— Ви що, трошки теє?— більше дивуючись, ніж обурюючись, покрутив пальцем біля скроні Завірюха. — Ми ж не в піжмурки збираємося грати… Тут таке може заваритися, що й гикавка нападе.
— Та все буде в акураті! — флегматично пробасив Степан.— Ми Костю скривдити не дамо. Будем тримати його в другому ешелоні, тільки для зв’язку з начальством. Отже, риску ніякого.
— І батько, між іншим, дозволив, — з викликом сказав Костя. — Він вважає, що молоко в мене на губах давно обсохло.
— Правильно вважає, — підтримав Грицько. — Ти, Федоре, не сумнівайся. Тут усе перевірено. Мін немає.
Завірюха якусь мить замислено мовчав. Якщо підходити з формального боку, то Кості в їхній групі робити нічого. Це факт. Але й небезпека особлива нібито не загрожує. На фермі, за всіма ознаками, розперезався нікчемний паскудник, і вся рахуба тільки в тому, щоб накрити його на гарячому. А тут і Костикова підмога придасться.
— Ну що ж, — кволо усміхнувшись, сказав Завірюха, — хай буде по-вашому. Тільки давайте умовимось: перше — міцно тримати за зубами язика. Нікому про наше діло нічичирк. Я, зокрема, для всіх — кореспондент із облгазети. Друге — без мого відома щоб ніякої самодіяльності, бо досить найменшого необачного кроку — і все полетить шкереберть. Отже, дисципліна і ще раз дисципліна! А зараз я хотів би хоч одним оком оглянути територію і свинарники.
Вони обійшли довкола кожної з будівель, пильно обстежили вікна та двері. Вікна були намертво прибиті до луток і ніколи не відчинялися, а витяжні душники заґратовані. Повибиваних шибок теж не виявилось. Ззовні вікна були старанно закитовані, а з внутрішнього боку їх густо обснувало павутиння. Отже, проникнути досередини свинарників зловмисник (якщо припускати, що він існував насправді) міг тільки через двері. А значить, це був хтось із своїх, із тих, хто тут працює, хто не привертає до себе ніякої уваги.
Хлопці сіли під розлогим кущем бузини, який ріс неподалік гнойовища, й заходилися обговорювати кожного, хто ходив коло свиней. Власне, докладні характеристики працівникам ферми давав швидкий на язик і, як здалося Завірюсі, пронозуватий Грицько. Степан із Костею кидали поодинокі репліки. А Завірюха мовчки слухав, мотав на вус, лише подеколи щось перепитуючи та уточнюючи.
З того, що він почув, його увагу привернули два моменти. Перший був пов’язаний з їздовим Павлом Кособликом. Другий — із свинарками Оленою Ріжко та Марією Сичевською.
Десь півроку тому Кособлик привіз від рідні, що жила в Боярці під Києвом, дві живі норки — самця й самичку. “Придбав для розплоду, — розказував він сусідам.— Хто має на плечах не гнилого гарбуза, а голову, через цих тхорів мільйонщиком стає”.
Проте норок треба було годувати. І не якимись там недоїдками, а свіжим м’ясом. І Кособлик, дарма що з нього кепкувало все село, мотався скрізь і всюди як підсмалений. Він, де тільки міг, скуповував телячі й свинячі тельбухи. Він раз на тиждень, хай би яка випала негода, теліпався в райцентр на базар. А коли з харчем для норок наставала зовсім тісна хвилина, мусив, під люті жінчині прокльони, різати власних курей…
І от на фермі почали здихати поросята. Кособлик став хапати начальство за поли, щоб тушки віддавали, а ні, то продавали йому. Однак дістав категоричну відмову. Здохлих поросят, боячись поширення інфекції, під пильним наглядом ветеринара закопували на пустирищі. Кособлик почав нишком відкопувати їх. Хтось доповів про це Бажаєві, і той суворо повелів, щоб надалі поросячі тушки обливали соляркою.
Факт цей, на думку Завірюхи, щось та промовляв. Адже Кособлик, будучи безпосередньо зацікавленим, міг під шумок, що на фермі епідемія, спеціально нищити поросят. Та поросята здихали й тоді, як він сам захворів і два тижні провалявся в ліжку. А це, можна сказати, зводило всю версію нанівець.
Що стосується Олени Ріжко та Марії Сичевської, то тут історія взагалі була анекдотична.
Протягом багатьох літ Олена з Марією щиро дружили. Ходили в приятелях і їхні чоловіки Петро та Карпо. І раптом між ними перебіг чорний кіт. Минулої зими Петро з Карпом злагодили човна. А щоб не виникало з тим човном ніяких непорозумінь, домовились: Петро накладає на нього монопольку в парні дні, а Карпо — в непарні. Місяців зо три тому Петро на півдня позичив човна своякові. А той як запопав його, то не вертався з плавнів, де косив сіно, три доби. Тим часом, Карпо у свій “законний день” вирішив після роботи порибалити. Прийшов з усім рибальським причандаллям на берег, а човна біля припону нема. Він до Петра. Той хотів усе обернути на жарт — мовляв, свояк у кругосвітні мандри подався. А Карпа ніби ґедзь укусив — розпалився й під гарячу руку наговорив приятелеві такого, що в того аж вуха попухли. Одне слово, полаялись вони капітально. А як вернувся з косовиці свояк, витягли човна на берег, точно розміряли рулеткою, де середина, й перепиляли на дві рівні половини.
Відтоді кінчилася й Оленина та Маріїна дружба. А це дозволяло припустити, що свою взаємну неприязнь вони перенесли й на поросят.
— Що ж, — вислухавши Грицькову розповідь, сказав Завірюха, — інколи кримінальний злочин виростає із звичайнісінького курйозу. Нам часом зраджує і відчуття гумору, й елементарний глузд. У житті все буває.
Але в душі він мало вірив у цю версію: ситуація була надто вже анекдотична…
Домовившись із хлопцями, що рівно о десятій вечора вони зустрінуться біля свинарника знов, Завірюха вирішив не гаяти часу й переговорити із завфермою, бригадирами та свинарями. Через те, що він видавав себе за кореспондента обласної газети, питань, які цікавили його в першу голову, треба було торкатися хитро, обачно, підбираючись до них ніби покрадьки.
Двогодинні розмови нічого по суті не прояснили, й невеселий Завірюха, закинувши за плече польову сумку з нотатками, подибав через сад до ставу. Він неквапом дійшов до середини гатки, присів біля зчорнілого дубового “монаха”, в якому таємниче плюскотіла вода, й замислився.
Що ж, перший день збіг, як з горба. А наслідків — кіт наплакав. Два малоймовірних припущення. От і все. Може, вийти на проблему без камуфляжу, не приховувати, хто ти є, а всіх, кого слід, рішуче допитати? Та хіба зловмисник, якого другий місяць не можуть вхопити за руку, несповна розуму? Хіба просто так підставить свою макітру під обуха? Та за найменшої ж небезпеки він зачаїться, “ляже на дно”, і тоді сто літ прокукаєш, поки він хоч чимось виявить себе.
Завірюха задумливо помасував вказівним пальцем перенісся, ліг горілиць і задивився в небесну блакить. Так непорушно, під дрімотливе кумкання жаб та покрякування качок, що обскубувались та чепурилися тут-таки при березі, він пролежав з годину біля “монаха” і що більше аналізував ситуацію, то твердіше ставав на думці: за обома свинарниками треба організувати невпинне спостереження. Особливо вночі. Та так, щоб жоден комар не проник непоміченим досередини. От тільки хлопців малувато. Ну, та на крайній випадок можна гукнути своїх оперативників…
Три ночі Завірюха із Грицьком, Степаном та Костиком пролежали в бур’янах, тримаючи обидва корпуси свинарника в глухій мертвій облозі.
Здається, все було передбачено до найменших дрібниць — і як замаскуватись, і як вести спостереження, і з допомогою яких сигналів непомітно підтримувати між собою зв’язок, і що робити на випадок якоїсь несподіванки. Але й ці “осадні сидіння”, як охрестив нічні засідки Грицько, нічого не дали. До свинарників не потикалася жодна стороння душа, а четвертого дня все одно трійко поросят здохло. І головне — в усіх у них знов були пошкоджені язики.
— Що ж, — з гіркотою сказав своїм помічникам Завірюха, — кожен із нас, хлопці, вже по кабанцеві “заробив”. Це факт. На Костика наш підряд розповсюджувати не будемо, бо в хлопця ще паспорта нема. А взагалі-то, діло швах. Засідка себе не виправдовує.
Грицько із Степаном понуро мовчали. Тільки Костик засопів носом і сказав:
— А по-моєму, треба не в бур’яні отуто, а на горищі засісти.
— Ну, Костянтине Антоновичу, ти й видав! — скептично зронив Грицько. — Прямо на “сьоме небо” хочеш видертись. Та ми там все одно що в ловчій ямі будемо. І оперативного простору ніякого. І спостереження погане. Ти заляжеш в одному місці свинарника, цілу ніч витрішки по копійці за штуку продаватимеш, а гад, що скоро вже за вітром всю ферму пустить, спокійнісінько в іншому місці накапостить.
— Дарма ти, Григорію, — задумливо сказав Завірюха. — Костик діло пропонує: ми не повинні спускати з ока поросят. Тоді злочинець сам нам у руки віддасться.
Після невеликої суперечки пристали на таке: засідку зробити на горищі, але не в обох свинарниках, а в одному, там, де загинуло поросят більше. План дій знов-таки тримати в суворій таємниці, посвятивши в нього тільки Бажая старшого. На нічну вахту заступати по двоє, бо, по-перше, один у полі не воїн, а по-друге, треба буде змагати такого підступного ворога, як сон. Всю ніч просидіти нишком на горищі в соломі й не зімкнути очей — це не кожен витримає.
При собі мати все необхідне, а надто два потужні електричні ліхтарі, щоб їхнє проміння сягало найвіддаленіших закутків свинарника. Ну й термоса з міцно завареним чаєм.
Була складність і в тому, щоб проникати до свинарника непомітно. Зовнішнього входу на горище не було. А кожне з горішніх вікон у обох причілкових стінах, як і всі нижні вікна, будівельники намертво прибили цвяхами. Отож Грицько із Степаном мали завтра зранку прийти до свинарника, вдати, що перевіряють, чи не протікає крівля, і всі цвяхи з рами повисмикувати, а ще лишити на горищі мотузяну драбину, яку можна було б щоразу спускати з вікна.
Першими заступили на нічну вахту Завірюха з Костею. Вони пробрались на горище, коли тільки-но почало сутеніти, й допоміг їм у цьому сам Бажай старший.
На ферму вони прийшли утрьох. Антон Макарович скликав усіх свинарів на “літучку”, а хлопці під той шумок прокралися на своє сідало непоміченими.
Пункти спостереження зайняти так, щоб тримати в полі зору не менше як по півсвинарника. Вести спостереження не складало ніяких труднощів, бо щілини в стелі з дощок на поперечних сволоках були подекуди досить широкі, в них легко пролазив дебелий Завірюшин кулак.
Згорнувши з дощаного настилу солому, Костя ліг долілиць і зазирнув у щілину.
Все було видно як на долоні.
Старі свині в клітках статечно порохкували, поросята на різні голоси кувікали, і весь свинарник виповнювався рівним неголосним гомоном.
“Тю, яким усе видається з горища химерним!” — подумав Костя.
Прямо під ним розлігся на всю клітку череватий ікластий кнур, якого свинарі за його нахраписту натуру прозвали Пентагоном. Наївшись од пуза, Пентагон відкинув задні ноги, солодко сопів і час від часу помахував своїм скоцюрбленим хвостом, намагаючись відігнати надокучливих мух.
У сусідній клітці мешкала льоха Чирва. Житлоплоща в неї була вдвічі більша, ніж у кнура, бо тиждень тому Чирва привела аж дванадцятеро поросят, і всі її сини й дочки жили поки що разом з нею.
Далі за Чирвою у вузькій довгій клітці “стояли постоєм” два рябі довгорилі підсвинки. З ними була у свинарів постійна морока. Підсвинки весь час вигортали з корита їжу, гризли клітку, вивалювали дверцята, переносили з місця на місце підстилку. Але найбільша втіха була їм від того, щоб усе вздовж і впоперек перерити. їм чомусь постійно заважала дощана підлога. Вони ламали її на друзки й докопувались мало не до центру землі. Нарешті бригадирові урвався терпець. Він узяв два шматки цупкого дроту, з одного кінця загострив їх, насталив, повигинав, як швайки, і кожному із них, прохромивши рило, зробив по сережці. “Тепер можете хоч у дзеркало видивлятися”, — сказав він, задоволено потираючи руки. Після цього підсвинки присмирніли. Принаймні їхнє завзяття ламати клітку й рити підлогу пригасло.
Костик дивився на них крізь щілину в стелі й посміхавсь.
— Що, урвався бас? Догралися? — шепотів він. — Тепер будете в курсі діла, як радгоспне майно псувати. А ще, коли хочете, з цими прикрасами в рилі ви навіть симпатичніші.
— З ким це ти тут бесідуєш? — почувся з-за купи соломи Завірюшин голос. Федір підповз до Костика й собі зазирнув у щілину.
— Та он з тими двома охламонами, що рябі, як чорти. Вони своїми збитками на всю ферму “прославились”. Як тільки їх не перевиховували! І розуму кописткою доважували, і розселяли по різних клітках. А оце недавно в храпи дроти позаволікали. З іншими свиньми вони не вживаються, хоч ти їм в лоба стріляй — починають як навіжені кусатись та верещати. А один з одним, уявіть собі, мирять.
— Бачу, ти ферму, як облуплену, знаєш, — ховаючи усмішку, сказав Завірюха.
— А чого ж! Свині — народ цікавий!
— З тебе, за всіма ознаками, справжній зоотехнік виросте.