Я лежав на ліжку у прибережному готелі, чекаючи темряви. Вікна маленької кімнати виходили на океан. Ліжко — жорстке, матрац — не товщий за бавовняну ковдру, що вкривала його. Одна з пружин була зламана і боляче вп'ялася у лівий бік. Але я наче не помітив цього.
На стелі відбивалися червоні спалахи неонових реклам. Коли уся стеля почервоніє, тоді й настане час виходити. Знадвору долинало шарудіння машин, що мчали бульваром, який тут звався Спідвей. А під самісінькими вікнами човгали по асфальту ноги, час од часу хвилями зчинявся шум та галас. Повітря, яке проникало крізь вікна із поржавілими сітками, тхнуло згірклою олією. Десь здаля долинав дзвінкий голос: «Ви зголодніли! Люди! Ви зголодніли! Смачні, гарячі сосиски. Сюди! Ви зголодніли!»
Темрява напливала непомітно. Я лежав і думав, але думки плинули повільно, якось крадькома, ніби за ними стежили чиїсь пильні жорстокі очі. Я згадав мертві очі Маріотта, що дивилися просто у безмісячне небо, чорні струмочки крові, застиглі у куточках рота, гидку стару жінку, забиту на смерть об залізну спинку її власного бридкого ліжка. Згадав чоловіка з блискучим білявим волоссям, який страшенно боявся, але сам не знав чого. Він не був досить передбачливим, але відчував: щось не те. Однак здогадатися, що саме — не зміг. Згадав я і чарівну багату жінку, яку б міг мати за коханку, і гарну, струнку, цікаву дівчину, що живе сама, з якою я б, напевно, міг одружитися. Я думав про копів — жорстоких, яких можна підкупити, але все одно вони лишаються не такі вже й погані, як, приміром, Хемінгуей. Про товстих, заможних копів, уже сам голос яких нагадував про великі гроші, — копів, схожих на шефа Уокса. Згадував худорлявих, розумних і проникливих копів — таких, як Ренделл. Вони, незважаючи на усі здібності, проникливість та мертву хватку, не можуть чесно виконувати свої обов'язки. Згадав і похмурих старих козлів, як Налті, котрі вже нічого не прагнуть зробити. А ще індіанця, психіатра-консультанта і лікаря з транквілізаторами.
Я думав багато про що, а тим часом дедалі темнішало, червоне рекламне світло повзло по стелі, заповнюючи її. Я сів на ліжку, опустив ноги і почухав потилицю. Потім підвівся, підійшов до раковини в кутку кімнати і умився холодною водою. Невдовзі відчув себе трохи краще. Мені конче треба було випити, щоб бути більш впевненим у завтрашньому дні, що я поїду колись у відпустку і матиму власний будинок за містом. Усе, що я зараз мав, це: пальто, капелюх і пістолет. Отож я надів на себе, що мав, і вийшов з кімнати.
Ліфта у готелі не було. У коридорах чимось тхнуло, поручні на сходах потемніли від бруду. Я спустився униз, кинув ключа на конторку і сказав, що йду. Портьє з великою бородавкою на лівому оці кивнув головою, й переді мною з-за найзапиленішої у Каліфорнії штучної пальми виріс коридорний — мексіканець у поношеній формі. З'явився він для того, щоб винести мої речі. Речей в мене не було, але він послужливо відчинив переді мною двері, ввічливо усміхаючись.
Я вийшов на вулицю, сповнену запахів, забиту товстими животами. Напроти готелю містився салон для гри у бінго. Гра була саме у розпалі. Поруч — фотографія. Звідти вийшли два моряки з дівчатами. Скоріше за все, вони фотографувалися верхи на верблюдах. Голос торговця сосисками, мов сокира, розрубав повітря. Великий блакитний автобус з гарчанням пронісся повз мене до кільця, де розвертався невеликий електрокар з кількома відкритими вагончиками. Я рушив у тому напрямку і невдовзі відчув слабкий подих океану: не дуже сильний, достатній щоб нагадати людям — колись тут було чисте відкрите узбережжя, на яке накочувались хвилі, дув вітер. Не піт та згіркла олія, а зовсім інші запахи наповнювали повітря.
На досить широкій бетонці з'явився електрокар. Я сів у вагончик і доїхав до кінця маршруту. Вийшов і вмостився на лаві. Майже біля моїх ніг лежала здоровенна коричнева купа водоростей. Було тихо і прохолодно. На ігральних пароплавах спалахнули вогні.
Коли електрокар повернувся, я знову поїхав у місто. Якщо хтось і стежив за мною, то він теж мав зрушити з місця. Але я не боявся, що за мною стежили. У цьому чистенькому, невеликому місті не так уже й часто вчинялися злочини, тому детективи навряд чи мали добру кваліфікацію.
Тьмяні лискучі пірси сягали кудись далеко — у темряву ночі і води. У повітрі носилася суміш запахів олії й океану. Продавець сосисок вів своє: «Ви зголодніли, люди! Люди, ви зголодніли! Смачні, гарячі сосиски! Сюди!»
Стоячи під білим наметом, він довгою виделкою витягав сосиски. Навіть у цю пору року справи в нього йшли непогано. Мені довелося почекати, поки він лишився сам.
— Як називається корабель, що стоїть останнім? — спитав я, кивнувши на пароплав, який мене цікавив.
— «Монтесіто», — відказав продавець, уважно глянувши на мене.
— Чи може людина з грошима добре провести там час? — Як то — добре?
Я навмисне грубо зареготав.
— Гарячі сосиски! — знову заходився викрикувати він. — Смачні гарячі сосиски!
Потім стиха спитав:
— Цікавитеся жінками?
— Ні. Мені б каюту із свіжим морським повітрям та доброю їжею. І щоб ніхто не турбував. Так би мовити, своєрідна відпустка.
— Не чув жодного слова, — відказав продавець.
Він одвернувся від мене і завів пісню про сосиски. Не знаю чому, але я був певен, що він займається не тільки ними. Щось у його обличчі підказало мені.
Двоє молодят підійшли до намету, купили сосиски і повільною ходою рушили далі, відкушуючи сосиски одне в одного. Рука хлопця лежала на дівочих грудях.
Продавець нахилився до мене, ще раз пильно оглянув.
— А я б хотів насвистувати зараз мелодію «Троянди Піккардії», — сказав він і замовк. По паузі додав: — Вам доведеться розщедритися.
— Скільки?
— П'ятдесят — і не менше. Звісно, у тому разі, якщо вони вам самому не потрібні.
— Колись це було хороше місто, — сказав я, — місто, де можна відпочити.
— Воно таке й досі, — пирхнув він. — Навіщо ж було мене питати?
— Сам не знаю, — відповів я, кинувши долара на прилавок. — Поклади ці гроші у банк для немовлят чи виконай «Троянди Піккардії».
Він схопив купюру, швидко згорнув її навпіл, потім ще раз і ще, поклав на прилавок і дав щигля. Згорнута купюра влучила мені в груди і впала на землю. Я нахилився, підняв її й озирнувся. Але жодного, хто б нагадував переодягненого поліцейського, не помітив.
Я сперся об прилавок і знову поклав купюру.
— Люди не жбурляють у мене грошима. Вони мені їх вручають. Зрозумів?
Продавець обережно узяв долар, розгладив і витер фартухом. Одкрив шухляду з грошима й кинув його туди.
— Ще кажуть — гроші не смердять, — промовив він, — але я часом сумніваюся.
Я не відповів, бо до прилавка підійшли кілька покупців і він заходився клопотатися біля них. На вулиці швидко холодніло.
— Я б не їхав на «Роял Краун», — сказав продавець. — То для всілякої дрібноти. А ви мені нагадуєте шпика. Однак то ваш клопіт. Сподіваюся, ви вмієте плавати?
Я пішов геть, дивуючись з себе: навіщо я взагалі звернувся до нього? Довірився передчуттю. Довіритися довірився, а мене пошили у дурні. Яка ж користь з інтуїції? Хіба можна замовити чашку кави, заплющивши очі і не дивлячись у меню? Тож сиди собі зі своєю інтуїцією!
Я походжав вулицею, щоб остаточно пересвідчитися, чи за мною не стежать. Потім почав шукати ресторан, де не смердить олією. І знайшов такий — під червоною неоновою вивіскою.
Бар відділяла бамбукова завіса. За роялем сидів женоподібний хорошунчик з довгим волоссям, пофарбованим хною. Він хтиво торкався клавіш і фальшиво співав популярну пісню «Сходи до зірок». Я взяв сухе мартіні і поспіхом пройшов до залу.
Обід за вісімдесят п'ять центів на смак був схожий на папір для обгортання бандеролей. Приніс його офіціант, глянувши на якого, можна було сказати точно: він заріже вас за двадцять п'ять центів, перерве горлянку за шістдесят і втопить у діжці з цементом за півтора долара плюс транспортні витрати.