Ледь помітна посмішка скривила тонкі губи незнайомця:
— Ваша ціна?
— По червінцю. Згода?
— Нехай буде по-вашому. Ось задаток, — Довгий простягнув двадцять карбованців. — Одразу й почнемо, не заперечуєте?
— Ну, що ж… — Олексій взяв гроші. — А машина ваша де?
— Там, за рогом, — показав Довгий.
Вони підійшли до новеньких білих “Жигулей”. Довгий дістав з кишені ключі.
— Знаєте що, ви поки відкрийте, а я в магазин за сигаретами.
— Довіряєте?
— Чому це вас дивує?
— В перший раз бачимось.
— Людям треба вірити, — посміхнувся Довгий.
“Дивак, — подивився йому вслід Олексій. — Інтелігентик. Вони всі такі. Лопухи. Ну та біс з ним. Головне — щодня по двадцятці вільно зможу зашибати!”
Довгий спостерігав за Олексієм через вітрину магазину. Взяв фотоапарат, кілька разів сфотографував, як Олексій відчиняє дверцята, як сідає за кермо.
— Щось ключ туго входить у замок, — сказав Олексій, коли Довгий повернувся.
— Машина нова, замок ще не розпрацьований.
— Ну, що, поїхали? — Олексій жестом запросив Довгого на місце водія.
— Ні-ні, в місті я боюсь… Стільки машин, такий пожвавлений рух…
— Тільки в місті й навчатися треба! — Олексій так розсердився, що готовий був уже віддати цьому типові його гроші. Він, бачте, боїться! З таким учнем ще в історію влетиш. — Не по полю ж ви збираєтесь їздити, чорт забирай!
Відчувши зміну в настрої Олексія, Довгий притис руки до грудей:
— Не сердьтесь, прошу вас… Я навіть передачі не вмію включати. Нервую страшенно. Від кожного міліціонера сахаюсь. Я поки що за вами поспостерігаю, повчуся…
— Як хочете… — Олексій сів за кермо, і “Жигулі” помчали міськими вулицями.
— Хороша машина, — сказав Олексій.
— Нічого.
— Я взагалі на вантажівці працюю. Важкувато все ж таки. А тут прямо відпочиваєш.
Десь далеко почувся звук “сирени”. Він поступово посилювався. Довгий занепокоєно озирнувся, засовався.
— Що там? — запитав Олексій.
— Біс його знає. Будь ласка, зупиніться он біля того магазину. — Я сигарети так і не купив. Черга була.
“Жигулі” пригальмували. Довгий зник за дверима. По вулиці пронеслася карета “швидкої допомоги”…
***
— Це якесь непорозуміння, чесне слово!
Хирлявий молодик років двадцяти ледве не плакав.
— Я не збирався викрадати ніяку машину!
— Але ж викрали, — сказав Дмитрієв. Він вже більше години згаяв із цим впертим парубійком, якого працівники Державтоінспекції витягли з-за керма чужої машини і який все одно намагається заперечувати очевидне.
— Я не думав, що так вийде, чесне слово!
— Цікаво. А про що ж ви думали, сідаючи за кермо чужої машини?
— Так зовсім не чужої!
— Щось я не зрозумію вас, — втомлено зітхнув Дмитрієв. — У вас що, є документи на цю машину?
Він запитав про це лише для того, щоб показати викрадачу, наскільки абсурдна зайнята ним позиція. Звичайно, ніяких документів у нього не було і бути не могло. Власник “Жигулей” вийшов з магазину, біля якого легковажно залишив “на хвилинку” відчинену машину, буквально відразу після того, як вона зникла, і негайно подзвонив у міліцію. Всім постам ДАІ була дана орієнтировка, і через півгодини викрадача затримали в іншому кінці міста. І він ще намагається відкараскатись. Просто смішно.
— В мене, звичайно, немає… — промимрив хлопець.
— Ось бачите.
— Але вони були у власника!
— Я це й без вас знаю.
— Так власник же зі мною їхав!
— З глузду можна з’їхати, — Дмитрієв потер скроні. — Що за дурниці! Як це він міг їхати з вами і водночас дзвонити по телефону в міліцію про викрадення машини?
— Дзвонив? — закліпав повіками хлопець, і Дмитрієв міг би присягнутися, що той говорить цілком щиро. — Тепер уже я нічого не розумію. Він нікуди не дзвонив, він весь час у машині сидів!
— Ну, гаразд. Гаразд. Чортівня якась. І куди ж він подівся, цей ваш власник?
— Втік… — розгублено мовив хлопець, і сам розуміючи, як це безглуздо звучить.
Старший лейтенант посміхнувся, похитав головою.