вбила Маріотта.
— Я не можу вам усього розповісти, Марлоу.
— Я на таке й не сподіваюсь, — сказав я. — До речі, Джессі Флоріан казала мені під час нашої другої зустрічі, що вона колись служила в Маріоттів. Тому він посилав їй гроші. Є щось на підтвердження цього?
— Так. Листи в його вогнетривкому сейфі, в яких вона дякує йому за гроші. — Він подивився на мене так, ніби от-от терпець йому урветься. — Тепер, нехай вас береже бог, йдіть додому й займіться власними справами.
— Дуже зворушливо з боку Маріотта опікуватися тими листами, чи не так?
Він підводив очі, поки його погляд не зупинився на самій маківці моєї голови. Тоді довгих десять секунд дивився на мене крізь напівзаплющені очі й усміхався. Він робив це жахливо довго. Певно, витратив свій тижневий запас.
— Я маю свою думку щодо цього, — сказав він. — Хоч вона божевільна, але відбиває людську природу. — Маріотт, так вже складалося його життя, був людиною забобонною. Усі пройди — гравці, в тій чи іншій мірі, а всі гравці — марновіри — в більшій чи меншій мірі. Я думаю, Джессі була для Маріотта талісманом. Доки він піклувався про неї, з ним нічого не могло трапитися.
Я озирнувся на рожевоголового жучка. Він уже подолав два кутки й ображено повз до третього. Я підійшов, узяв його своїм носовичком, приніс і поклав на стіл.
— Погляньте, — сказав я. — Ця кімната на вісімнадцятому поверсі над землею. Оцей маленький жучок дерся аж сюди, аби знайти друга. Мене. Мій талісман. — Я ретельно загорнув жука у носовичок і поклав у кишеню. Губи Ренделла заворушились, але він нічого не сказав. — Цікаво тільки, чиїм талісманом був Маріотт, — сказав я.
— Не вашим, друже. — Його голос був в'їдливий, холодно в'їдливий.
— Мабуть, і не вашим. — Мій голос був звичайний. Я вийшов з кабінету й зачинив двері.
Спустився швидкісним ліфтом до виходу на Спрінг-стріт, вийшов із парадного входу муніципалітету і піднявся сходинками до клумби. Обережно поклав рожевого жучка під кущем.
Їдучи в таксі додому, я міркував, як довго він знову буде дертися нагору, в бюро розслідувань убивств.
Вивів машину з гаража за будинком, і перш ніж вирушити до Бей-Сіті, поснідав на бульварі Голлівуд. Був чудовий прохолодний сонячний день. Звернув з бульвару Аргуелло на Третю вулицю і проїхав повз муніципалітет.