Раптом до мене долинув голос шефа:
— Олександре Сергійовичу, а що ви думаєте з цього приводу?
Бачу, всі на мене очікувально дивляться. А що казати, коли нічого.
— Нічого, — кажу, — не думаю. Тільки здається мені, що якби Різаний двері переплутав, він би потім усе одно до бухгалтерії подався. Незадарма ж ризикував.
— Молодець, Сашо! — розквітнув шеф. — Був у нього там свій інтерес!
— Який? — аж підскочила Інночка.
Але хто крім Різаного може відповісти на це…
Як я і передбачав, двоє наших колег будуть опрацьовувати хімфармзавод — Інночка та Коваленко, який раніше займався цією справою у відділі Музиченка. Бажаю успіху! Мені ж завтра з ранку — знов до лікарні. Тільки вже до іншої. Відчуваю, що невдовзі зроблюся неперевершеним спеціалістом по лікарнях. Але це не все. Шеф доручив мені ще одну почесну місію — поговорити по душах з вельмишановним Станіславом Батьковичем Ципою, тобто Лісовим. Я вирішив відкласти цю розмову на завтра.
Нарада закінчилася, хлопці почали прощатися, крадькома поглядаючи на годинники — зараз усі розбіжаться по домівках, а ще через годину місто зовсім спорожніє, бо прийде час Великого футболу. І ось, коли у мріях я вже сидів біля кольорового телевізора сестри, шеф звернувся до мене:
— До речі, Сашо, коли ти збираєшся відпускати Лісового?
— Завтра. А чого поспішати? Сімдесят дві години ще не скінчилися. Хай посидить, поміркує. Може, до чогось путнього й дійде. І громадянам спокійніше, — відповідаю і відчуваю, що плакав мій футбол.
— Доказів проти нього немає, Сашо. Тому й тримати довше нема чого.
Мені б змовчати, а я, дурень, брякнув:
— Нічого йому не вдіється! Для Ципи камера — дім рідний.
Шеф аж зблід:
— Старший лейтенанте, — каже, — не принижуйте своєї людської гідності таким ставленням до будь-кого!
Хіба ж я не розумію, що шеф правий? Але ж бувають іноді ситуації, коли… є, що казати! Коротше, привели Ципу. Ну й тип — таке собі курча-переросток, але якесь несподівано хиже. І погляд зовсім не курячий — скоріше тхорячий.
— Проходь, Лісовий, сідай, — запросив Воронов.
Ця Ципа нахабна так сіла на стільця, що той, бідний, ледь не хряснув.
— Вже, — каже, — два дні сиджу, начальнику.
— Набридло? — питаю.
А він до мене і голову не повертає.
— А чого? Ще двадцять чотири години посиджу, напишу скаргу, а потім все одно відпустите — санкції ж нема. І ніхто вам її не дасть.
Шеф мовчки його розглядав, а мене така злість взяла, що аж подих перехопило.
— А чеки “Зовнішпосилторгу”? З неба впали? Чи, може, тебе в закордонне відрядження посилали, га?
Мабуть, я не дуже собою володів, бо шеф невдоволено зиркнув.
— Ну так що, Лісовий, — запитав він. — Маєш що сказати?
Ципа посовався, посопів, почухався. Потім неквапливо, з усмішкою й каже:
— Чутка пройшла — ви злодія шукаєте? Чеків багато зняли? Тепер на когось повісити треба, так? То вже пробачте, — з удаваною прикрістю розвів руками Ципа, — інші в мене плани. І спекуляцію не пришиєте: другого нема. Чи, може, підставите когось?
Та я вже взяв себе в руки. “Ну, думаю, Ципочко, постривай. Ти ще заквохчеш!”
— Де ж ти їх узяв? — чую голос шефа.
— Скажу. Купив задешево в якогось типа. Душа в нього горіла — за пів ціни віддав.
— Так, — веде далі Воронов, — а навіщо?
— Ну, — образився Ципа, — що за питання? Зима на носі. Шкуру треба чимось прикрити. Щоб як у людей.
— А якщо опізнають?
— Хто?
— Потерпілий.
Ципа зневажливо посміхнувся:
— Облиш, начальнику. Не сміши мене. Не моя це ділюга, самі знаєте.
— А чия? — питаю.
Ципочка презирливо зміряв мене очима і так виразно подивився на шефа, що й дурню стало б ясно, як він жаліє шефа за те, що йому доводиться працювати з такими телепнями.
— Що ж, почнемо писати, — промовив шеф.
— Хто, я? — здивувався Ципа.
— Та ні, це справа старшого лейтенанта.
— І що він збирається малювати? Може ви, громадянине начальнику, художник? — почав блазнювати Ципа. — То зробіть іконку. Я її добре продам. Зарплата ж у вас не дуже велика. Гляди, й заробиш свої двадцять копійок.
— Лісовий, не забувайся, — різко обірвав Ципу шеф.
— Іконку малювати не буду, — відповідаю, — а от табірний пейзажик може з’явитися. Якщо не підтвердиш своє алібі на вечір п’ятнадцятого, п’ятницю.
— У п’ятницю? — замислився Ципа. — А, ну як же! Був з Галкою в кіно. “Тутсі” дивилися. Між іншим — разом з її подругою. Можете перевірити.
— Не хвилюйся. Все перевіримо.