Холодне повітря линуло назустріч. Шлях нагору по вентиляційній шахті здавався дуже довгим… Три хвилини тягнулися як добра година, але нарешті я обережно висунув голову з люка. Навколо стояли вкриті брезентом шлюпки. У темряві попереду чулися голоси. Повільно рухався промінь прожектора, якого було прикріплено вище палуби на спеціальній платформі до однієї з щогол. Біля прожектора десь має бути хлопець з кулеметом чи, може, з браунінгом. Невесела робота. Особливо тоді, коли вантажний люк лишають незамкненим.
Було чутно приглушену музику, що линула ніби з поганенького приймача. Високо в небі, над самісінькими вогнями щогли, незважаючи на туман, мерехтіли кілька зірок, ледь освітлюючи палубу.
Я виліз з люка, витяг з наплічної кобури кольт, сховав його під пахвою, притискаючи рукою до боку. Ступивши три безшумні кроки, зупинився, вслуховуючись. Голоси, що розмовляли, замовкли, але нічого не сталося, — вони знову долинули з-за двох шлюпок. Я почав вдивлятися. І ось, за якимись таємничими законами, розсіяне світло сфокусувалося і вихопило з ночі та туману блискучу сталь кулемета на високій тринозі. Його дуло спиралося на поручні. Біля нього стояли двоє і курили. За мить розмова знову почалася, але жодного слова я розібрати не міг.
Я досить довго стояв, прислуховуючись до розмови, коли раптом почув за спиною:
— Пробачте. Але гостям не дозволяється бути на цій палубі.
Я неспішно обернувся і спершу глянув на його руки: брудні, але порожні.
Тоді кивнув головою і ступив убік, ніс шлюпки приховав нас. Чоловік рушив за мною, безшумно ступаючи по палубі.
— Напевно, я заблукав, — сказав я.
— Виходить, що так. — Голос у нього був молодий, приємний. — Унизу під східним трапом є двері з спеціальним пружинним замком — дуже надійним. Колись там був вільний прохід із ланцюгом над мідною табличкою. Згодом ми з'ясували, що дехто цим зловживає.
Він говорив повільно. Можливо, тому, щоб виказати люб'язність, можливо, чогось чекав і тому тягнув час.
— Певно, хтось залишив двері відчинені, — сказав я.
— Бачте, — почав він і нахилив голову. Хлопець був нижчий за мене. — Бачте, як виходить. Коли хтось залишає двері відчиненими, це дуже не подобається шефу. Щоб такого не було, ми маємо з'ясувати, як ви сюди потрапили. Я певен — ви це знаєте.
— Авжеж. З'ясувати це не важко. Давайте спустимось і побалакаємо з шефом.
— Ви прийшли з компанією?
— З дуже приємною.
— Чого ж ви не лишилися з ними?
— Хіба ви не знаєте, як це буває? Ви повертаєтесь і бачите, що вже хтось інший пригощає її коктейлями.
Він хіхікнув і ворухнув підборіддям.
Я пригнувся й відскочив убік, спритно, мов жабка. Тишу прорізав свист гумового кийка і завмер, мов чийсь сумний подих. В мене склалося стійке враження, що всі гумові кийки, які є в наявності навкруги, при моїй появі автоматично злітають угору, щоб торохнути мене по потилиці. Хлопець вилаявся.
— Йди уперед і не роби дурниць. — сказав я, красномовно клацнувши запобіжником.
Часом навіть кепська гра дає неабиякі наслідки. Хлопець завмер, і я побачив, як кийок розгойдується на його зап'ясті. Мабуть, він гадав, що може запросто мене відлупцювати.
— Це вам не допоможе, — похмуро кинув він. — Вам ніколи не вдасться зійти з корабля.
— Я знаю. Хай тебе це не обходить.
Запала тиша.
— Що вам треба? — спокійно спитав він.
— У мене надійний револьвер. Але його зовсім не обов'язково пускати в діло. Я хочу побачитися з Брюнетом.
— Він поїхав до Сан-Дієго. У справах.
— Тоді я поговорю з тим, хто лишився замість нього.
— Ну ви й тип! — сказав хлопець. — Ходімо униз. Тільки сховайте вашу іграшку, перш ніж ми підійдемо до входу.
— Я її сховаю тоді, коли буду певний, що пройду у двері.
— Ну що ж, Худий, ходімо. Я тебе проведу, — усміхнувся він і рушив уперед.
Ми спустилися слизькими сходами і опинилися біля товстих дверей. Він відчинив їх і ретельно оглянув замок. Посміхнувся і, кивнувши головою, пропустив мене вперед. Я ступив у приміщення, сховав пістолета у кишеню.
Двері замкнулися.
— Спокійний сьогодні вечір, — кинув я.
Ми опинилися біля позолоченої арки, що вела до грального залу. Людей там було не так вже й багато. Звичайний зал — як і тисячі подібних. У протилежному кінці містився бар із кількома стільцями. Посередині — прохід. Музика то вибухала, то вщухала. Я чув, як рухається колесо рулетки. Один із відвідувачів грав у фараона. Все, як і скрізь. У залі було близько шістдесяти чоловік. На столі для гри у фараона лежала купа банкнот, що правили за банк. Гравець, літній сивий чоловік, напружено стежив за круп'є.
Двоє чоловіків у смокінгах неквапом рушили до нас, наче прогулювались, ні на що не звертаючи уваги. Цього треба було чекати. Мій підступний провідник і я чекали на них. Коли вони проминули арку, їхні руки опустилися до кишень — звісно, вони шукали не сигарети.
— Отепер ми побудемо тут у невеликій компанії, — сказав мій провідник. — Ви не заперечуєте?
— Ви Брюнет, — раптом промовив я.
— Так, — відповів він, знизавши плечима.
— А ви не такий вже й грізний ззовні, — зауважив я.
— Гадаю, що так.
Двоє у смокінгах стали обабіч мене.
— Ходімте, — сказав Брюнет, — тут можна спокійно побалакати.
Він одчинив двері до кімнати, яка була водночас схожа і не схожа на каюту. Над темним письмовим столом, зробленим скоріше за все не з дерева, а з якогось пластику, висіли дві мідні лампи, закріплені на стелі шарнірами. У кінці кімнати стояло два ліжка, пофарбовані під дерево. Нижнє ліжко — застелене, а на верхньому височіла купа платівок і каталогів. У кутку стояла велика радіола. Канапа червоної шкіри, червоний килим, попільнички, підставка для сигарет та келихів і невеликий бар у іншому кутку.
— Сідайте, — запросив Брюнет і попрямував до столу.
На столі лежало багато паперів, схожих на ділове листування, аркуші з надрукованими стовпчиками цифр. Брюнет сів у масивне крісло з високою спинкою, трохи відкинувся і уважно глянув на мене. Потім підвівся, зняв пальто, шарф і кинув їх десь убік, тоді знову сів, узяв авторучку і заходився задумливо проводити нею по мочці вуха. Усміхався він по-котячому, але я люблю котів.
Не літній, не молодий, не товстий і не худий. Обличчя — засмагле, обвітрене, певне, тому, що він багато часу проводив на океані. Волосся — коричневе, трохи кучеряве від природи чи від моря. Чоло невисоке, розумне, у жовтуватих очах причаїлася ледь помітна погроза. В нього були напрочуд гарні руки, добре доглянуті, але не занадто. Темно-синій смокінг при тому світлі здавався майже чорним, а перлина, що він носив, — завеликою. Певно, це в мені промовляла заздрість.
Брюнет довго дивився на мене, перш ніж сказав:
— У нього револьвер.
Один із охоронців притулив до мого хребта щось тверде. Звісно, то була не вудка, а щось інше. М'яка тренована рука витягла мій пістолет з кишені і обмацала інші.
— Ще щось? — спитав голос у мене за спиною.
— Потім, — відповів Брюнет, кивнувши головою. Охоронець поклав мій пістолет на стіл. Брюнет відклав ручку, узяв ніж для розрізання паперів і ним засунув пістолет за прес-пап'є.
— Ну що ж, — повільно почав він, — чи треба мені пояснити що і до чого?
Один із охоронців швидко вийшов, зачинивши за собою двері. Другий стояв так тихо, що здавалося, його взагалі немає. Запала тиша, яку часом порушували віддалені голоси, притишена музика та плескіт хвиль десь далеко під нами.
— Вип'єте?
— Охоче.
Охоронець змішав два коктейлі — йому не потрібно було робити це потай, як у барах, — поставив на спеціальні чорні підставки по обох кінцях столу.
— Сигарету?
— Дякую.
— Єгипетські полюбляєте?
— Звісно.
Ми запалили сигарети, потім випили доброго шотландського віскі. Охоронець не пив.
— Усе, що я хочу… — почав я.
— Даруйте, — перервав мене Брюнет, — хіба це має якесь значення?
В його напівпримружених котячих очах промайнула котяча посмішка.
Двері відчинилися, і до кімнати зайшов охоронець з хлопцем у зім'ятій куртці — гангстер з голови до п'ят. Він глянув на мене, і його обличчя побіліло, мов устриця.
— Повз мене не проходив, — похапцем промовив Зім'ята куртка, скрививши рота набік.
— У нього був пістолет, — сказав Брюнет і підштовхнув мою іграшку ножем для паперів. — Оцей. Він навіть штовхав їм мене у спину на палубі.
— Але повз мене він не проходив, шеф! — одним подихом випалив Зім'ята куртка.
Брюнет трохи підвів жовті очі і спитав мене:
— Ну?
— Женіть його, — відповів я. — Може, десь в іншому місті згодиться.
— Таксист може підтвердити, — пробелькотіла Зім'ята куртка.
— Ти кудись відлучався після о пів на шосту?
— Ані на хвилину, шеф.
— Це не відповідь. За хвилину може впасти імперія.
— Ані на секунду, бос.
— Його неважко обдурити, — розсміявся я.
Зім'ята куртка ступив до мене, і його кулак, розсікаючи повітря, мало не вцілив у мою скроню. Але я відчув тільки коливання повітря, а кулак наче розтанув. Почувся глухий удар, Зім'ята куртка відлетів убік, схопився за край столу і впав на спину. Задля різноманітності часом не шкодить побачити, як б'ють когось іншого.
Брюнет все ще усміхався мені.
— Сподіваюся, ви були не так уже й несправедливі до нього, — сказав він. — Але ми не з'ясували ще одне: про двері.
— Випадково були відчинені.
— Чи не можете ви вигадати щось краще?
— Тільки не у такому натовпі.
— Що ж, побалакаємо наодинці, — згодився Брюнет, не дивлячись ні на кого.
Один із охоронців підхопив Зім'яту куртку під пахви і потягнув до дверей, другий прочинив їх, і вони всі вийшли. Двері зачинилися.
— Ну добре. Хто ви і що вам треба?
— Я приватний детектив і хочу поговорити з людиною, яку звуть Лось Меллой.
— Доведіть, що ви детектив.
Я показав документи. Він переглянув їх і кинув мого гаманця, на стіл. Обвітрені губи все ще усміхалися, але усмішка стала якоюсь злинялою.
— Я розслідую вбивство. Минулого четверга пізно ввечері недалеко від вашого клубу «Бельведер» було вбито людину, яку звали Ліндсей Маріотт. Це вбивство пов'язане з іншим — цього разу жінки, яку позбавив життя колишній в'язень, гангстер і загалом відчайдух Лось Меллой.
— Я не питаю вас, який зв'язок між усім тим і мною, — сказав Брюнет. — Певно, ви щось з'ясували. Але, може, ви дасте відповідь, як потрапили на корабель?
— Я вже казав.
— То неправда, — м'яко промовив він. — Марлоу, так вас звуть? То брехня, Марлоу. І ви це добре знаєте. Хлопець, що стояв на трапі, не брехав. Я ретельно добираю кадри.
— Вам належить частина Бей-Сіті, — відповів я. — Не знаю, чи вона завелика, але певний, досить велика для ваших потреб. Людина на ім'я Сондерборг має на вашій території схованку. Він торгує наркотиками, утримує зграю грабіжників, переховує тих, хто ховається від поліції. Звісно, він не зміг би того зробити без підтримки й зв'язків. Не думаю, що ви про це не знаєте чи що він існує без вашої допомоги. Меллой ховався у нього, але десь зник. Здорованя заввишки сім футів переховувати нелегко. Гадаю, він зараз десь тут, на ігральному кораблі.
— А ви простак, — усміхнувся Брюнет. — Припустімо, я б схотів сховати його, але навіщо мені ризикувати? — Він сьорбнув з келиха. — Зрештою, я займаюсь зовсім іншим бізнесом. І маю досить прибутків для того, щоб мати водні таксі, які курсують без усяких труднощів. Навколо так багато місць, де можна сховатися, коли є гроші. Чи не можете ви вигадати щось краще?
— Можу, але навіщо?
— Не можу нічим вам допомогти. Отже, як ви потрапили на корабель.
— Не скажу.
— Тоді мені доведеться примусити вас сказати, Марлоу. — Його зуби зблиснули у світлі мідних ламп. — Не так це вже й складно зробити.
— Коли я скажу, передасте кілька слів Меллою?
— Що саме?
Я узяв свого гаманця, що лежав у нього на столі, витяг візитку, на її звороті написав олівцем п'ять слів і передав Брюнету. Той уважно прочитав написане.
— Це мені нічого не говорить, — сказав він.
— Меллою — скаже.
— Я дивуюся з вас, — уважно вивчаючи мене, промовив Брюнет. — Ви дуже ризикували, коли пробралися сюди тільки для того, щоб вручити мені візитку, яку я маю передати якомусь вбивці, про котрого вперше чую. Хіба в цьому є сенс?
— На перший погляд — може, й ні. Але ви його не знаєте.
— Чому ви не лишили револьвер на березі і не потрапили на корабель, як усі інші?
— Спершу я про нього зовсім забув. Згодом зрозумів, що той тип у зім'ятій куртці мене не пропустить. Тоді я знайшов людину, яка знає інший шлях.
Його очі яскраво засвітилися, немов хтось їх запалив. Усмішка торкнулася його губ, але він промовчав.
— Той хлопець не пройда, просто він вештається берегом і вуха в нього нашорошені. На вашому кораблі є вантажний люк, який не замикається зсередини. Є також вентиляційна шахта, де знято грати. Треба усунути лише одну людину, щоб потрапити на шлюпочну палубу. Ви краще перевірте список команди, Брюнет.
Він мовчки пожував губами і знову глянув на мою візитку.
— Ніякого Меллоя на кораблі немає, — сказав Брюнет, — але коли те, що ви мені розповіли правда, я вам вірю.
— Підіть і перевірте.
— Коли є якась змога передати ваші слова Меллою, я неодмінно це зроблю. — Він промовив це, не підводячи очей від картки, — Сам не знаю чому.
— Подивіться на люк.
На мить він застиг, тоді схилився над столом і штовхнув до мене пістолет.
— Чого тільки мені не випадає робити, — промовив Брюнет, наче розмовляючи сам до себе. — Я заправляю містом, обираю мерів, підкупаю поліцію, торгую наркотиками, переховую мерзотників, грабую літніх жінок, обвішаних перлами. Отже, скільки ж в мене вільного часу? — Він коротко розсміявся. — Нема куди діти!
Я засунув пістолет до кобури.
— Нічого не обіцяю. — Брюнет підвівся, пильно дивлячись на мене, — але я вам вірю.
— Дякую й за це.
— Ви подолали такий важкий шлях, щоб почути так мало.
— Що ж зробиш…
— Ну… — почав він, тоді змахнув рукою і простягнув її через стіл. — Потисніть руку професійного гравця.
Ми потисли руки один одному. Долоня в нього була маленька, тверда і гаряча.
— Ну, а скажіть, як ви дізналися про люк?
— Не можу. Але той, хто мені сказав про нього, не злочинець.
— Я міг би примусити вас сказати, — промовив він, але заперечно похитав головою. — Мабуть, ні. Я вже повірив вам один раз. Посидьте трохи. Якщо хочете — випийте.
Брюнет натис на кнопку дзвінка. Двері відчинилися, і двоє гангстерів-охоронців постали на порозі.
— Один залишиться тут. Наллєш випити, коли він схоче. Ніяких грубощів.
Охоронець сів, чемно усміхнувся до мене. Брюнет швидко вийшов з кабінету. Я запалив сигарету, тоді допив те, що лишилося у келиху. Охоронець знову налив. Я скінчив і цю порцію, висмалив ще одну сигарету.
Нарешті повернувся Брюнет, помив руки у кутку кімнати, сів за стіл і кивком голови відпустив охоронця. Той мовчки вийшов.
Жовті очі пильно подивилися на мене.
— Ви виграли, Марлоу. Але у мене в команді сто шістдесят чотири чоловіки, — знизав він плечима. Ви можете повернутися на таксі. Ніхто не перешкодить. Щодо вашої записки, в мене є деякі зв'язки. Я скористуюся ними. До побачення. Може, мені треба подякувати вам за те, що ви показали.
— На добраніч! — відповів я, підвівся і вийшов з кабінету. Біля трапа стояв незнайомий хлопець. До берега я повертався іншим таксі.
Я зайшов до залу для ігри в бінго і сперся об стінку серед натовпу. Невдовзі з'явився Рудий і став поруч у такій самій позі.
— Пронесло, так? — Голос його звучав тихо серед галасу, який чинили гравці у бінго та круп'є, викрикуючи номери.
— Спасибі тобі. Він погодився. Але дуже занепокоївся. Рудий глянув навколо, наблизив губи ближче до мого вуха.
— Побачив, кого хотів?
— Ні. Але сподіваюся, що Брюнет знайде змогу передати йому записку.
Рудий повернув голову і знову подивився на столи. Він позіхнув і відліпився від стіни. Людина з довгим носом знову була тут. Рудий ступив крок назустріч.
— Гей, Олсоне, — привітався він і мало не збив того з ніг, проходячи повз нього.
Олсон кисло подивився йому вслід і трохи підняв капелюха, потім з огидою сплюнув на підлогу.
Я вийшов із залу слідом за Рудим і попрямував до своєї машини, повернувся до бульвару Голлівуд, припаркував машину і подибав додому.
Зняв черевики і походжав кімнатою у шкарпетках, пальцями відчуваючи підлогу. Вони у мене досі час від часу німіють.
Потім сів на край ліжка, намагаючись розрахувати час. Але в мене нічого не вийшло. Щоб розшукати Меллоя, певно, потрібні години, а може, й дні. Цілком ймовірно, що його взагалі не можна буде знайти, поки поліція не схопить його випадково — живого.