Поїздка коштувала четвертак. Водне таксі — старий, пофарбований катер зі скляною кабіною на дві третини довжини — мчало повз яхти, що стояли на якорі, обминуло купу каміння, якою закінчувався хвилеріз. Несподівано велика хвиля підхопила нас, підкинувши мов корок. Але на катері було вдосталь місця в разі нападу морської хвороби — вечір тільки-но починався. Крім мене, їхали три пари, власник катера і зловісний тип із жорстоким обличчям. Він перехнябився на лівий бік, бо у правій кишені мав шкіряну кобуру. Коли ми рушили, усі три пари заходилися обсмоктувати обличчя одне одного.
Я дивився на вогні Бей-Сіті, намагаючись не дуже підстрибувати після з'їденого обіду. Поодинокі вогні на узбережжі поступово утворили коштовний браслет на оксамиті ночі. Їхня яскравість поволі блякла, поки не перетворилася на жовтий відблиск, що зникав та виринав на воді. Хвилі були положисті, невисокі, без пінних баранців — саме такі, як треба. Але, дивлячись на них, я зрадів, що не здобрив обід віскі. Катер безшумно і плавно злітав то угору, то униз. Його рух нагадував танок кобри. Повітря було холодне, а вода дихала вологістю, яка назавжди лишається у кістках та суглобах моряків. Червоні неонові вогні по бортах «Роял Крауна» ліворуч од нас то зникали, то спалахували у наповзаючих сірих сутінках океану, наче блискучі коштовні камінці.
Ми пройшли повз «Роял Краун» на чималій відстані. Здаля пароплав був привабливий. Долинала ледь чутна музика, що плинула над водою. Музика над водою — що може бути краще? Здавалося, що «Роял Краун» так само нерухомо, як і пірс, стоїть серед хвиль.
Причальний трап світився, мов театральний під'їзд. Потім все це віддалилося і зникло, а попереду виринув з небуття другий, значно менший та старіший пароплав. Ні на що було дивитися: переобладнаний вантажний корабель із подряпаними іржавими боками. Без палубних надбудов, капітанської рубки, з плоскою палубою, над якою стирчали дві мачти, що правили за радіоантени. Але вогні і музика на «Монтесіто» були. Парочки на катері, що обіймалися, відірвалися одне від одного, витріщилися на пароплав та почали хихотіти.
Таксі лягло у крутий віраж, нахилилося так, щоб налякати пасажирів, а тоді підійшло впритул до пароплава і м'яко торкнулося кранців біля трапа. Мотор заревів і вщух у тумані. Світло корабельного прожектора неспішно окреслило коло завбільшки п'ятдесят футів навкруги катера.
Таксист пришвартувався до трапа, і хлопець із сонними очима, в зім'ятій куртці з блискучими гудзиками та з грайливою усмішкою на бандитському обличчі почав витягувати дівчат із катера. Я був останнім. Те, як він мовчки і пильно оглянув мене, багато про що свідчило. А коли він, ніби випадково, помацав моє ліве плече — сказало ще більше.
— Ні, — вкрадливо мовив він. — Ні.
У нього був трохи придушений голос, наче він розмовляв крізь шовковий носовичок. Хлопець подав знак водію. Той накинув короткий зашморг на кнехт, трохи повернув штурвал, виліз на корму і став позаду мене.
— Ніяких іграшок на кораблі, приятелю. Вибач, але не можна, — пробурмотів він.
— Я можу здати цю частку мого гардероба. Мені треба побачитися з Брюнетом. Є діло.
— Вперше чую про такого, — трохи здивовано відповів той. — Від'їжджай.
Водій підхопив мене під праву руку.
— Я хочу побачити Брюнета. — Мій голос пролунав слабко і невпевнено, мов у старої бабусі.
— Не будемо сперечатися, — сказав хлопець із сонними очима. — Ми з тобою не у Бей-Сіті, не у Каліфорнії і навіть, завдяки деяким цілком законним обставинам, не у Сполучених Штатах. Ану, чеши звідси!
— Сідайте у катер. Я винен вам четвертак, — почув я ззаду голос водія. — Поїхали.
Я сів у катер. Хлопець у зім'ятій куртці дивився на мене з обридливою посмішкою. Я спостерігав її доти, поки вона разом із обличчям не розтанула у тумані. Згодом зникла і постать на тлі вогнів трапа. А я все дивився і лютішав.
Зворотна дорога здалася довшою. Я не звертався до водія, а той не помічав мене. Коли я вийшов на причал, він подав гроші.
— Колись іншим разом, — сказав він, нудьгуючи, — може, для тебе знайдеться більше вільного місця.
З десяток відвідувачів, які чекали на катер, зацікавлено проводжали мене очима. Я пройшов повз них, проминув двері невеликого залу чекання і опинився позаду сходів, що вели з пірса.
Здоровенний рудий голодранець у брудних спортивних туфлях, засмальцьованих штанях, у подертій морській робі, з чорною плямою на обличчі відхилився від поручнів і злегка штовхнув мене.
Я зупинився. Голодранець був таки здоровенний: на три дюйми вищий за мене і на тридцять фунтів важчий. Але в мене був такий настрій, що я просто мусив дати комусь по зубах. Навіть коли б у мене замість руки був лише протез.
— Що сталося, друже? — Здоровань стояв проти світла. — Не пощастило на тому клятому кораблі?
— Краще піди й залатай свою робу, — відповів я. — Черевом світиш.
— Могло б бути й гірше. Твоя іграшка занадто стирчить під легким пальто.
— Не сунь носа куди не слід.
— Боже, та невже я суну? Просто цікавлюся. Не ображайся, друже.
— Тоді геть із дороги.
— Чого так? Я тут відпочиваю.
Він сумно усміхнувся. В нього був м'який, задумливий, навіть ніжний голос — для такого здорованя це було дуже дивно. Може, тому я згадав іншого дебелого чоловіка з м'яким голосом, який мені сподобався.
— Ти не з того почав, — неквапом сказав він. — Зви мене Рудий.
— Забирайся геть, Рудий! І найкращі люди помиляються. Я можу помилитися ще раз.
Рудий уважно оглянувся на всі боки. Ми були самі.
— Хочеш дістатися на корабель? Це можна влаштувати, коли є бажання.
Люди в святковому одязі, з радісними обличчями проходили повз нас і сідали у катер. Я почекав, поки він відпливе.
— Скільки коштує бажання?
— П'ятдесят монет. Якщо заллєш човен кров'ю — ще десять.
Я рушив, щоб обійти його.
— Двадцять п'ять, — промовив він. — П'ятнадцять, коли повернешся з друзями.
— У мене немає друзів, — кинув я, вже йдучи. Рудий навіть не ворухнувся, щоб зупинити мене.
Я завернув праворуч і пішов уздовж бетонки, по якій бігали електрокари, схожі на дитячі коляски. Вони тихенько сигналили маленькими ріжками, але ті звуки не могли злякати навіть вагітних жінок. У кінці першого хвилеріза містився зал для гри у бінго, набитий людьми. Я зайшов і став біля стіни серед тих, що чекали, коли звільниться якесь місце і можна буде сісти.
На електронному табло з'явилося кілька номерів, ведучий оголосив їх, всі загомоніли. Я спробував знайти постійних відвідувачів цього закладу, але не зміг і рушив до виходу.
Біля мене виросло щось синє, яке тхнуло дьогтем.
— Нема грошей, чи скупишся? — почув я ніжний голос над самісіньким вухом.
Я глянув на Рудого. Таких очей я ніколи не бачив, тільки читав про них. Фіалкові, яскраво-фіалкові. Мов у чарівної дівчини. Шкіра — м'яка, наче шовкова. З легким червоним відтінком: така ніколи не засмагає. Дуже ніжна. Він був вищий за Хемінгуея і набагато молодший. Але трохи менший за Лося Меллоя, хоча й рухливіший. Волосся мало той колір, що виблискує мов чисте золото. За винятком очей, в нього було звичайне обличчя фермера, а не кіногероя.
— Чим займаєшся? Приватний детектив?
— Я маю тобі відповідати? — пирхнув я.
— Мені так здалося… Двадцять п'ять для тебе забагато? — спитав Рудий. — Не отримав на витрати?
— Ні.
Він позіхнув.
— Все одно то пустий номер. Вони розірвуть тебе на шматки.
— Це мене не здивує. А що в тебе за рекет?
— Долар тут. Долар там. Колись був копом. Але мене виперли.
— Навіщо ти мені це кажеш?
— Справді, навіщо? — здивувався він.
— Певно, хочеш звести рахунки?
Рудий мовчки усміхнувся.
— Знаєш людину, яку звуть Брюнет?
Усмішка на його обличчі застигла. Всі три рядки у гравців у бінго вже були заповнені — там працювали швидко. Високий, з довгастим носом і запалими щоками чоловік у зім'ятому костюмі наблизився до нас, обперся об стіну, не дивлячись у наш бік. Рудий нахилився до нього.
— Хочеш, щоб ми тобі щось розповіли, приятелю?
Той скривився і зник. Рудий знов притулився до стіни. Вона хитнулася.
— Я знаю людину, яка тебе б зрозуміла, — сказав я.
— Аби тільки це, — похмуро відповів він. — Здоровому хлопцю треба й здорові гроші. Не всякий одяг на нього підходить, його треба нагодувати, одягнути, йому незручно спати, якщо ноги звисають з ліжка. От таке. Тобі може здатися, що тут не дуже зручне місце для розмов. Навпаки. Будь-якого шпика я одразу упізнаю, а решта стежать за номерами у бінго — більше вони нічого не бачать. У мене є човен із дозволом… Тобто я можу позичити його. Он на тому неосвітленому пірсі, — він хитнув головою, вказуючи напрям. — Я також знаю вантажний люк, який можна відчинити. Час од часу одержую там деякий вантаж. А на палубі не так вже й багато людей.
— Але в них є прожектор і спостерігачі.
— Усе влаштуємо.
Я дістав гаманця, витяг дві купюри — двадцять і п'ять доларів і, притискаючи до живота, згорнув. Фіалкові очі потай стежили за мною.
— В один кінець?
Я кивнув.
— Тоді вистачить і п'ятнадцяти.
— На ринку падають ціни?
Гроші щезли у брудній руці. Рудий зник — випарувався у гарячій пітьмі. Тієї ж миті десь ліворуч вигулькнув чоловік із довгим носом.
— Здається, я знаю того типа. Це ваш приятель? Десь бачив його раніше.
Я відліпився від стіни і, нічого не відповівши, вийшов надвір. Невдовзі звернув убік. Футів за сто час від часу випливало довгасте обличчя, освітлене електричними ліхтарями. Невдовзі я помітив прохід між двома халабудами, пірнув туди і причаївся. Чекати на чоловіка з довгастим обличчям довелося недовго, він ішов, втупивши очі у землю. Я ступив крок і опинився поруч.
— Доброго вечора! Давайте я вгадаю вашу вагу. За четвертак, — запропонував я, ще ближче підступив до нього і відчув під зім'ятим піджаком пістолет.
Довгасте обличчя лишилося незворушне.
— Може, тебе арештувати, хлопче? Я поставлений тут, щоб охороняти закон та порядок.
— А хто ж його порушує?
— Твій приятель щось дуже знайомий мені.
— Певно, що так. Адже він коп.
— Хай йому грець! — втомлено промовив він. — Точно. Там я його і бачив. На добраніч.
Він повернувся і почвалав назад. Невдовзі зник. Але мене це більш не обходило. Той тип взагалі більш мене не турбував. Я вийшов зі схованки.