Пригадується, слідчий говорив про скарби на дні озера. Саме “на дні”, а не на плаву. Значить, про золото їм нічого не відомо. Це вже добре.
Звинуватити його, Олег це розумів, можна буде лише в тому, що приховав знахідку. Пограбування квартир, шантаж з монетами ще треба довести. От тільки фотограф Хрінюк. Він його бачив… Однак і тут, напевне, є вихід.
Можуть, звичайно, приплутати за злочинну групу. Але, схоже, нікого, крім нього, не заарештовано.
Наступного ранку Іванюта попросився на допит.
Слідчий прокуратури Валентин Лавренюк, тридцятий’ятирічний блондин з круглим, рум’янощоким обличчям, широкими плечима й атлетичною статурою, звично розклав на столі папір і, відкинувши з лоба біляве пасмо рівного волосся, приготувався слухати.
— Хочу запитати, — почав Іванюта, — якщо я добровільно здам золото державі — мені належить якийсь процент?
Лавренюк схмурив брови.
— По-перше, золото у вас відібрали. І я б на вашому місці, громадянине Іванюта, не торгувався. По-друге, про яку добровільність може йти мова, якщо ви — під арештом?
— І все ж я сподіваюсь…
— На що?
— Як вам відомо, я знайшов на острові золото. — Іванюта зробив після цих слів паузу, але на це ніхто не відреагував. Слідчий лише запитально звів догори солом’яні брови.
— Але те, що ви перехопили, тільки частина скарбу. Так от, мене цікавить, чи одержу я хоча б якусь винагороду, коли покажу, де заховано решту?
— Суд врахує це при визначенні вам міри покарання, — сказав неголосно Лавренюк.
Якийсь час Іванюта робив вигляд, що роздумує.
— І все? Втішає мало. Та схоже, виходу нема. Я згоден, — сказав рішуче. — Їхати треба в Чорний ліс. Покажу. Мені, бачу, ним не скористатись. То хай хоч кілька років мені скостять…
Того ж дня Лавренюк разом з арештованим виїхав до Знам’янки. А наступного — Завагін зібрав у себе співробітників.
Рвучко звівся з-за столу, обвів усіх поглядом.
— У мене досить неприємна новина. Учора на озері трапилось надзвичайне — втік Іванюта. Керівництво, скажу без епітетів, стурбоване. Знову створюється бригада слідчих і оперативників, яка займатиметься цією та суміжними з нею справами. Старший групи слідчих — капітан Карий…
Максимові аж подих перехопило, чого-чого, а такого перебігу подій він зовсім не сподівався.
Вивільнивши Карого для роботи з золотом, Завагін взявся за розшуки “хіміків”. Тим більше, в лабораторії провели досліди з газом, який використовували злочинці при пограбуванні квартир.
Почав з пошуків підходящої для цього хімічної лабораторії, де можна виготовити циклопропанат. Технологія приготування газу відома. Крім того, Крячко назвав, і досить впевнено, де, в яких умовах можна виготовити його. Створили групу оперативних уповноважених карного розшуку, яка зайнялася перевіркою лабораторій, де є умови для подібних досліджень. В обласному центрі і довкруг нього їх виявили дев’ять. Та ще три — в Знам’янці. Робота ускладнювалась, бо для добування газу якихось особливих хімікатів не вимагалось.
Сам Завагін вирішив побувати спочатку в агрохімлабораторії. Це було в двадцяти п’яти кілометрах від Полтави, в мальовничому селі Польовому.
Приїхав автобусом, зіскочив з приступки і нерішуче зупинився, роззираючись. У кількох кроках розмовляли двоє. Завагін байдуже ковзнув поглядом по обличчях жінок і вже хотів було йти до центру села, коли раптом почув цікаву фразу.
— Та він же брав минулого місяця! — долинуло до Завагіна.
— Отож я й кажу Катерині: не давай йому десять балончиків. У нього ще є. Хіба за місяць можна стільки спалити? Мій раз у місяць її заправляє, та й то вистачає. А тут — десять. Де ж того газу набрати? Балончики, сама знаєш, — дефіцит. То, кажеш, не бачила у місті? Хоч ховай ту запальничку. Бач, сірники йому вже не підходять. — Буркотіла її співрозмовниця, невисока з гострими плечима жінка у просторій темно-коричневій спідниці.
Завагін не палив. Але газову запальничку й цигарки тримав в кишені завжди. Неквапно витягнув з кишені пачку “БТ”, дістав цигарку, клацнув запальничкою. Тремтячий язичок полум’я жадібно лизнув кінчик цигарки, і слідчий відчув у роті пекучо-терпкий запах диму. Ступив крок до жінок.
— Пробачте, де тут у вас магазин? Мені б балончик для запальнички купити. Кінчається газ. — Показав запальничку. Сказав це, власне, не сподіваючись почути щось цікаве, а скоріше, щоб переконатись: фраза, яку він випадково почув, дійсно стосується газових запальничок.
Жінки перезирнулись. Адже щойно про це розмовляли.
— Магазин такий є, — поспішила відповісти невисока. — Та балончиків немає. Сама збираюсь у місто за ними.
— Ви палите? — запитав Завагін, аби підтримати розмову.
— Ні, — розсміялася жінка, й він побачив, що посмішка у неї красива, тепла, робить обличчя привітнішим, але чомусь зовсім не знімає з нього слідів утоми. — Син просив. Просто біда! Подарувала я йому на день Армії запальничку, рік тому, і балончики у де раніше були весь час у магазині, а тепер Катря каже: — Панасюк з агрохімлабораторії усю партію закупив, а навіщо вони йому, коли він і не палить навіть? Через три дні завезуть. Та хіба ж цей гаспид втерпить? Каже, ти, мамо, у відпустці, в місто часто їздиш, купи. А ви давно звідти? Бачу, палите, то, може, знаєте, є там ці трикляті балончики?
Завагін хитнув головою.
— Є. І великі й маленькі. Раджу великі. На три місяці вистачає.
— Та я всякі вже купувала. У нас цього року тільки великі й привозять. Поки цей спекулянт не скупив усі.
— Він торгує ними?
— Та ні, то я так до слова. Бо навіщо йому стільки, хіба що топитиме… Так, говорите, є? Тоді поїду. Ось і автобус вертається.
Завагін рушив до центру села, подумки кепкуючи з себе. Бачиш, тільки почув слово “газ”, так вже й в розмову встряв, а йшлося всього-на-всього про газ для запальничок. Як прізвище того перестрахувальника? Треба до цього Панасюка придивитись.
Але придивлятись вже не було до кого. Молодший науковий співробітник Олександр Павлович Панасюк розрахувався два дні тому. З фотографії, яка збереглась у особовій справі, на Завагіна глянуло неприємне плескувате обличчя чоловіка років тридцяти з глибоко посадженими невеликими очима.
Як виявилось, диплом про закінчення сільськогосподарського інституту О.П.Панасюк у відділ кадрів агрохімлабораторії пред’явив фальшивий.
Лавренюк ніяк не міг заспокоїтись. Це ж треба, щоб саме під час слідчого експерименту, який він проводив, утік злочинець! А він перетворився у винуватця і у свідка водночас. Максим Карий розумів, які почуття нині володіли товаришем, однак, так би мовити, по гарячих слідах, прагнув якомога детальніше відновити в пам’яті події того злощасного дня. По-дружньому було шкода Валентина, та водночас важко було приховати роздратування. Адже доводилось практично починати усе з початку. Власне, з початку — це не зовсім точно. Бо принаймні тепер було відомо, що розшукувати треба Олега Іванюту та О.П.Панасюка, на якого вийшов Завагін. Отже, у них є вже два кінці, за які можна було б вхопитись. Іванюту Завагін доручив Карому, Панасюка — Істоменку.
Тепер слідчий прагнув відтворити в уяві обставини втечі Іванюти. Версію про самогубство Завагін відкинув одразу і наказав серйозно зайнятись обстеженням озера. Для цього з Одеси викликали групу водолазів. Сьогодні їх очікували в Знам’янці. Карий повинен бути на озері завтра. Але це завтра. Сьогодні ж він мав якомога детальніше дізнатись у Лавренюка, як усе трапилось. Той, вже вкотре за останній час, повторив неприємну для нього розповідь. Обличчя Лавренюка було втомлене, розгублене. Очі горіли відчаєм, а голос раз у раз зривався. Подібне у його практиці трапилось вперше, натурою Лавренюк був емоційною, й, хоч намагався триматись спокійно і врівноважено, це йому не завжди вдавалось.
Зіпершись ліктями на коліна і обхопивши руками голову, він якусь мить сидів так, потім випростався, зболено глянув на капітана й почав розповідати.
— Вів себе Іванюта спокійно. Виїхали ми вчотирьох. Два сержанти-охоронці й ми з ним. У Знам’янці Гурба дав нам спецмашину, взяли понятих, поїхали до озера. Два знам’янські сержанти залишились на березі, ми двома човнами попливли до островів. Там, як запевняв Іванюта, переховувався знайдений ящик з золотом.
— Іванюта був у наручниках?
— Звичайно. До старшого конвою ми його примкнули, як і належить у таких випадках. Автоматник же сидів навпроти. Поняті — в другому човні. Але коли причалили до острова, наручники довелось надіти йому окремо від охоронця. Та й куди йому було втекти? Кругом — вода, далі — болото, трясовина. Острівець невеликий, метрів п’ять у довжину. Чотири в ширину. І дійсно, показав Іванюта нам схованку. Там ящик невеликий такий дерев’яний, як з-під снарядів, бляхою іржавою оббитий.
Лавренюк замовк, і Максим майже фізично відчув, як гірко тому розповідати про власну нерозсудливість, тому не квапив слідчого, котрий вже від того, що перебував у незвичній для себе ролі свідка, почувався кепсько.
— Ну от, коли ми схилились над ящиком… Він психологічно тонко розрахував цей момент. Увага всіх на мить, на якусь мить, перемкнулась на оцей дерев’яний ящик, тоді Іванюта різко штовхнув озброєного сержанта на мене, а сам у два стрибки опинився біля води. Другий охоронець стріляти не міг. Ми закривали від нього Іванюту. А той, як був у наручниках, одягнений, так і шубовснув у воду. Ми хвилини дві стояли — чекали, що випірне, бо де ж би йому подітися? Потім почали стріляти по воді. Один з сержантів стрибнув слідом. Пірнав, шукав, все дарма. Там розщелина якась починається. Та що тепер говорити — не знайшли, а що не випірнав ніде, так це точно.
Ще через годину я сам з аквалангом, якого взяли в експедиції Довгая, опустився під воду. Дивився і під островами, і в розщелині. Ніде нічого. Правда, метрах в тридцяти від острова є місце, де розщелина ширшає, там різні виступи, ями, але ж не міг Іванюта під водою сидіти більше години. Словом, як у тій поговірці: наче у воду канув.
— А в ящику що було? — не втримався від запитання Карий.