Босоніж, у самих трусах Федір спустився по хисткій драбині з горища — там він спав на духмяному сіні з ранньої весни до самісіньких приморозків, — межею ще сивого від роси городу збіг у леваду, рівно двадцять разів підтягся на сухій відполірованій долонями гілляці, яка вже не один рік правила йому за перекладину, й, зачерпуючи пригорщами крижану воду з копанки та голосно форкаючи, до пояса вмився…
Потім він стояв серед кухні й просто з глечика пив парне, ще тепле козине молоко. Літровий глечик молока із шматком паляниці був традиційним Завірюшиним сніданком. До нього Завірюха звик, можна сказати, із сповиточка. На білий світ Федір з’явився зовсім кволеньким, і мати, прочувши, ніби козине молоко набагато корисніше за коров’яче, притягла з торговиці дрібноросту, але дійкату козу Марельку. Марелька взяла над Завірюхою шефство — і за якихось півроку він із пуцьвірінка з голим тім’ячком перетворився на рожевощокого жвавого опецька.
Відтоді минуло неповних двадцять п’ять літ, але козине молоко смакує Федорові й досі…
Отож він одним духом спорожнив глечика, тильним боком долоні витер пампушкуваті губи і смачно, по-дитячому прицмокнув.
— Ти, Федоре, хоч сьогодні не барися, — проводжаючи сина до дверей, сказала мати. І, ніби вибачаючись, додала: — Вдома тебе, здається, вже вік не було.
Завірюха мовчки пригорнув матір, поцілував і квапливо вийшов із хати. Він крокував вулицею, а тиха причаєна усмішка ще довго не сходила йому з вуст…
Біля будинку райвідділу міліції стояв бувалий у бувальцях “Запорожець”. Це означало, що начальство, хоч і рання пора, вже на посту.
“Не спить служба”, — з гордістю подумав Завірюха й раптом гостро відчув, як за цей тиждень, що був у Києві, до лоскотного щему в грудях скучив і за своєю клопіткою роботою, і за товариством.
Перед кабінетом підполковника Ястремського Завірюха самохіть обсмикнув кітель і постукав у оббиті дерматином двері.
— Увійдіть! — почувся хрипкий владний голос.
Завірюха переступив поріг і, хвацько козирнувши, відрапортував, що змагання закінчені загалом успішно — як там не є, а четверте місце — і що він, лейтенант Завірюха, прибув для дальшого несення служби.
— Ну що ж, вітаю, — усміхнувся підполковник, тиснучи Завірюсі руку. — Жаль, звісно, що чемпіонських лаврів не здобув. Однак будемо сподіватись — усе в тебе попереду. Як воно в стольнім граді? Казали хлопці, що тамтешні уболівальниці геть запаморочили тобі голову і що назад, додому, тебе медяником не заманиш.
— Це теревені всяких безвідповідальних базік, а може, й зловмисних дезінформаторів, — жартом на жарт відповів Завірюха. — Ви ж знаєте, товаришу підполковник, для мене, як у тій пісні співається, перше діло, перше діло оперслужба, а дівчата, а дівчата опісля.
— Молодець! Люблю й ціную самовідданих охоронців правопорядку. Між іншим, тут на тебе цікаве діло чекає. Ось заява керуючого радгоспним відділенням “Підлісне” Бажая Антона Макаровича. В “Підлісному” коїться якась чортівня: там мало не щодень гинуть на фермі свині. Доведеться, товаришу лейтенант, вникнути.
— Мені? — здивовано зламав брови Завірюха. — Та це ж, як я розумію, — хліб ветеринарів.
— Ти, Федоре, порох, а не хлопець, — іронічно посміхнувся підполковник. — Спалахуєш без іскри. Та й про субординацію на своїх змаганнях трохи забув. У “Підлісному” ветлікарі вже всі зуби стерли. А до суті докопатись так і не змогли. Вони навіть до зональної науково-дослідної ветстанції зверталися. Проте й там спасували. Одне слово, ситуація детективна. Ти, будь ласка, сьогодні ж виїдь у “Підлісне” і з’ясуй, що воно там і як. Інформуватимеш про все по ходу розслідування. Знадобиться підмога — не соромся, гукай. Ну, щасти тобі.
І підполковник, ще раз потиснувши Завірюсі руку, легенько підштовхнув його до дверей.
Завірюха вивів з гаража мотоцикл, по вінця наповнив бак пальним, заскочив додому перевдягтися в цивільне та сказати матері, що знов мусить на якийсь час лишити її, і покушпелив у “Підлісне”.
За півгодини він уже ставив сірого від пилюки “їжа” біля повитого в дикий виноград цегляного будиночка, де містилась радгоспна контора.
Керуючий відділенням, носатий, з упертим овалом лиця чоловік років п’ятдесяти п’яти зустрів інспектора, як тому здалося, підкреслено сухо. Він мовчки привітався, пильно глянув на Завірюшине посвідчення й без будь-якої передмови запитав:
— То з чого, юначе, почнемо?
“Мабуть, вважає мене за жовторотого салагу”, — дратуючись, подумав Завірюха, але удавано весело усміхнувся і якомога привітніше сказав:
— Антоне Макаровичу, з вашою заявою я ознайомився. Загалом, питання ви окреслили. Та хотілось би почути про все докладніше.
— Тут особливо й розказувати нічого, — пісно глянув у вікно Бажай. — Якось рано вдосвіта, — а було це майже два місяці тому, — прибігає до мене додому свинарка. “Біда! — гукає. — Шестеро поросят здохло. Мор”. Ну, я, в чому був, метнувся до ферми. В нас два свинарники, і в кожному — по півтори тисячі голів. Спалахни епідемія — оком не змигнеш, як усе поголів’я прахом піде. Прибіг я, значить. Бачу, завфермою, ветзоотехнік, свинарі — всі вже тут. А перед ними — шестірко мертвих поросят. Сисуни, одне в одне. З виду ніби зовсім нормальні, тільки неживі. Ну, обстежили ми їх, аналізи різні зробили, а патології ніякої. Може, думаєм, льоха подушила. Таке інколи буває. Та через два дні знов четверо сисунів здохло. Уже в іншої свиноматки. Так і повелося. Опороситься льоха. Все в нормі. Поросята як перемиті: жваві, веселі, на апетит не нарікають. І раптом ніби їх підмінили: від материного молока відмовляються, стають мляві, немічні. Порозповзаються по кутках клітки, скоцюрбляться — і здихають. За півтора місяця ми, таким чином, втратили одинадцять процентів приплоду.
— А дорослі свині теж здихають? — запитав Завірюха.
— В тім-то й річ, що тільки сисуни, ті, що по тижневі їм, півтора, не більше.
— Ну, а ветеринарія? Як вона все це витлумачує?
— На жаль, ніяк. Я вже казав, що ми розтинали й ретельно обстежували кожну тушку. Та ні вродженої патології, ні ознак інфекції жодного разу не виявили. Єдине, що нас вразило: у всіх поросят були пошкоджені язики. Точніше, кінчики язиків. Ми подумали, що це якась невідома нам хвороба, і звернулися до зональної ветстанції. Звідти надійшов висновок, який ще більше нагнав туману.
Антон Макаровим відімкнув сейф і дістав складений учетверо папірець. Завірюха квапливо розгорнув його і прочитав:
“Керуючому радгоспним відділенням
“Підлісне” тов. Бажаю А. М.
На Ваш запит повідомляємо: дані, одержані після всебічного обстеження трупів поросят, обговорено на засіданні вченої ради станції. Вважати, що смерть поросят настала через хворобу, підстав немає. Крапчасті травматичні пошкодження, схожі на сліди спеціального інструмента для захоплення язика, можуть бути наслідком механічного втручання людини.
Заступник директора ЗНДВС
Маршалко І.П.”
— Тепер вам ясно, чого ми потурбували міліцію? — з викликом запитав Бажай і, мить помовчавши, додав: — Але щиро скажу — в голові не вкладається, що до цього криміналу має відношення хтось із наших працівників. Нормальна людина на таке бузувірство не піде. Хіба маньяк який…
Завірюха нічого не відповів, тільки в задумі потер перенісся. Він дістав записничка й, роблячи побіжні нотатки, заходився розпитувати завідуючого, скільки на фермі працює людей, що кожен собою являє, хто з ким у яких стосунках, коли свинарі змінюють один одного, чи бувають між ними конфлікти, які взаємини із завфермою та із самим Бажаєм…
За півгодини Антон Макаровим відповів на безліч різних, інколи найнесподіваніших запитань. Але Завірюха так і не зміг ухопитися за щось конкретне.
Під кінець розмови він сказав, що поки не розкриватиме свого інкогніто і що видасть себе за кореспондента обласної газети. А про те, з якою метою приїхав, хай знає лише кілька довірених осіб, що їх Бажай виділить йому на підмогу.
Завірюху поселили в самотньої глухуватої баби Ликери. її хата, хоч і стара, скособочена, але затишна й чепурна, стояла на крутому порослому бузком горбі. Перед хатою була давня, викопана ще Ликериним дідом криниця — і всі сусіди з кутка споконвіку ходили до неї по воду.
“Біля криниці — завжди люди. Отож, заводячи з ними балачку, можна буде видобувати потрібну інформацію”, — подумки відзначив Завірюха.
Посилаючись на те, ніби йому треба вночі приглядати за своїм мотоциклом, він домовився з бабою, що спатиме у дровітні, де примітив старого пружинного матраца. Так, мовляв, і хазяйці менше клопотів, і йому спокійніше.
Нашвидкуруч облаштувавшись та підобідавши, Завірюха подався до свинарників.
Вони стояли край села за буйним яблуневим садом, весело вилискуючи проти сонця блакитними вікнами.
Свинарники, за всіма ознаками, вибудували років зо три тому, червона, як жар, цегла ще не встигла навіть потьмяніти.
Поруч було споруджено кормокухню. Від неї по канатці ловко снували невеличкі зелені вагонетки. Так само підвісною дорогою вивозили із свинарників і гній.
Все тут було добротне, у всьому вбачався лад і тверда хазяйська рука.
Біля кормокухні Завірюху чекало троє хлопців. Один із них, високий, худорлявий, із швидкими чорними очима, перший простяг Завірюсі руку, назвався Грицьком і безцеремонно запитав:
— Ти — опер?
— Я — Федір, — з притиском відповів Завірюха.