— Ну, ви молодці! Тепер майже все зрозуміло! — розквітнув шеф.
— Зрозуміло? Кому? — скрикнув я. — Як той клятий психотроп опинився у Різаного? Він же сидів у тюрмі!
Раптом ввімкнувся селектор.
— Анатолію Григоровичу! У квартирі Коршенка була справжнісінька бійка. Ми вже хотіли втрутитися, але щойно звідти вискочила дівчина. Що робити далі?
Шеф з хвилину розмірковував, а потім наказав:
— За квартирою стежте. Я зараз зв’яжуся з прокурором, думаю, він не відмовить в санкції на арешт. Тоді будемо затримувати. Тепер щодо дівчини: простежте, куди вона піде, а потім ввічливо запросіть приїхати до Управління. Все. — Шеф вимкнув селектор. І звернувся до Інни:
— А що у вас, Інно?
Цього нескладного запитання було досить, щоб вона знов зашарілася. Щось раніш я не помічав такої властивості — розквітати рожевим кольором від кожного запитання. Треба буде самому спробувати.
— Я розмовляла з Мариною Ткачук, — майже пошепки почала Інна. Вона вже рік виконує обов’язки завскладом, і відтоді вся документація у зразковому порядку. Вона дуже мені допомогла і взагалі — симпатична і абсолютно чесна дівчина. Тому вилучити щось зі складу повз неї — неможливо.
Ну, знаєте, це щось нове! Після однієї розмови — зробити такий категоричний висновок! Нічого не маю проти: іноді перше враження — найточніше. Але робити скороспілі висновки? Тут мене занесло.
— Це, — кажу, — з розряду емоцій. Нам потрібні факти.
— Що? — перепитала Інночка.
— Факти, — веду далі я. — В нашій картотеці є фотографії, перезняті з Дошок пошани. На перший погляд — абсолютно чесні люди.
Тут з Інночкою сталася метаморфоза. Куди поділася рожевість та тихий невпевнений голосок?
— Я три роки працювала в картотеці, — мов відрубала вона. — Ви хочете довести, що нікому не можна вірити? Але ж це не так!
Ось тобі й Інночка! Що я мав робити? Сперечатися? Між іншим, я й сам дотримуюся цієї точки зору. Вірно кажуть — не копай іншому ями… Я безпорадно глянув на шефа і той мене зрозумів.
— Що ви можете ще сказати про Марину Ткачук? — запитав він.
Пройшла майже хвилина, поки Інна зібралася з думками:
— Ми з нею розмовляли цілком відверто і щиро… Не офіційно. — Вона зиркнула на мене. — І ось що мене вразило: товариська, привітна дівчина, добре працює — а на роботі доводиться важко. Навіть звільнятися збиралася.
— Цікаво. А через що? — спитав шеф.
— Точно не знаю, — знов зашарілася Інна. — Хтось їй почав заважати. З кимось посварилась. Вона докладно не пояснила, у чому справа — не хотіла людину обмовляти. А я не наполягала…
— Коли це було?
— Десь рік тому.
Шеф підвівся і став крокувати по кабінету.
— Бачите, якщо вона й справді чесна і порядна людина…
— Я в цьому впевнена! — вигукнула Інна.
— Чудово. Тоді вона нікого просто не обмовлятиме. Але найнезначніша деталь може зараз відіграти величезну роль. Особливо стосунки між співробітниками, — суворо сказав шеф.
— Розумію, — стиха мовила Інна.
Тут мене як обпекло.
— Скажіть, будь ласка, а вона часом не білява висока дівчина?
— Так.
— Волосся штучно кучеряве?
— Не знаю. Марина була у шапочці. Але здається, хвилясте, — відповіла Інна.
Перед моїм внутрішнім зором з’явилася дівчина, з якою я бачив Коршенка, але докладно я її не роздивився.
— Анатолію Григоровичу! Треба довідатися, де ця Марина була після обіду, — кажу. — Коли ти її бачила?
— Десь о десятій.
Шеф пильно подивився на мене і звернувся до Інни:
— Що ж, Інно, дзвоніть на завод, домовляйте ся про зустріч.
— А може, я туди краще під’їду? — запитала Інна.
“Ага, шукай вітра в полі!” — промайнула в мене думка.
Шеф заперечно похитав головою, й Інна заходилася дзвонити. Коли вона поклала трубку, вигляд у неї був досить розгублений. Виявилося, що Марини на роботі нема. Вона відпросилася, бо погано себе почувала, і поїхала додому. Телефону в неї немає, а от адресу дали. Наша Марина живе у будинку, до якого сьогодні приїздив Різаний! Оце так збіг! Знову випадковість? А чи не забагато для однієї справи?
Ми з Інною вийшли з кабінету разом. Я навіть галантно прочинив двері. В коридорі Інна рвучко повернулася — і в мене вп’ялися величезні, обурені очі.
— Чого ви до мене весь час чіпляєтесь? Що я вам зробила?
Від несподіванки я оторопів.
— Ми що — перейшли на “ви”? — не знайшов нічого кращого у відповідь.
— А як я маю звертатися до людини, яка весь час намагається мене принизити? Хіба можна, хіба можна так? Ніхто крім вас не дає мені відчути, що я бездарність, що лізу не у свою справу… А ви… від вас я цього не чекала!
В очах у Інни стояли сльози, а я мов скам’янів — не звик до такого натиску. Але головне, — і я це відчував, — вона була права.
— Вам навіть нічого мені сказати!
— Інно, послухай! Я не думав, що ти… Ти образилася? — безпорадно запитав я і вилаявся про себе, бо зрозумів, що сказав щось не те.