167296.fb2 Ранок дня не визначає - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 11

Ранок дня не визначає - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 11

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

— Досить про вашого Сеймура, — кажу я з перебільшеним обуренням. — Він просто авантюрист.

І жадібно накидаюся на гусячий паштет.

— Ви невдячний тип, — заперечує Мод і в свою чергу налягає на паштет. — Судячи з того, що ви розповіли, Сеймур витяг вас із могили.

— Так. Після того, як спершу штовхнув туди.

— Але ж з вами нічого не трапилось! Що вам ще треба?

Кажучи це, вона відкушує великий шмат бутерброда й з осудом дивиться на мене.

— Ви мали б знати про те, що Мур ходить до Дейзі.

Жінка прожовує шматок, тоді каже:

— Можливо, ми про це й знали.

— Треба було знати також, що Мур прийде до Дейзі саме сьогодні.

— Може, знали й це.

— Отже, Сеймур свідомо підштовхнув мене в руки Мура, щоб я дав потрібні свідчення й допоміг Томасові у двобої і Райєном.

Дама не поспішає з відповіддю, вона бере ще один бутерброд і сумлінно жує.

— Гадаю, ваша підозра безпідставна. Мур з'явився о дванадцятій годині, а ви завітали до Дейзі о десятій. Ніхто не примушував вас перетворювати на оргію службовий візит.

— Яка оргія? Ви…

— Знаю, знаю, я фантазую. Тільки не уявляю, що може робити у Дейзі чоловік протягом двох годин, окрім як…

— Наче не знаєте, яка вона базіка.

— Мені відомі всі її чесноти. Саме тому я й згадала про оргію.

— Ні. Ви згадали, щоб виправдати Сеймура. Але не змогли. Сказати чому?

Вона ніяк не реагує на моє запитання, вся її увага зосереджена на скибці хліба й чашці молока.

— Тому що якби Сеймур не хотів, щоб я потрапив до рук Мура, він розпочав би свою рятувальну операцію трохи раніше, а саме — коли ми ще стояли біля будинку Дейзі.

— Це було неможливо, Альбере.

— Ви ж обіцяли бути «зовсім поруч»!

— Я й була зовсім поруч. За сто метрів од вас, у тому ж сірому «мерседесі». Тільки якщо ви думаєте, що шеф сидів поруч…

— Не уявляю, де він сидів.

— То й не кажіть зайвого. Він був у своїй машині на сусідній вулиці. Ми з ним підтримували зв'язок… Ви знаєте як.

Дама помиляється, вважаючи, що розвіяла мої сумніви, і я теж помиляюсь, сподіваючись, що вона підкине мені звинувачення проти Сеймура. Вона обожнює його. Аж не віриться!

— Зрозуміло, — киваю я. — Вам обом я зобов'язаний тим, що народився вдруге.

— Невже ви народилися вдруге? — дивується Мод, відпиваючи з чашки молоко.

— Що ви хочете цим сказати?

— Гадаю, що ви народжуєтесь принаймні вдесяте.

— Можливо, ви маєте рацію. Торгівля зброєю — небезпечна професія.

— Ви не торговець зброєю, Альбере, — заперечує жінка, дивлячись на мене спокійними темними очима.

— Атож. Офіційно я торгую скляними виробами.

— Ви взагалі не торговець, Альбере. Хіба що інформацією.

— Ще трохи — й ви зробите з мене агента Москви.

— Цього я не кажу. Але думаю, що ви все-таки чийсь агент.

— Вважаєте мене за свого колегу? Я мав би пишатися цим!

Мод відсовує тарілку й пильно дивиться на мене.

— Я дуже дрібна службова особа для того, щоб бути вашим колегою. Швидше ви колега Сеймура.

Вона якийсь час мовчить. І раптом холодно кидає:

— Іноді мені здається, що ви дуже схожі один на одного.

Спека триває два місяці, стовпчик термометра сягає за цифру «30», і газети пишуть, що такого гарячого літа не було вже сто років.

Не знаю, що було сто років тому, та, наскільки пам'ятаю, початок цьогорічної спеки збігся з початком моєї історії, а саме — все почалося того червневого ранку, коли я стовбичив біля мюнхенського «Кауфгофа», а Мод, якої я ще не знав, чекала мене, зупинившись біля вітрини з сумками. І може, саме тому в мені живе якесь забобонне передчуття: коли погода зміниться, мої справи поліпшаться.

На жаль, погода не змінюється. Коли б ішлося тільки про погоду, то я особисто не маю підстав скаржитись на неї. Моя спальня міститься з північного боку, а садова клумба над вікном, яку старанно поливає Мод, сповнює кімнату пологими пахощами екзотичних (а може, й зовсім звичайних) квітів. Тому я люблю усамітнюватися тут у товаристві газет і своїх маленьких проблем, що анітрохи не дратує даму, для якої самотність — найцінніше надбання людини.

Отже, Сеймур правий принаймні в одному: мене справді розшукують і збираються знищити. А звідси виходить, що американець правий і в іншому — головна умова для успіху втечі — усунути з мого шляху Томаса й Райєна.

Добре, Що Уїльям так заповзято зайнявся цією справою, та погано, що він, як завжди, діє не власними руками, а використовує мене і Мод — пішаків, яких він тримає, поки вони йому потрібні, і якими легко пожертвує, якщо цього вимагатиме гра. «Я не схильний до таких небезпечних ігор, Уїльяме». — «Тільки небезпечні ігри й заслуговують на увагу, Майкле».

Здається, й справді лише вони можуть викликати в нього інтерес. Іноді мені здається, що вся ця історія для нього не більше як гра. Небезпечна й безглузда гра.

А може, і щось інше. Скажімо, прагнення до самовияву, якоїсь дії у людини, що заперечує смисл усякої дії. Відгомін дивно забутого, давно похованого почуття моралі в аморальному світі. Несподіваний спалах обурення у циніка, нездатного на нормальні емоції.

Зрештою, то його справа. Погано тільки, що комбінації задумує він, а виконувати їх доводиться мені. Приносить фальшиві долари — а збуваю їх я. Б'є Мура, а в разі чого за це знову-таки відповідатиму я. Зводить рахунки з Томасом і Райєном, а вони і їхні друзі полюють на мене. І якщо Сеймур не подужає цих двох шахраїв, вся їхня банда накинеться на мене. Якщо ж подужає…

Якщо подужає, то я не здивуюсь, коли він заявить: «Дуже шкодую, друже, але канал і досі закритий. Вирушайте самі з двома вашими паспортами, жоден з яких не годиться». І покине мене. Чи висуне останню пропозицію, яку вже висунув у Копенгагені: не хочете загинути — переходьте до мене. В моїй установі знайдеться місце й для вас.

Дуже небезпечно забувати, що Сеймур — противник. Противник, не схожий на інших. Інші, всі ті, кого я зустрічав на своєму шляху протягом останніх років, були якщо не сумирні, то принаймні набагато простіші. З ними легше: усуваєш противника з гри, коли він не усунув тебе. При цьому ризикуєш тільки дістати кулю — і не більше; все за правилами гри, в цілковитій відповідності до специфіки нашої професії.

Противник… З роками їх назбиралося в мене чимало. Полковник Дуглас і його людина, що прибула ліквідувати мене в Парижі; Евене, Уорнер і Райман з тієї довгої заплутаної історії в Амстердамі; Дрейк і Мортон, які, кожний по своїй лінії, готували мені некролог у Лондоні; Ральф Бентон, що обіцяв розрахуватися зі мною в Берні… Я не згадую про інших, тих, з якими я не зустрічався віч-на-віч, та вони, схилившись над моїм досьє, мудрували в своїх затишних кабінетах над тим, де і як мене поховати.

Строката галерея типів, деякі зовсім не стандартні, деякі додержуються певних переконань в поняттях честі й моралі, але всі вони не байдужі до шелесту банкнотів. Боязкі бюрократи чи авантюристи, інтелектуали чи снайпери, вони були страшенно банальні в своїх спонуканнях і реакціях. У разі небезпеки — зберегти власну шкуру, бо вона в тебе одна. На випадок катастрофи — врятувати своє службове реноме, бо на ньому грунтується твоя платня й становище в суспільстві. А при слушній нагоді — покласти собі щось у кишеню — адже треба думати й про старість.

А цьому типові, цьому професору соціології і деяких інших наук, органічно не властиві всі тривіальні прагнення. Він ризикує власною шкурою, ставить на карту свою кар'єру і, мов глухар, зовсім не реагує на ніжний шелест банкнотів. Не варто допитуватись, у чому полягає його рушійна сила: адже він уже давно дав мені зрозуміти, що її немає. Хіба може перебувати в постійному русі машина без мотора? Це просто якась магнітна аномалія. Ось ти який, добрий мій Уїльяме!

Магнітна аномалія з'являється аж на третій вечір після моєї зустрічі з Дейзі. Мод люб'язно приносить віскі й навіть мигдаль, однак Сеймур зауважує:

— Навіщо ви розносите це питво, коли бачите, що його ніхто не п'є?

Дама квапиться залишити нас, і він закидає мені:

— А ви взагалі нічого не п'єте, Майкле! Не п'єте, майже не курите й навіть уникаєте будь-яких суперечок. У мене таке враження, наче вас охопила депресія.

— Не дивно, якби я вже давно перебував у цілковитій депресії, Уїльяме. Дивно, що я досі не дійшов до такого стану.

— Тоді мій візит зайвий, — каже американець. — Я прийшов тільки для того, щоб підбадьорити вас…

— … Сповістивши, що канал нарешті відкрито.

— Не будемо випереджати подій. Ми ще не дійшли до каналу, хоч до нього вже дуже близько. Зовсім близько, Майкле.

Він умощується в кріслі навпроти мене, зневажливо відсовує тацю з чарками й дістає з кишені вже знайомий мені портативний магнітофончик.

— Маленький речитатив?

— А чому б ні? Кажуть, музика облагороджує.

— Авжеж, — підтверджує Сеймур. — Особливо така музика.

Він натискає на кнопку, і в кімнаті лине нова партія знайомого дуету.

Райєн. Того дня ви не сказали мені, що, крім фактури для форми, маєте й остаточну фактуру.

Томас. Не вважав за потрібне класти її в кишеню, ідучи до вас додому.

Райєн. Бо у вас був тільки один-єдиний примірник…

Томас. Так.

Райєн. Чи можу я все-таки глянути на ваш примірник?

Томас. Прошу! Саме для цього я вас і запросив. (Пауза).

Райєн. Гм, так. Це справді дещо змінює.

Томас. Дещо?

Райєн. Не забувайте, що того бельгійця прислали до мене ви.

Томас. Не будемо сперечатися про те, чого не можна довести.

Райєн. Те, що не доведено сьогодні, завтра може бути доведено й підтверджено документами. Я казав вам, що мої люди активно займаються цим питанням. Між іншим, уже встановлено, що угода вашого Каре з тією африканською республікою — це блеф. Зброя була призначена для інших, є всі підстави вважати, що цей інцидент може перерости в політичний скандал.

Томас. Щиро вам співчуваю.

Райєн. Дякую. Але не забувайте поспівчувати й собі. Ініціатива йшла від вас, Томасе. І це дуже скоро також буде встановлено.

Томас. Я гадав, що ви прийшли з серйозними намірами.

Райєн. Мої наміри цілком серйозні. Та, як я вам уже казав, кожна розмова з вами пов'язана з обтяжливими й зовсім зайвими зволіканнями тільки тому, що ви не хочете бачити очевидне.

Томас. Очевидне — це фактура, яку я вам показав. Єдиний неспростовний факт у всій цій плутанині.

Райєн. Ви забули про запис, що зберігається в моєму сейфі.

Томас. О, коли говорити про запис, то в мене є значно цікавіші.

Райєн. Які саме?

Томас. Це вже інша тема. Зараз мова йде про фактуру. Якщо ми дійдемо якоїсь згоди, зможемо поговорити й про записи.

Райєн. Хочете сказати, що після цього шантажу ви піднесете мені ще й інший?

Томас. Я не шантажист. Я чесний ділок. І можу напере запевнити вас, що, коли ми укладемо угоду, я подарую вам цей запис. Вражаючий запис, містере. Тільки не погрожуйте мені політичними скандалами. Я людина військова, й політика мене не цікавить.

Райєн. Вірю вам. Та не знаю, чи повірять інші.

Томас. Ще б пак: інші повірять тільки вам.

Райєн. Визнаю, що я теж опинюся в прикрому становищі. Однак, думаю, вам відомо, що в силу певних обставин я можу розраховувати на підтримку у високих сферах.

Томас. Скажу вам по великому секрету, що я теж маю впливових друзів. А що розмова не з моєї вини перейшла в інше русло, пропоную припинити її.

Райєн. Я б хотів усе-таки почути ваші умови.

Томас. Нарешті. Мої умови, містере, більш прийнятні, ніж ваші. Із зазначеної в цьому документі суми, яку ви поклали собі в кишеню, я вважаю за нормальне одержати половину.

Райєн. Половину? Але ж це дуже багато!

Томас. Саме так: для однієї людини забагато, тому я й пропоную вам розділити її.

Райєн. Це ж справжнісінький грабунок!

Томас. Щось схоже. Ви грабуєте Інтерармко, я грабую вас… Але що вдієш. Так ведеться, відколи існує світ.

Райєн. Як ділова людина, я згоден заплатити вам за документ, тільки в межах розумного.

Томас. Тобто?

Райєн. Сто тисяч!

Томас. Залиште їх собі. І на цьому поставимо крапку. Боюсь, що ви зовсім не ділова людина.

Райєн. Навпаки. Я навіть погоджуюсь на деяке уточнення, тільки за однієї умови: спершу я хочу почути ваш запис, якщо такий взагалі існує.

Томас. О, то надзвичайний запис, я ж вам сказав. Каре свідчить проти Райєна: як було укладено угоду, скільки грошей він сплатив йому готівкою, взагалі всі подробиці.

Райєн. Якась нісенітниця!

Томас. З вами й справді важко розмовляти. Запис зберігається у мене в сейфі, за п'ять кроків звідси.

Райєн. Ви хочете сказати, що знайшли Каре?

Томас. Атож.

Райєн. Де саме?

Томас. Там, де й сподіваюсь, — у Кельні, його постійній схованці.

Райєн. І тепер він у ваших руках?

Томас. Я не зобов'язаний перед вами звітувати. Можу тільки сказати, що Каре вже поза вашою сферою дії.

Райєн. Ви прибрали його…

Томас. Не будемо вдаватися в зайві деталі. (Коротка пауза).

Райєн. Гаразд. Пропонуйте розумну суму й принесіть запис.

Томас. Суму вже названо, містере. І знижки не буде — можете мені повірити. (Пауза, цього разу значно довша).

Райєн. Гаразд, дайте мені послухати цей ваш запис.

Запис — у записі. Слухати це не дуже приємно, особливо коли один з учасників розмови ти сам. Отже, проминаю цю частину стрічки.

Томас. Ну, тепер ви вже готові?

Райєн. Майже. Тільки ще одна маленька деталь.

Томас. Якщо тільки одна…

Райєн. Я вам сплачую цю суму, ви даєте мені фактуру й запис. Але ж і фактура, й запис — це копії, отже, вам нічого не заважає завтра знову прийти до мене й вимагати щось іще. Коротше кажучи, звичайна механіка ланцюгового шантажу.

Томас. Повторюю, я не шантажист. Я займаюсь чесними угодами.

Райєн. Ваші уявлення про чесність мені відомі ще з часів тієї нігерійської афери. Пам'ятаєте?

Томас. Не знаю, як вас переконати, що в мене немає інших копій.

Райєн. Не треба мене переконувати. Однаково я вам не повірю. Тому пропоную дуже простий вихід: я вам даю гроші, а ви мені — розписку. Таким чином ми з вами будемо зв'язані до самої могили, як сіамські близнята.

Томас. Для мене велика честь бути зв'язаним з такою людиною, як ви… Але щоб аж до могили…

Райєн. Іншого виходу немає, Томасе. Ніхто на моєму місці не зробив би інакше. Визнаю, що таке рішення незручне для нас обох і в той же час однаково влаштовує нас. (Коротка пауза).

Томас. Гаразд. Я згоден. Ходімо по гроші.

Райєн. У такий час? Гроші в мене в службовому сейфі. Прийдете завтра, принесете документи, напишете розписку й одержите гроші. Таку фантастичну суму!..

Томас. Я згоден і на це. Завтра об одинадцятій, вас влаштовує?

Райєн. Завжди до ваших послуг…

Ще кілька незначних фраз, і плівка кінчається.

— Хочу почути вашу думку, — каже Сеймур, ховаючи магнітофончик і закурюючи чергову сигарету.

— Гадаю, що Райєн дуже легко погодився на таку суму.

— Маєте рацію.

— Це наштовхує мене на думку, що виплата навряд чи відбудеться.

— А чому? В нього аж дві валізи доларів, і, мабуть, він уже мав змогу пересвідчитися, що банкноти всі до одного фальшиві. А фальшиві долари нічого не варті.

— Томасова розписка теж недорого коштує, — зауважую я. — Ще менше коштуватиме вона, коли Томас виявить, що одержав валізу фальшивих доларів.

— Правильно. Томас розуміє, що Райєн навряд чи скористається розпискою, яка викриває його самого. І коли Томас побачить, що його обдурили, шантаж розпочнеться знову.

— Хочете сказати, що для Райєна історія з платнею — це лише спосіб виграти час?

— Ні. Райєн справді заплатить йому. Цікаво тільки, коли і як?

Сеймур допитливо дивиться на мене.

— Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?

— Я вже казав вам: вся ця історія мене зовсім не цікавить.

— Ах, так, я забув, що ви ладні навіть ризикувати життям, але тільки в тому випадку, якщо бачите в цьому сенс.

— А як же інакше?

— Просто так: якщо життя чогось варте, то тільки тому, що ним можна ризикувати. Але що вдієш — людина звикла щось цінувати, лише коли існує небезпека втратити це «щось». Кажеш собі: так, життя — сіре, однак ще сіріша Велика нудьга. Чого ви так дивитесь на мене?

— Цікаво, чи ризикнули б ви життям, коли б треба було зробити якесь добро?

— А що робимо зараз ми з вами, Майкле? Ми переслідуємо двох виродків. Боремося із злом.

— Ви боретеся не тому, що це зло, а просто заради боротьби.

— Можливо. Та хіба я винен у тому, що філософи й досі не спромоглися пояснити, що таке зло і що — добро?

— Не треба ускладнювати. Існує ще й неписана мораль.

— Яка, наприклад? Ваша чи ота, з десяти божих заповідей? Вашої моралі я не розумію. А щодо десяти божих заповідей, то вони, як і всі моральні норми, — вигадка корисливих людей. Коли ви чуєте: «Не вкради!» — можете бути певні, що це придумала людина, яка не раз крала, інакше б це питання її не хвилювало. І коли хтось вам радить: «Не перелюбствуй!» — знайте, що він має вродливу дружину й боїться стати рогоносцем. А щодо заповіді «шануй батька свого й матір свою», то її виголосили батьки, в яких немає абсолютно ніяких підстав бути шанованими.

— Але ж існують ще й інші норми.

— Наприклад?

— Скажімо, «Люби ближнього свого».

— Хто цей ближній, Майкле? Райєн чи Томас? І чому я обов'язково повинен його любити? Ви мене любите?

— Ваше запитання досить нетактовне.

— А яке ж воно може бути, коли йдеться про добро і зло, про категорії непримиримі, як світло й темрява, як життя і смерть, як день і ніч?

— З вами колись щось сталося, Уїльяме. Я не вірю, що ви народилися з такими ідеями в голові.

— Звичайно, я, як і всі, пережив пору статевого визрівання, пору ілюзій. Мабуть, прагнув любити світ і людей, зробити щось для цього світу й для цих людей, хто зна, може, навіть присвятити своє життя цьому світу й цим людям. Потім настало розчарування, і я зненавидів їх. Немає тверезішого почуття, ніж розчарування. Ілюзії дуже приємні, поки вони не розвіялись.

— Я чув, ви теж пережили крах ілюзій… В особистому житті.

— Облиште, не в тім справа. Особиста драма — це лише окремий випадок, а з окремого випадку наївно робити далекосяжні висновки. Мої ж висновки, дорогий мій, базуються не на одній-двох травмах, а на всьому тому, що тебе оточує, що ти мимохіть пізнаєш настільки, що тебе починає нудити. Це брудний, неприємний запах життя… Невже ви не відчуваєте його, Майкле?

— Я відчуваю інше. У вас живе якесь приглушене почуття справедливості, й тому іноді ви почуваєте себе дуже незатишно.

— Почуття справедливості? Знову гучні слова… Пропрацювавши стільки часу за чужими заповідями, я вирішив здійснити хоч один власний задум! Зовсім дрібний задум, просто, щоб освіжити ілюзійне самопочуття вільної людини.

Закінчивши що сповідь, він кидає недокурок у попільничку й неуважливо дивиться на тацю:

— Знову принесла мигдаль.

«Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?»

Коли Сеймур сказав це, я сприйняв його слова як риторичне запитання. Хіба я можу бути присутній під час укладання угоди між Райєном і Томасом, коли вони обоє тільки й чекають моєї появи, щоб поквитатися зі мною!

Та це не було риторичне запитання. Я розумію це тільки наступного дня, коли під час сніданку Мод запитує мене:

— Чи не маєте бажання прогулятися?

— Ви ж самі наказали: ніяких прогулянок!

— На все свій час, Альбере. Тепер надійшла інша директива.

— То й виконуйте її. Мені ніхто не давав директив.

— Маєте рацію. І ніхто вас не примушує йти зі мною. Мені буде просто приємно, якщо ви…

— Йдеться про приємне чи про корисне? — уриваю її.

— Гадаю, коли ми будемо вдвох, я почуватиму себе краще.

— Тоді так і кажіть, що вам потрібен охоронець. Яку зброю ви мені дасте?

— Зброї не передбачено. І битви також. Коли щось трапиться, я зможу попередити шефа. Він буде зовсім поруч.

— Знаю я оце ваше «зовсім поруч».

Незважаючи на суперечку, через півгодини ми вже їдемо в «мерседесі» у Франкфурт. Спека не спала, а автомобільний рух на шосе навряд чи колись припиняється, тож вентилятор сповнює машину теплим духом бензинових випарів. Мод знову вдалася до елементарного маскування: проста, трішки скуйовджена зачіска, яскраво-червоні губи й темні окуляри — не ті, звичні, а інші, набагато імпозантніші, що закривають половину обличчя.

Не буду приховувати: зовні я теж трохи змінився. Здійснено дві операції: вимив голову в якійсь безбарвній рідині, й волосся набуло свого колишнього темно-каштанового кольору, а окуляри в золотій оправі надали мені дурнуватого вигляду отих суб'єктів, що заради університетського диплома частково втрачають зір внаслідок надмірного зубріння. Окуляри я почепив іще на віллі, щоб звикнути до них. Звикати, власне, доводиться переніссю, а не очам, бо скельця в окулярах без діоптрій, такі ж, як були колись у бідолашної Г рейс.

— Чи не вирішили ви відвезти мене до Райєна? — запитую я, коли ми дістаємося до Франкфурта й Мод, вибравшись із заторів на центральних магістралях, звертає на знайому вуличку.

— Майже, — відповідає дама, поринувши, як завжди, в складну механіку керування автомобілем.

На відкритій стоянці є чимало вільних місць, але жінка обминає її й зупиняється на розі, якраз навпроти входу до розкішної кав'ярні. Я вже казав, що, як на мене, всі вони розкішні.

Хоч на першому поверсі вільних місць більш як досить, піднімаємось на другий — з краєвидом на майданчик, на згадану вже автостоянку й на вхід, до фірми «Семсон — запасні частини». Сідаємо за столик біля вікна й замовляємо, як завжди, велику порцію морозива для Мод і маленьку порцію кави для мене.

У приміщенні не безлюдно — любителі солодощів знайдуться завжди, а до обіду, коли тут буває аж надто людно, — ще далеко. Зауваживши, що я роззираюсь навколо, дама звертається до мене:

— Ви не туди дивитеся, Альбере. У вас є чимало об'єктів для спостереження надворі. Приміщення залиште для мене, тим більше що найважливіше тут — сходи, а вони у вас за спиною.

Офіціантка приносить замовлене і йде, а Мод додає:

— Якщо з'являться небажані відвідувачі, я наступлю вам під столом на ногу.

— Тільки не дуже сильно, — квапливо попереджаю її.

Отже, майданчик. Або, висловлюючись мовою астрономів, горизонт подій. Подій не бракує: проїздять туди-сюди автомобілі, проходять люди, та це не заважає мені спокійно пити каву. Мод так само спокійно руйнує великий вершковий масив, краєм ока спостерігаючи за сходами. Вона настільки звикла зберігати байдужий вираз обличчя, що на ньому навіть не відбивається задоволення ласунки.

Годинник показує без п'яти хвилин одинадцяту, коли на стоянці нарешті паркується автомашина, що привертає мою увагу: з неї виходить Томас. Він дбайливо замикає свій «опель» і з валізою в руці прямує до дверей «Семсона», де й зникає.

Хвилини через три з «форда», що спинився навпроти кав'ярні, виходить незнайомий чоловік. Він теж прямує до фірми «Семсон» і зникає за дверима.

Ще за дві хвилини з цього ж «форда» виходить другий пан і невимушено рушає до стоянки. Порівнявшись із Томасовим «опелем», він відмикає дверцята й так само невимушено сідає в автомобіль. Можна припустити, що пан виявив якісь неполадки й це змушує його вийти й підняти капот. Покопавшись у моторі, чоловік опускає капот, сідає в «опель» і, певно, збирається їхати. Та, мабуть, неполадки в двигуні не усунуто або ж невідомий змінив своє рішення, бо він раптом виходить з автомобіля, замикає його й повертається до свого «форда». За хвилину в дверях «Семсона» з'являється перший пан і також сідає в «форд».

Мод помітила мою зрослу цікавість до подій зовнішнього світу, але не запитує, що там відбувається, — вона й далі робить свою справу: стежить за приміщенням.

Об одинадцятій годині п'ятнадцять хвилин Томас виходить з будинку й, тримаючи в руці валізу, прямує до свого автомобіля. Відмикає дверцята, сідає за кермо й, певно, пробує увімкнути мотор. Як це часто буває під час дослідів, спроба закінчується несподіванкою: замість увімкнути мотор, наш герой, здається, злітає в повітря. Принаймні передня частина «опеля» зникає в полум'ї й диму, а за мить лунає й глухий вибух. Цей звук сприймається панами в «форді» як сигнал вирушати, й за мить їхній автомобіль щезає за рогом.

Після загального заціпеніння, як завжди, зчиняється метушня. Натовп роззяв, що здалеку дивляться на палаючий «опель», дедалі густішає. Звідкись узявся й поліцейський. А ще згодом чути завивання сирен службових автомобілів.

Мод зберігає властивий їй спокій, хоча й повернулася обличчям до вікна — іноді надмірна байдужість може викликати підозру. Та до нас нікому нема діла. Відвідувачі й офіціантки припали до вікон і спостерігають те, що відбувається надворі.

— Знову терористи! — авторитетно заявляє літня жінка у величезному фіолетовому капелюсі.

— Може, навіть є жертви… — майже захоплено вигукує інша жінка.

Після втручання пожежників і появи санітарів з'ясовується, що єдиною жертвою став якийсь чоловік, та ніхто з присутніх дам не може висловити більш-менш переконливого припущення про особу потерпілого. Певну інформацію з цього приводу їм могла б дати Мод, але вона утримується.

Коли загальне збудження вщухає і офіціантки нарешті згадують про свої службові обов'язки, я замовляю ще одне морозиво й ще одну каву. Надворі вже немає нічого цікавого, але нам і поспішати нема куди. За такої ситуації поспіх ні до чого.

Підводимося, коли починається обідній наплив людей. Пожежники, санітари, поліцейські й навіть слідчий фотограф уже давно закінчили свою справу.

— Перевірте, чи не підклали й вам бомбу, — раджу я дамі, коли ми сідаємо в «мерседес».

— Якщо й підклали, то вона призначена для вас, — відповідає Мод. — Я дуже дрібна особа, щоб мені підкладати бомбу, Альбере.

Минають три довгі дні, сповнені дрімоти, читання й млявих роздумів, перш ніж здійснюється подорож, яку було обіцяно. Всупереч моїм сподіванням, це поїздка не до Австрії і не до Швейцарії, а тільки до Штутгарта.

Вирушаємо рано-вранці, поки не така спека, після легкого сніданку й незначної зміни зовнішності, про яку вже розповідалось. Минаємо досить швидку заповнену транспортом приміську зону — тут рух переважно зустрічний — і дістаємося до просторої автомагістралі.

… — Ви така загадкова в цих темних окулярах, — кажу я через якийсь час. — І мовчазна, наче сфінкс…

— Ми з вами набалакалися за ці два місяці, — каже Мод мелодійним голосом диктора дитячих радіопередач.

— За два з половиною місяці, — поправляю и я. — І якщо хтось набалакався за цей час, то не ви, а я. Ви тільки й знаєте, що мовчите, боячись порушити інструкції Сеймура.

— Шеф не давав мені інструкцій мовчати.

— Тоді говоріть!

— Що вас цікавить, Альбере? Що вам не дає спокою з самого ранку?

— Гадаю, я маю право знати, чим закінчиться вся ця історія?

— Не вірю, що це аж так вас турбує.

— Не «аж так», але якоюсь мірою…

Мод не відповідає, втупивши очі у вантажну машину, що їде попереду, — алюмінієве громаддя з зеленими літерами фірми «Саламандра». Жінка давно вже могла б обігнати її, та боїться, щоб якийсь автомобіль позаду не стукнув нас у найвідповідальніший момент. Нарешті обгін завершено. З полегкістю зітхаю і закурюю сигарету.

— Якщо ви хвилюєтесь про своїх подруг, то можу вас запевнити, що з ними все гаразд.

— Але ж тих подруг нав'язали мені ви.

— Тільки по службі, Альбере. Інтимні стосунки — виключно ваша ініціатива.

Вона знову замовкає, бо попереду несподівано виринає ще одна вантажна машина. Проте їде вона досить швидко, і дама, подумавши, вирішує не обганяти її.

— Так, ваші подруги живі й здорові. Мені навіть здається, що тепер вони помиряться, — їм уже нема кого ділити.

— Чому ж! А Мур? А Добс?..

— Таких, як Мур і Добс, вони можуть мати десяток. Ідеться про нареченого, Альбере. Вічна мрія дуреп.

— Знаю, знаю. Ваш погляд на це мені відомий. Не морочте мені голову жіночими історіями.

— Жіночі історії — це складова частина чоловічих історій, друже. Томас, перш ніж зробити свій фатальний візит до «Семсона», залишив у Дейзі лист для нашого посольства й копію фактури. Дізнавшись про загибель свого можливого чоловіка, Дейзі передала документи Муру, а той відніс їх куди треба. Коротше кажучи, Райєна затримано й провадиться слідство.

— Це ще нічого не значить.

— Райєн, мабуть, не поділяє вашої думки. Звинувачення проти нього досить вагомі й підтверджуються по всіх лініях.

— Ви гадаєте, що доповідь Сеймура знову витягли з архіву?

— Я нічого не знаю про його доповідь.

— Даруйте, ви ніколи не знаєте.

— Невдячний!

— І все-таки Райєн якось виплутається. Америка — країна необмежених можливостей, зокрема для таких, як Райєн-батько.

— В Америці, як і скрізь, у могутніх людей є й могутні недруги. Не думаю, щоб противники Райєнів не скористалися з такої чудової можливості звести з ними давні рахунки.

— Буду радий, коли виявиться, що ви не помилилися. Адже приємно усвідомлювати, що стільки благородних зусиль було витрачено недаремно. Маю на увазі передусім зусилля Сеймура, а також ваші.

— Які зусилля, Альбере? Я просто виконую розпорядження.

— Ви готові піти навіть на смерть заради усмішки шефа. На жаль, він дуже скупий на усмішки, ваш шеф. А до всього ще й дуже підозріливий. «Чи можу я дізнатися, як ви готуєте сандвічі, люба?»

— Він ніколи не каже «люба».

— Авжеж, навіть цього не каже. Страшенно скупий чоловік.

Мод не вважає за потрібне відповідати. Навіщо повторювати відомі відповіді на відомі запитання! Вона має рацію: протягом останніх двох місяців ми з нею таки набалакались.

— Ви колись випередите цю машину чи ні?

— Навіщо, Альбере? Потім з'явиться інша. Невже ви не помітили, що найрозумніше рухатися в своєму ряді з помірною швидкістю?

— О, тому Сеймур ніколи вам і не всміхнеться: ви хочете рухатись у своєму ряді, та ще й з помірною швидкістю!

Прибуваємо до Штутгарта, а точніше, під Штутгарт, після обіду. Мод звертає з шосе на якийсь пагорб і зупиняється перед маленьким готелем, що сховався серед дерев.

— Навіщо муляти людям очі в місті? — пояснює вона. — Тут чистенько й гарна кухня.

— До чого ці виправдовування? — питаю. — Хіба ми тут зимуватимемо?

— Я нічого не знаю, — відповідає дама і йде оформляти документи.

Так само нічого не знає вона й під час обіду і потім, коли я приходжу до неї в кімнату, щоб дістати якісь відомості про наступні плани. Та замість відомостей я дістаю тільки її міцне тіло.

— Уже час прокидатися, — невиразно долинає до мене мелодійний голос.

Вона ще двічі повторює це, перш ніж я наважуюсь розплющити очі,

— Що сталося?

— Ви спите вже дві години.

— Ну то й що?

— До нас можуть завітати гості, — пояснює жінка, яка ніколи нічого не знає.

Гості прибувають аж надвечір і в однині. Це, звичайно ж, Сеймур. Він навіть не зволить вийти із сталево-сірого «мерседеса», такого ж, як і в Мод, — чекає, поки ми наблизимося до нього.

— Сідайте, дорогий мій…

— Мої речі нагорі…

— Хай лежать. Мод прибере їх.

Сідаю спереду й кидаю погляд на даму; вона у відповідь легенько киває, посміхаючись отією невловимою напівусмішкою, немов каже мені: «Прощавай, щасливої дороги»!

«Мерседес» зривається з місця й стрімко набирає швидкість — давно знайомий мені шоферський стиль американця. Коли ми виїздимо на трасу, Сеймур збільшує швидкість до двохсот кілометрів. Таке теж уже бачив: так летів він колись не по трасі, а вузенькими вуличками Копенгагена.

— Якщо все буде гаразд, цієї ночі ви перейдете кордон, — нарешті повідомляє мені Уїльям.

— Ви так відчайдушно женете, що я можу й не перейти його.

— Бачу, ви вже зовсім під впливом Мод, — зауважує він. — Не бійтесь, я їжджу досить обережно.

— Отже, завісу спущено, — вирішую я змінити тему розмови.

— Мабуть, Мод поінформувала вас.

— З Мод не витягнеш більше однієї фрази.

Сеймур мовчить, бо саме готується обігнати «порше». Таке завдання взагалі непосильне для «мерседеса», та тільки не для цього. Обганяємо «порше», мало не злетівши в кювет.

— Ваш автомобіль, певно, не такий, як у Мод, — кажу я.

— Звідки ви взяли? — запитує Сеймур, притискаючись до обочини, щоб дати дорогу «порше», який знову виривається вперед.

«Мерседес» летить і далі так само стрімко; пейзаж навколо нас зовсім розмазаний шаленою швидкістю й сутінками, що вже помітно густішають. «Порше» залишається далеко позаду. Американець трохи зменшує швидкість і вмикає фари близького освітлення.

— Слухаючи ваші теоретизування, я доходжу висновку, що ви задоволені епілогом, — зауважую я.

— Я завжди теоретизую, дорогий мій. Хоч і не завжди вголос. Неприємна звичка, та що вдієш! Дехто гризе нігті, а я теоретизую.

— І все-таки цей епілог…

— Кращий, ніж можна було сподіватися, — визнає Уїльям. — Ми гадали, що Райєн піде собі, як і Томас, а можливо, й раніше за Томаса. Самі знаєте, що в таких випадках може бути багато варіантів. Теорія ймовірності, непередбачені ускладнення і таке інше.

— Виходить, ви не бажали йому найгіршого?

— Навпаки. Смерть — це одна з форм помилування, Майкле. Краще вмерти, ніж мучитись. Проте дозвольте запитати: а чому б йому і не помучитись? Чому не пройти крізь звільнення з посади, слідство, процеси, цькування преси, а вже потім відпочити у в'язниці! Чому він має вмерти? Хай поживе в постійному напруженні сам, а з ним і той старий покидьок, його батько.

Він знову пригальмовує, і я бачу край шосе знайомий стандартний знак: виделка, ніж і відповідна цифра. Це означає, що поблизу є ресторан.

— Ви не зголодніли?

— Анітрохи.

— Я теж, однак треба зупинитися й зачекати.

Сеймур різко зменшує швидкість і трохи перегодом звертає на другорядну дорогу, минає бензозаправну станцію й зупиняється на протилежному боці перед освітленим фасадом бару. Зупиняється й одразу ж рушає далі:

— Ні, тут забагато світла й, мабуть, дуже людно.

— Вважаєте, що й досі є небезпека?

— Навпаки. Але людина ніколи не знає…

Знову виїздимо на автостраду, а через кілька кілометрів знову звертаємо, щоб зупинитись перед маленьким буфетом — кліткою з алюмінію і скла. Тут майже безлюдно, що гарантує, нам добрий спостережний пункт.

— Краще було б взагалі не заходити сюди, — дозволяю собі зауважити я.

— Чому? Коли щось негаразд, хай ми це побачимо зараз, а не на кордоні.

Заходимо в бар і беремо по чашці кави й тонік — тут самообслуговування. Стаємо до столика за великою декоративною пальмою біля вікна. Пальма частково прикриває нас, не заважаючи спостерігати за вхідними дверима.

— Шкода, що не можна поставити ближче «мерседес», — бурчить Сеймур. — Щоб він був у нас перед очима.

— Боїтеся, що з вашим автомобілем зроблять те саме, що й з автомобілем Томаса?

— Не боюсь. Але людина ніколи не знає…

Надворі під'їздять і від'їздять автомобілі, прямуючи до сусідньої бензозаправної станції, а тут майже порожньо — двоє шоферів неподалік від нас п'ють пиво, далі — молода пара з маленькою дівчинкою в тірольському вбранні, біля бару — двоє робітників бензостанції в яскраво-жовтих комбінезонах.

— По-моєму, ви чимось пригнічені, — констатує Сеймур, видихаючи на мене густу цівку диму.

— Це вам здається. Просто цікаво: чи є у вас, крім зброї думки, щось реальне із зброї?

— Дорогий мій, не плутайте мене з Муром.

— Але ж Мура ви звалили не думкою.

— Важко звалити думкою таку тварюку, особливо ззаду.

— Чому? Франк, наприклад, вважає…

— Мені відомо, що вважає Франк. Я прослухав вашу розмову. Один невіглас намагається щось витягти з іншого невігласа — це такий зміст вашої розмови.

— Ви ж знаєте, що я не фахівець у військових справах, Уїльяме.

— Я теж. Але можна хоч іноді переглядати газети.

Сеймур машинально гойдає на пальці брелок з ключем — великий брелок у формі срібного вершника в золотому колі, — й не бачить, що вже став об'єктом пильної уваги. Дівчинка в тірольському вбранні підійшла до нашого столу і з цікавістю дивиться на блискучого казкового вершника, що гойдається на Уїльямовому пальці.

Нарешті американець помічає дитину, ледь помітно усміхається і підносить брелок до блискучих темних оченят.

— Тобі подобається?

Дівчинка ніяковіє, ковтає слину, потім шепоче:

— Подобається!

Сеймур знімає брелок з кільця й подає їй:

— Тоді візьми… щоб воно тобі ще довго подобалося…

Дівчинка якусь мить вагається, наче боїться, що то жарт, тоді хапає цяцьку й біжить до батьків.

— Ви, мабуть, любите дітей?

— Хто ж їх не любить.

— А я гадав…

— Так, так, знаю: гадаєте, що коли я аномалія… А хіба ви не любите маленьких ведмежат? Вони просто фантастичні, наче пухнасті м'ячики… Але тільки поки маленькі, поки ще не стали хижаками. Діти — це ще не хижаки, Майкле, поки що ні. Коли дивишся на них, здається, в них є всі підстави вирости кращими, ніж ми, та цього не буде. Адже виховуємо їх ми, робимо такими ж, як самі.

Він допиває каву, і якийсь час ми мовчимо, спостерігаючи за входом і за автомобілями, що проїжджають мимо. Чоловік з дружиною й дитиною виходять, люб'язно кивнувши нам. Двоє шоферів ідуть до стойки обміняти порожні пляшки на повні.

— Задощило, — повідомляє Уїльям.

Я це бачу й без нього. Важкі краплини рідко падають н. асфальт у зеленому світлі неонових літер. Та ось краплин; падають частіше, минає кілька хвилин, і дощ уже ллє як відра, по асфальту біжать довгі зелені струмки.

«Значить, усе йде добре», — кажу я собі, відчуваючи полегшення. Може, це нерозумно, та я здавна увірував: якщо погода зміниться, мої справи налагодяться.

— Не зрозумів оце, чому ви назвали мене невігласом, — цікавлюсь я. — Може, мали на увазі, що розмови про цю програму «Спрайт» — лише пусті балачки?

— Звісно, що не пусті балачки. Коли б це було так, ви б не підпоювали Франка й не розпитували про неї. На ваше нещастя, Франк не знає про цю програму нічого певного, як, до речі, і я. Ну, а щодо елементарних речей, то про них писалося і в пресі, хоч і не згадувалась ніяка програма.

— Я не читав. Заглибився у фінансову сторінку…

— Вам і не треба читати, хіба що для самоосвіти. Інформація завжди відповідно фільтрується. Важливо, що коли ми не винищимо одне одного атомними бомбами, то неодмінно дійдемо до прихованих механізмів думки — як об'єкта впливу і як знаряддя впливу. І що б там не базікав ваш Франк — це зовсім не якісний стрибок, а все те саме: геній руйнування як найвищий прояв людини! Скорпіон, що гине від власного жала.

Він дивиться на годинник.

— Здається, можна вирушати.

Ніч надворі озвучена глухим тупотінням дощу. «Мерседес» стоїть на тому ж місці, де ми його залишили.

— Будемо сподіватися, що нам не встигли підкласти бомбу, — кидаю я, коли ми біжимо під дощем до автомобіля.

— Про бомбу не знаю, але цей тип став так, що ми навряд чи виїдемо, — зауважує Сеймур.

Упритул за «мерседесом» прилаштувалася вантажна машина з величезним фургоном; годі й думати посунути її. А тип, про якого згадав Уїльям, став попереду — притиснув свій «фольксваген» майже до бампера нашого автомобіля, а сам, звичайно ж, зник.

— Він поставив його на ручне гальмо, — констатує американець, роблячи спробу відкотити «фольксваген» трохи вперед. — Не знаю, як ми виберемося…

— Не виберетеся, містере, — лунає у нас за спиною чийсь голос. — Цього разу вже не виберетеся.

Обертаюсь, аби пересвідчитись, що це голос того безбарвного чоловіка — Добса. Поруч нього стоїть якийсь незнайомець. В руках у них пістолети з глушителями.

— Заберіть свої праски, — спокійно каже Сеймур.

— Зробимо й це, та спершу заберемо вас, — відповідає Добс.

Гумор специфічний, притаманний поліцейським і дрібним гангстерам. Вони тицяють нам у спини пістолети, підказуючи, що треба йти.

Нічний морок, лопотіння дощу, безлюдна стоянка і до всього ще й пістолети… Чинити опір безглуздо. Підходимо до величезної машини й, підкоряючись коротким наказам, опиняємося в череві фургона. В кабіні шофера не видно, та щойно зачинилися металеві дверцята фургона, як гуркіт могутнього мотора й тремтіння підлоги під ногами свідчать, що ми вже в дорозі.

Всередині майже порожньо, якщо не брати до уваги дві лави, встановлені одна проти одної уздовж фургона, й кілька ящиків у протилежному від нас кутку. Над головою блимає електричний ліхтарик, вмонтований у стелю.

— Сідайте отам, навпроти, — гарчить Добс, показуючи на лаву пістолетом. — І сидіть спокійно, без зайвих рухів. Я належу до тих людей, які спершу стріляють, а вже потім думають, чи варто було це робити. — Він влаштовується навпроти нас і наказує своєму напарникові: — Обшукай їх, Біллі!

Сеймур зберігає незворушний спокій. Я б навіть сказав, що зараз він спокійніший, ніж будь-коли. Лише як той Біллі залазить йому до внутрішньої кишені й витягає звідти гаманець, Уїльям зауважує:

— Якщо можна, не дихайте мені в обличчя — не люблю клозетних запахів.

Біллі хижо дивиться на нього, та в цю мить знову звучить голос Добса:

— Облиш, Біллі! Тут керую я. Дай-но мені цей гаманець.

— Раджу вам ретельніше переглянути його вміст. Там є службове посвідчення… — озивається Уїльям.

— Мені не треба вивчати ваші службові посвідчення, містере Сеймур, — відповідає Добс. — Я чудово знаю, хто ви такий і де працюєте.

— В такому разі, мабуть, знаєте, і що вас чекає.

— Навіть і не подумав про це. Зараз ви в моїх руках. І не розраховуйте на мою інтелігентність. Я поліцейський старого гарту: стріляю не роздумуючи.

Добс вправно переглядає документи, а Сеймур байдуже дивиться на нього.

Закінчивши перевірку, безликий суб'єкт кладе гаманець на лаву поруч себе й знову підводить очі на нас.

— Отже, містере, я знаю, хто ви такий. Але чи знаєте ви, хто я такий?

— Думаю, що знаю, — киває Уїльям. — Ви дрібне лайно з військової розвідки.

— Я ж вам сказав: я поліцейський старого гарту — шпиг без освіти. Взагалі не маю ніякого відношення до ваших сфер.

Якби моя воля, я б таких, як ви, розстрілював тільки за ваші дипломи. Ну, всіх я навряд чи встигну розстріляти, але можу почати з вас.

Уїльям не заперечує. В фургоні западає мовчанка. Біллі зайнятий моїми кишенями.

— А тепер настала черга мосьє Каре, бельгійця, — бубонить Добс, беручи мій гаманець. — Та що я бачу! Бельгієць перетворився на австрійця! Нема вже мосьє Каре, є гер Шульц. Здрастуйте, Шульц!

Він дуже задоволений своїм відкриттям. На його місці я теж був би задоволений.

— Отже, — починає Добс, покінчивши з документами, — не будемо повторюватись. Я вас постріляю і викину десь тут обох, мов собак, а вже місцева поліція хай потім встановлює, хто ви такі й хто вас убив.

Він міряє нас суворим поглядом, чекаючи, який ефект справлять його слова. Ефекту ніякого.

— Звичайно, є ще й другий варіант, — ніби знехотя каже невиразний тип. — Відповісте мені на кілька запитань і підете собі. Хай потім керівництво вирішує вашу долю. Звісно, це стосується вас, містере Сеймур. Другий ніколи не піде, ми його відвеземо куди слід.

Знов ніякого ефекту.

— Відверто кажучи, — виголошує після короткої паузи Добс, — особисто я вибрав би перший варіант. Продірявив би черепи просто так, для власної втіхи, а потім навіть витратив би одну-дві години й добре заховав ваші трупи. Не певен, що їх зовсім ніколи не знайдуть, але це станеться не так скоро. Тільки ж я службова особа й виконую завдання. Тому змушений повідомити вас і про другий варіант.

— Хоч ви й без освіти, але багато базікаєте, — зауважує Уїльям. — Що вам, власне, треба від нас?

— Ви ніби й професор, а міркуєте погано, — зневажливо відповідає Добс. — Мені треба, щоб ви дали точні відповіді на п'ять-шість запитань.

— То ставте ці запитання, замість молоти дурниці.

— Саме це я й хотів почути від вас, — з гідністю киває невиразний тип, залишаючи поза увагою образливу частину репліки. — Сідай отут, Біллі, і не спускай пістолета з того австро-бельгійця. З професором я сам упораюсь.

Западає недовга пауза, мабуть, потрібна Добсові, щоб у думці сформулювати запитання. Можливо, він не розраховував, що Уїльям так швидко відступить. Можливо, ще сумнівається в його готовності відповідати, бо через якийсь час зауважує:

— Тільки домовимось одразу: ми звільняємо вас, а не цього австро-бельгійця.

Сеймур не заперечує й терпляче чекає запитань. Не виключено, що він вирішив пожертвувати мною. Та що б він не вирішив, зараз від цього нічого не залежить.

Фургон рівномірно погойдується, нас майже не трясе. Певно, шофер веде машину за рецептом Мод: їде в своєму ряду й не намагається обганяти. Взагалі подорож навіть приємна, якщо не зважати на задушливе повітря.

— Хочу, щоб ви передусім сказали, що вас зв'язує з оцим типом, який сидить поруч з вами, — оголошує Добс, вирішивши, очевидно, розпочати з найлегшого запитання.

— Чи працює тут магнітофон? — цікавиться Сеймур.

— Це вас не стосується.

— Я хочу, щоб мої відповіді були зафіксовані на випадок, коли потім вам раптом спаде на думку переінакшувати їх, — пояснює Уїльям.

— Вони будуть зафіксовані, не хвилюйтесь.

— Відповідаю: з гером Шульцом я познайомився кілька годин тому.

— Шульц чи Каре?

— Я його знаю як Шульца.

— І де ж ви так несподівано познайомились?

— Його мені відрекомендувала моя знайома. Попросила підвезти до Страсбурга, бо його автомобіль зіпсувався.

— А ви їхали у Страсбург…

— Атож.

— І хто ж та ваша знайома? Ім'я, адреса й таке інше?

— Міс Модесті Мілтон.

На похмурому обличчі Добса з'являється вираз зацікавленості. «Отже, Сеймур виказує й Мод», — кажу я собі.

— А! Міс Мілтон! Он як!

Уїльям киває.

— В яких стосунках були міс Мілтон і містер Каре?

— Цього я не можу знати.

— Ясно, — підсумовує Добс. — Мабуть, ви нічого не знаєте. Диплом про вищу освіту, професорське звання, а знати — нічого не знає! — Він дивиться на Сеймура й співчутливо хитає головою. — Так ми ні до чого не домовимося, містере. Я припускаю, що ви соромитесь, припускаю, що боїтесь виказати щось, чого ми не знаємо. Тому я допоможу вам, хоч це й суперечить службовим правилам. Скажу вам у загальних рисах, що нам уже відомо. Вам залишиться найлегше: підтвердити факти. Гаразд?

— Справа ваша, — знизує плечима Уїльям. — Розмову почали ви, а не я.

— Отже, так звана угода між вашим Каре і Райєном була попередньо розроблена. її обмізкували ви, містере, у співдружності з оцим самим Каре й Томасом. Про Томаса все добре знають там, де треба. Його досьє дуже красномовне. Що ж до вашого Каре, то в нас є всі підстави вважати, що йдеться про комуністичного агента, і це дуже швидко буде доведено. — Він робить велику паузу, щоб перевірити, який ефект справили його слова. — Отже, ми дійшли до суті справи, містере: ви організували цю комбінацію з єдиною метою — скомпрометувати Райєна, підіславши до нього комуністичного агента. Той продасть зброю якомусь комуністичному режиму, що, звичайно, не залишиться в таємниці, і ні в чому не винуватий Райєн опиниться в скрутному становищі…

— Навіть не припускав, що у Райєна є друзі, — бурмоче, ніби сам до себе, Уїльям.

— Ви забули про його батька, — відповідає Добс. І, схаменувшись, вигукує: — Отже, ви знаєте, що знайомі з Райєном!

— Ще б пак! Ми разом навчалися в університеті.

— Знову ви про ваші університети! — презирливо бурчить невиразний тип.

— А хто вбив Томаса? — запитує Сеймур.

— Звичайно ж, ви. Щоб знищити не дуже надійного співучасника. Взагалі ви дієте досить рішуче як для людини з вищою освітою. Але в кінці виказали себе. Виказали себе замахом на Мура.

— Навіть не чув про таке!

— Облиште. Якщо ви працювали з Томасом, то не могли не знати, що Мур був його правою рукою. Після того, як Томас помер, у Мура не лишилося захисника, і коли ми притиснули його, він сам усе розповів. Тоді ми зрозуміли, що у грі бере участь іще одна особа. Та ближче до справи. Ви чули факти. Підтвердіть їх, і ми висадимо вас на найближчій бензозаправній станції.

— Я не знав, що ви назбирали стільки фактів, — визнає Уїльям.

— Ви, цивільні, коли б не задирали так високо носа, могли б багато чого навчитися у нас, військових, — посміхається Добс.

— Справді, не знав… — бурмоче Сеймур.

Він сидить на лаві, понуривши голову, аж раптом в якусь частку секунди його тіло виструнчується і, відштовхнувшись ногами від підлоги, в несподіваному стрибку летить на Добса.

Руку з револьвером відкинуто вбік. Лунає негучний постріл — немовби відкоркували пляшку шампанського.

Біллі машинально наставляє пістолет на Сеймура. Дуже зручний момент схопити його за руку, і я так різко згинаю її, що пістолет падає на підлогу.

— Потримайте його секунду, Майкле, — озивається Уїльям.

Не знаю, що він зробив з Добсом, але той непорушно лежить на підлозі фургона. Що Уїльям з ним зробив? Мабуть, те саме, що робить і з Біллі: маленьку пластикову ампулу з довгим вістрям на мить устромлено у вену і одразу ж вийнято. Ото і все.

— Заберіть свій гаманець. Треба знайти магнітофон, якщо він є, — каже Сеймур і рушає до ящиків у протилежний кінець фургона.

Магнітофонів виявляється аж три — вони запрограмовані для послідовної дії. Добс, очевидно, передбачив, що допит триватиме довго. Можливо, він передбачив і певну реакцію з нашого боку, але чого ж тут було боятися! Двоє з пістолетами проти беззахисного професора. Це породило самовпевненість. А коли ти занадто самовпевнений…

— Магнітофони з'єднані з кабіною шофера, — встановлює американець, забираючи касети.

— Може, ще щось з'єднано з кабіною шофера.

— Яке це має значення, якщо воно поки що не діє, — відповідає Сеймур. — Готуйтесь до приземлення!

Машина їде не дуже швидко. Не дуже швидко, коли ти не стрибаєш, а сидиш усередині. Та зволікати не можна. Доведеться ризикувати, хоч вивихнути чи зламати ногу зараз було б дуже не до речі.

Сеймур відчиняє двері, й машина, як на замовлення, ще зменшує швидкість і зупиняється. Отже, двері з'єднані з кабіною!

— Мерщій! Стрибайте! — кричить Уїльям і зникає в темряві.

Стрибаю слідом за ним і, вже стоячи на асфальті, бачу, як шофер виходить з кабіни й прямує у наш бік. Перестрибую металеву рейку, що огороджує шосе, й озираюсь. Шофер, певно, помітив мене й вирішив подивитися, що ж сталося в фургоні. Цей добрий намір зриває американець, який вискакує з протилежного боку машини й ударом ззаду збиває противника з ніг. Я б міг подумати, що в кишенях Уїльяма повно латунних куль с ключами, коли б не бачив на власні очі, як його обшукували.

— Здається, ми десь поблизу Базельбада, — каже Сеймур, підходячи до мене. — Нас віддаляє від міста оцей ліс. Минемо його пішки. Шофер швидко оклигає.

— Невже не можете і в нього встромити ампулку?

— Скінчилися. Та воно без ампулки й краще. Якщо фургон довго тут стоятиме, дорожня поліція неодмінно зацікавиться ним. Хай шофер їде собі.

Посуваємося навмання в темряві між деревами, поки виходимо на якийсь путівець. Дощ майже ущух, зовсім легенько постукує по листю.

— Ви коли-небудь були в Базельбаді? — тихо запитує американець.

— Проїздом.

— Зручний кордон. По один бік — Базельбад, а по другий — Базель. Це, власне, одне місто, кордон розділяє вулиці, двори, навіть будинки. Я збирався переправити вас через одну таку будівлю.

— Але канал закупорився…

— Не закупорився. Боюсь, що він ненадійний. Після того, як ті типи заворушилися, я не можу довіряти нікому. Це була дуже близька мені людина. Та я вже казав вам: часто дружба — лише проміжна ланка між двома зрадами.

Йдемо повільно, трохи похитуючись. Пахне вологою і мокрим листям, як у моїй спальні на тій віллі.

— Відчуваєте цей гострий запах? — запитує Сеймур.

— Запах свіжості.

— Запах кладовища, — заперечує американець.

— Ви ніколи не ходили кладовищем?

— Доводилось. Мої сестри взагалі не були на могилі матері, тож треба хоч мені відвідувати її. — Він зупиняється перевести дух і додає:

— Мати не дуже любила мене. Я вам розповідав, що з'явився на цей світ небажаним. Але я ходжу на її могилу. Мабуть, людині все-таки треба когось любити. Хоч одного-єдиного. Хоча б свою матір.

Нарешті ми видираємося на узгір'я. Тут ліс кінчається. Протилежний схил горба майже голий. Внизу крізь пелену дрібного дощу видніють світлі стрічки вулиць, позначені лимонно-жовтим пунктиром на чорній дошці ночі.

— Так, Базельбад, — каже Сеймур. — Там, ліворуч, є пропускний пункт. А праворуч — другий. Ми перейдемо посередині.

Він показує на якесь темне місце між ясними лініями вулиць.

— Там наш приватний пропускний пункт, Майкле.

— Хіба й ви підете зі мною?

— Змушений. Ви самі не зорієнтуєтесь.

— Я хотів спитати, як зорієнтуєтесь ви після того, як заворушилися друзі Райєна.

— Їхні дії — то вже остання конвульсія. З Райєном покінчено раз і назавжди. Його місце — за гратами. А з вашим зникненням двері його камери зачиняться.

Він виймає з кишені пачку сигарет, дивиться на неї, потім тицяє назад у кишеню.

— Ми будемо переходити кордон на будівельному майданчику. Котлован, бетонні підмурки, колони й балки — взагалі сприятлива обстановка. Лінія кордону — символічна. Якщо нас не помітять, ми перейдемо її мов на прогулянці. Якщо, ж помітять, доведеться бігти — вперед чи назад, залежно від обставин. Кордон, який він не є, все-таки кордон.

Сходимо з горба, порослого густою травою, гальмуємо наш спуск. За триста метрів попереду в мокрій темряві блищить білий ореол першого міського ліхтаря.

— Підемо вздовж шосе, спокійно й не поспішаючи, — напучує мене американець. — Нам нема чого хвилюватися. Принаймні звідси й до кордону ми — цілком легальні громадяни.

— Я не хвилююся, Уїльяме.

— Знаю, знаю. Вам це не вперше.

Йдемо путівцем вздовж асфальтової стрічки. Дощ знову ллє як з відра. На жаль, я вже не певен, що негода — це добрий знак. Наближається північ. Рух автомобілів ще досить жвавий, та між шосе й пішохідною алеєю тягнеться високий живопліт, тому ми не дуже ризикуємо, що нас хтось помітить.

Обабіч шляху починають з'являтися будівлі, шосе поступово перетворюється на вулицю, широкий, освітлений флуоресцентними ліхтарями проспект, над яким вітер похитує сріблясту завісу дощу.

Та Сеймур веде мене глухою бічною вуличкою — рідкі ліхтарі, замкнені гаражі, темні склади й де-не-де низенькі будівлі з темними вікнами. Кілька випадкових перехожих. Поліцейських не видно. Поки що все гаразд, як казав той дивак, падаючи з хмарочоса.

— Ось і наша вулиця, — тихо каже Уїльям, і ми звертаємо за ріг. Вуличка, як і попередня, глуха й погано освітлена. З одного боку довга сліпа стіна якогось ангара, з другого — ще довший паркан.

Сеймур нечутно ступає вздовж паркана. Я йду слідом, відчуваючи, що мій мокрий піджак став важкий, а вода стікає струмками за комір сорочки. Пройшовши метрів п'ятдесят, американець відсовує на паркані дошку й зникає. Я прослизаю за ним.

По той бік паркана зовсім темно. Настільки темно, що тебе охоплює облудне почуття, наче ти нарешті потрапив у безпечне місце.

— Трохи посидимо, поки очі звикнуть до темряви, — шепоче Сеймур. — Он бачите, навпроти вже Швейцарія.

Не бачу. Нічогісінько не бачу. Переді мною морок, наче величезна яма, наче мертве болото, наче бездонна порожнеча. Потім поступово починаю розрізняти крізь сітку дощу обриси якоїсь великої будови, великої за площею, бо стіни поки що зведено лише на рівні першого поверху.

Можливо, ця будівля — то вже Швейцарія, але зараз вона здається мені недосяжно далекою. А тут, перед нами, темніють лише великі ями невідомого призначення й невизначеної глибини.

— Ви готові, Майкле? — ледь чутно запитує Сеймур.

— Настільки готовий, що далі нікуди.

— Тоді йдіть за мною. І не треба поспішати. Нас ніхто не чекає.

Він обережно посувається між двома ямами, крок за кроком, наче йде по трясовині чи по тонкій кризі. Я ступаю слідом за ним, дивлячись собі під ноги, наскільки це можливо. Так найкраще — крок за кроком. Ні про що не думаєш, тільки про наступний крок. Горизонт дії — лише за крок від тебе. А далі — суцільний морок.

Не знаю, як там на тонкій кризі, а тут, на мокрій кучугурі розкопаної землі, дуже слизько. Я переконуюся в цьому вже на десятому кроці, коли несподівано опиняюсь в ямі. Вона не дуже глибока, але наповнена водою.

— Що сталося? Де ви? — чути тихий голос Уїльяма.

— Лише на метр від поверхні землі. Гадаю, що для могили потрібна більша глибина.

— Помиляєтесь, якраз досить, — запевняє мене американець.

Якось вибираюсь, хоч і забрьоханий по самі вуха. Трохи згодом настає черга Сеймура.

— Моя могила значно глибша, ніж ваша, — чути його голос.

Жартівливий настрій зникає після третього інциденту.

Цього разу, потрапивши в яму, я відчуваю, що нога під водою за щось зачепилася.

Це дріт. Умовний кордон — не такий уже й умовний. Десь праворуч яскраво спалахує прожектор, мовби попереджаючи. Тиркає коротка кулеметна черга.

Прожектор повільно й невблаганно обмацує темряву. Раптом очі мені засліплює біле сяйво — так буває в кінозалі, коли раптом обривається стрічка. Добре, що ця яма глибша за могилу. Потім сяйво зникає, мабуть, перемістилося далі.

— Де ви, Майкле?

— Знову в ямі.

— Негайно рушайте. Отак прямо й прямо. По той бік є два жовтих будинки. Йдіть якраз між ними.

— А ви?

Він відповідає не зразу.

— В мене влучили.

Виповзаю з ями. Сеймур зігнувся під горбком землі. Я теж припадаю до землі, бо сліпучий промінь знову повзе до нас, уже з протилежного боку.

— Куди влучили?

— Продірявило… Обидві ноги… — шепоче Сеймур. — Тікайте.

Морок ночі над нашими головами знову прорізає промінь прожектора.

Мені таки треба бігти. Треба спробувати бігти, поки прожектор не схопив мене своєю довгою рукою.

— Дуже шкодую, Уїльяме.

Я й справді шкодую. Зрештою, він же — не Інстанція. Ні, він не Інстанція, хоч і складова частина її злої механіки.

Підводжусь і знову ховаюсь, бо промінь, щойно промайнувши над нами, повертається — певно, намацав нас. Знов лунає довга кулеметна черга.

— Біжіть… — повторює Сеймур. — Два жовтих будинки… «Ти вже мариш, Уїльяме, — думаю я. — Які можуть бути жовті будинки у цій темряві? Вдень вони, можливо, й жовті, та хіба ж ти не бачиш, що зараз усе чорне?»

— Я б хотів допомогти вам, — бурмочу я.

— Це зайве, та й пізно… Біжіть…

І справді, чим я йому допоможу? Та й навіщо допомагати? Щоб він колись пристрелив мене? Хай іде під три чорти разом із своєю Інстанцією.

«Котись під три чорти, Уїльяме», — кажу я подумки. Стаю на коліна, вдихаю для хоробрості ковток повітря, потім беру важке кволе тіло, насилу підводжуся й рушаю вперед. «А йди ти під три чорти, Уїльяме…»

Він, певно, вже втрачає свідомість, але рух повертає його до пам'яті, бо я чую, як він бурмоче:

— Облиште мене… Такий дурень… Хочете, щоб і вас продірявили…

«Не виключено», — думаю я, ступаючи крок за кроком по чорній слизькій землі. Праворуч знову спалахує прожектор, коротко татакає невидимий кулемет.

Не виключено, що і в мене влучать, незважаючи на погоду. Негода — це моя пора, та я не здивуюсь, якщо влучать і в мене.

Рано чи пізно, всім нам туди дорога. Я вже й без того визрів для пенсії.

Ступаю крок, потім другий, ризикуючи потрапити під промінь прожектора. Думати треба тільки про один крок, про наступний крок, інакше не можна…

Американець нерухомо висить у мене на руках. І добре, що нерухомо, бо коли він ворушиться, то стає ще важчий. Від його кволого тіла тхне мокрим одягом і тютюном. Багато куриш, Уїльяме, слід подумати про своє здоров'я.

Ось і будова. Нарешті. Заходжу під залізобетонну плиту й прихиляюсь до колони. В небі з глухим тріском спалахнула ракета, ніч стає рожевою і ясною, як день, як ранок на сході сонця.

Завмираю у фіолетовому затінку плити, щоб перебороти це гидке тремтіння в колінах. Потім знову рушаю. Крок за кроком. Поспішати нікуди. Нас ніхто не чекає.

Спалахнула ще одна ракета, наче для того, щоб я побачив ті два будинки навпроти. Я ж знав, що вони не жовті. Вони рожеві, як небо, як повітря, як усе довкола, але я їх упізнаю, бо вони якраз навпроти.

Треба зачекати, щоб погасла ця заграва. Тут вже немає прожекторів. Кулемет теж замовк. Зрештою, тривога могла зчинитися й через якогось собаку.

Знову темрява. Значить, треба рухатись. Цей Сеймур нічого не їсть, а такий важкий, наче каміння. Добре, що нам нема куди поспішати. Нас ніхто не чекає.

А чи ніхто? Знову ви обдурили мене, Уїльяме. Щойно я дістався до дерев між двома будинками, як чую голос Мод:

— Сюди, Альбере!

Вона сидить у чорному «ситроені» й махає з віконця рукою, та, побачивши, що я з багажем, вискакує допомогти мені

— Він мертвий? — запитує дама байдужим голосом.

Однак її байдужий голос трохи тремтить.

— Це питання ще не розв'язано… — відповідає замість мене мрець і знову заплющує очі.

… Під дією наркотиків Сеймур проспав майже цілий день, так що не мав часу набридати мені своєю ідеєю про людську історію, яку він трактує як кладовище. Виявилося, що він дістав аж три поранення, та вони, на думку лікаря, знайденого й доставленого Мод тієї ж ночі, не дуже небезпечні.

— Як же це могло трапитись? — спитала дама, коли ми залишилися самі.

— Дуже просто, — пояснюю я. — Коли куля влучає в живу плоть, виникає рана.

— Я вже колись казала вам, Альбере, що ваше знайомство з Франком погано вплинуло на вас. Цей заяложений гумор…

Отже, довелося все-таки розповісти про події минулого дня, бодай у найзагальніших рисах. У такий спосіб я заслужив новий костюм, не кажучи вже про черевики. Майже весь учорашній день забрала екіпіровка. Мод розвинула бурхливу діяльність у магазинах.

— Ви майстер добувати все, — визнав я. — Костюми, взуття, автомобілі, нелегальних лікарів і таємні квартири. Зробіть ще одне маленьке зусилля й забезпечте мене паспортом.

— Дуже шкодую, але ваші потреби перевищують мої скромні можливості. І навіщо вам третій паспорт? Може, ви колекціонуєте фальсифікати?

— Але ж ті обидва нікуди не годяться.

— Хто вам це сказав? Ми ж у Швейцарії!

— А Добс, Мур і вся їхня банда?

— Можу вас запевнити, що їм тепер не до вас.

Вона виходить в іншу кімнату провідати Сеймура.

Нарешті сьогодні вранці настав час прощання. Ми поцілувалися не дуже палко, бо Мод не належить до палких натур.

— Як там Уїльям?

— Він хотів би вас бачити.

Я застав його з сигаретою в кутику рота. Він напівлежав, спершись на купу подушок, і дивився в стелю. Коли я зайшов, він повільно повернув голову:

— Вирушаєте, Майкле?

— Я вирушив майже три місяці тому, Уїльяме, але й досі не поїхав.

— Розумію, що завдав вам чимало неприємностей… Тільки не знаю, чи треба вибачатися, коли все наше життя — самі неприємності.

— Не мучтесь цими проблемами, — не витримую я. — Зараз вам потрібен спокій.

— Гадаю, що замість вибачатися перед вами, доречніше подякувати — ви врятували мені життя. Мені це дуже неприємно, Майкле, що саме ви врятували мені життя.

— В такому разі забудьте про це.

— Тим-то мені й неприємно, що я не зможу забути цього. Буду згадувати вас. Мало того, що мені треба ходити на материну могилу, то тепер я ще й згадуватиму вас.

… Двері купе рвучко відчиняються, але цього разу на порозі стає тільки дівчина з тацею в руках:

— Чи не бажаєте чогось, пане?

— Я б випив кави.

Коли дівчина подає мені пластмасову чашечку, я запитую:

— Скільки ще їхати до Женеви?

— Не більше години, пане.

Женева. Маленька крута вуличка — Гран Рю. І маленький літній чоловічок з сумними очима, який править мені за поштову скриньку. Передусім — налагодити зв'язок. Все інше якось уладнається.

Важко навіть уявити собі: минуло вже два з половиною місяці, відколи я вирушив додому, а й досі не дістався. А кажуть, технічна доба скоротила відстані. Може, десь і скоротила, тільки не в наших сферах. У наших сферах події нерідко розвиваються трохи інакше. І не завжди ранок визначає, який видасться день.