Проворний Колечкін кинувся до дверей зимівника, але його міцно вхопив за рукав Наумов.
— Чекай, хлопче, не спіши. І ніхто не йдіть. Треба гарненько придивитись.
— До чого? — не зрозумів той.
— До всього, — буркнув провідник. Затим повагом підійшов до будиночка, постояв у задумі перед міцними, засунутими на дерев’яний засув дверима, потім заглянув у вузеньке, майже під дахом, єдине віконце в протилежній дверям стіні. Воно було на завісах і відчинялось назовні. Наумов відкинув защіпочку вгорі на ньому, відчинив, потім знову зачинив і ще раз відчинив.
— Ідіть сюди! — покликав Горлова, Колечкіна й Васюгіна, що тим часом уважно спостерігали за ним, нічого не розуміючи. А коли ті підійшли, пояснив: — Вікном нещодавно користувалися, бачите, як легко відчиняється. Коли ним довго не користуються, воно набрякає від сирості, й тоді його відчинити важко. Отже, тут є якась загадка.
— Яка? — вихопилося у Васюгіна й Колечкіна разом.
— Мені здається — наші “підопічні” вийшли з зимівника не в двері, а вилізли через вікно, — пояснив Наумов. — Чого? Треба перевірити. Ану підсадіть мене, я влізу туди і роздивлюся гарненько.
Васюгін і Колечкін підставили йому напівзігнуті коліна, Наумов, опираючись руками об стіну, став на них, просунув у вікно голову, потім плечі, далі скомандував узяти його за ноги й поволі опускати вниз. За мить він був уже в зимівнику й, вистромивши з вікна голову, гукнув:
— Ждіть мене тут, я зараз!
Не було його хвилин п’ять. Нарешті з’явився, звелів зачинити вікно й відчинити двері.
Коли Горлов висмикнув з них засув, Наумов переступив поріг з рушницею в правій руці і простягнув її лейтенантові.
— Ось, заряджена! На нас підготували самостріл, бандюги! Рушниці не пожаліли!
Від такої підступності у всіх стало неприємно на душі. Мало їм, бандитам, одного вбивства, так задумали ще одне. Це ж відкрий хтось із них двері зимівника — і одержав би кулю в груди чи живіт. А як не вони, то перший же мисливець, що забрів би сюди ночувати. Іноді такі самостріли ставлять у тайзі браконьєри на звіра. Прилаштовують заряджену рушницю десь до дерева, чіпляють за спусковий гачок тонкий шнур і обплутують його навколо. Коли звір торкає ногами шнур, рушниця стріляє прямою наводкою в нього. Подібний самостріл прилаштували втікачі і в зимівнику. Люди на людей.
Лейтенант Горлов обвів усіх пильним поглядом, заговорив:
— Втікачі відчувають, що ми наздоганяємо їх, і вирішили за всяку ціну зірвати нашу погоню. Ось маємо першу спробу затримки, — потряс у руці рушницею. — Убий вона когось із нас чи порань, — і ми або повертаємось назад, або викликаємо допомогу. Втрачений нами час їм на руку. Тож тепер будьмо ще пильнішими, бо вони викинуть нам не одного коника. А зараз півгодини на їжу та перепочинок — і знову в путь.
З метою безпеки вирішили і поїсти, й відпочити тут же, біля зимівника, не заходячи в нього. Звідси Горлов доповів по рації у райвідділ про їх місцеперебування й про самостріл утікачів. Начальник опергрупи майор Жувага порадив проявляти і далі пильність, побажав успіхів.
— А як там підгрупа блокування? — поцікавився Горлов.
— У них все гаразд, замаскувалися, чекають, — відповів майор.
— Єсть дивитися, товаришу майор! — бадьоро відказав лейтенант і перед тим, як попрощатися, поцікавився погодою, чи не підведуть, мовляв, метеорологи. Перед виходом у погоню вони заручилися службою погоди, що найближчі три–чотири дні в тайзі буде тихо і морозно, але нерідко буває, що їх прогноз і підводить.
Майор заспокоїв — вони щодня турбують метеорологів, і ті запевняють: їх передбачення залишаються в силі. Це заспокоїло Горлова, всупереч утікачам його підгрупі аж ніяк не потрібні були ні сніг, ні завірюха.
Розробляючи операцію затримання вбивць у тайзі, створену оперативну групу з восьми чоловік розділили на дві підгрупи, по чотири чоловіки в кожній. Одна, з двома упряжками оленів, на чолі з лейтенантом Горловим, вирушила по слідах втікачів із селища Тайгового, де вони вчинили вбивство, а другу, очолену старшим лейтенантом Маслюковим, відправили вертольотом в район невеличкого поселення Начатка, в глушині тайги, звідки були вбивці і куди, за логікою подій, втікали, щоб узяти запас харчів, боєприпасів і переховуватись у затишному місці. Брати мали там велику сім’ю, члени якої від малого до старого були мисливцями, і сподівалися на підтримку рідних. Тож завдання другої підгрупи було таке: висадитись кілометрів за двадцять від Начатки, підійти до неї непомітно пішки і влаштувати на втікачів засідку, на той випадок, якщо підгрупі погоні не пощастить їх наздогнати. Так було й зроблено, друга група вже сиділа у зручному місці за два кілометри від Начатки. На випадок появи братів на єдиній стежині, що веде в поселення, їх мали взяти.
З обома підгрупами тримався радіозв’язок, керував операцією заступник начальника майор Жувага.
Переговоривши з майором, лейтенант Горлов швиденько з’їв свій сніданок, всі разом перекурили і рівно через півгодини знову рушили в погоню.
Та не пройшли й кілометра, як натрапили на нову несподіванку: єдиний лижний слід братів раптом розділився на два. Один з утікачів різко звернув уліво, другий пішов праворуч, тобто далі вирішили йти окремо, кожен своєю дорогою.
— Ось вам і другий фокус, — зітхнув провідник Наумов. — Тепер я певен, що вони обидва озброєні, бо йти в тайгу без рушниці — значить іти на вірну смерть. Отже, третя рушниця, залишена ними на самостріл, була у зимівнику запасна.
Стали радитись, як бути. Іти всім по одному сліду чи розділитись на два і переслідувати обох? Одностайно дійшли згоди — переслідувати обох. Горлов викликав по рації майора Жувагу, доповів про становище і їхнє рішення.
— Рішення ваше правильне, так і дійте, — схвалив майор і знову нагадав про обережність. — Самі бачите, вони задумали щось каверзне. Очі, слух і зброю повсякчас тримайте напоготові.
Хутко згорнувши рацію, лейтенант подав команду вирушати. Сам він вибрав слід праворуч і взяв із собою сержанта Васюгіна: Наумов з Колечкіним на двох упряжках поїхали по сліду ліворуч, за визначенням провідника цей слід був доступніший для їзди на санях. Де втікачі зійдуться і коли — передбачити було важко, але що зійдуться — сумніву не викликало, і це заспокоювало переслідувачів, тішило надією, що вони теж знову об’єднаються.
Говорили між собою мало. Більше мовчали. А коли й говорили, то все старший. І не говорив, а командував, кидав молодшому короткі фрази: “Стій, відпочинемо!”, “Лягаймо спати!”, “Вставай, ходімо!” Молодший у всьому корився старшому, мовчки виконував усі його команди, бо так у них було заведено в сім’ї: менший повинен слухатися старшого, бо той більше знає, більше вміє. І ще — старший повинен вчити молодшого, передавати свій досвід, своє вміння. Отож, коли брати-втікачі одійшли десь на кілометр від першого на своєму шляху зимівника, в якому переночували й залишили самостріл, старший сказав молодшому, що тут вони мусять розійтися і йти, плутаючи якомога дужче сліди, поодинці аж до гирла річки Сень. Там знову зустрінуться і підуть далі удвох. І тут же пояснив, навіщо так треба зробити. Щоб збити з толку переслідувачів, виграти час. Нехай навіть одну зайву годину, яка може їм неабияк прислужитися. Доки ті вирішуватимуть, яким слідом іти, вони пройдуть чималеньку відстань.
— Гаразд, — погодився молодший брат. — Бувай.
І вони розійшлися, поглянувши водночас на чисте безхмарне небо.
Зміни погоди не передбачалося.
Вечоріло, коли лижний слід, по якому вони їхали, вивів Наумова й Колечкіна до гирла річки Сень. На тому боці її втікач пройшов трохи берегом, потім знову взяв круто праворуч, і слід його зник між товстими стовбурами високих засніжених кедрів.
— Що ж будемо робити? На оленях там не проїхати, — затурбувався Колечкін, звівши на Наумова очі із припалими памороззю віями.
Наумов підсунув рукавицею на лобі волохату лисячу шапку, розгладив примерзлі вуса.
— Треба розгледітись, як і що. Чекай мене тут, нехай олені відпочинуть. Я швидко.
Він узяв на санях лижі і, тримаючи напоготові рушницю, швидко пішов по сліду втікача. Колечкін дивився йому вслід із заздрістю і трохи з острахом. Із заздрістю тому, що Наумов рухається і швидко зігріється, а йому доведеться стояти на морозі, який на вечір міцнішав, і мерзнути. З острахом тому, що залишитися в товаристві оленів у тайзі навіть озброєному — подвійна небезпека. На оленів можуть напасти голодні вовки, а на тебе убивця, за яким ти гонишся.
Проте, на щастя Колечкіна, довго побути самому йому не довелося. Наумов повернувся через якихось п’ятнадцять–двадцять хвилин і приніс таке повідомлення: за густим кедрівником їх “підопічний” зробив зупинку й, мабуть, довгенько чекав свого супутника, бо гарненько утрамбував лижами слід і залишив навколо кілька недопалків. Супутник підійшов до нього далеко зліва. Вони ще, видно, постояли і потім рушили далі вдвох. На думку Наумова, пішли до відомого їм зимівника і будуть там ночувати.
— Значить, на місце їхньої зустрічі скоро вийдуть Горлов з Васюгіним, — зрадів Колечкін.
— Так, — підтвердив Наумов. — Отже, поїдемо й ми туди, зачекаємо.
Горлов і Васюгін справді не забарилися. Від швидкої ходи вони важко дихали, над ними здіймалися клуби пари.
— Оце крос! — прихилився до стовбура кедра Васюгін. — Добрячих тридцять кілометрів подолали, та все нетрями, через завали, в обхід, немов його нечиста сила водила.
— Не інакше як це був старший, — прийшов до висновку Горлов. — Знає тайгу мов свої п’ять пальців. Проте даремно водив нас, тепер ми вже вчепилися їм за хвіст. Як далеко звідси до зимівника? — поцікавився в Наумова.
— До ночі не дійдемо, — відказав той. — А вони встигнуть.
Виникло питання, що робити далі. Першим висловив свою думку Горлов:
— Я думаю, треба нам сьогодні пройти якнайдовше, тобто іти, доки буде можна. І рано, тільки небо почне світліти — знову в путь. Зі сходом сонця треба їх взяти.
— Добре було б прихопити їх у зимівнику сонними, — доповнив лейтенанта Колечкін.
— Та ще й пов’язаних, — пожартував Васюгін.
— Сонними їх не взяти, бо вони не такі дурні, щоб безпечно спати, — смачно докурив і кинув у сніг цигарку Наумов. — Чергуватимуть позмінно. Але брати треба там, біля зимівника, бо в тайзі, коли помітять нас, буде важко. Розбіжаться в різні боки, і ганяйся тоді за ними.