— Це ж чого, Олександре Павловичу? А ми на вас розраховували. Чули, Остапенка від нас на дослідну переводять? Думали — ви його досліди продовжите.
Панасюк, як міг ввічливо, відповів:
— Обставини, Дмитре Івановичу, так складаються. Зізнаюсь по секрету: запропонували мені гарну посаду в Кіровограді. Приступати треба з понеділка. Ви вже мене не затримуйте.
Завідуючий знизав плечима, підписав заяву й здивовано подивився вслід Панасюкові. У нього ніяк не вкладалося в свідомості те, що саме цього з його підлеглих могли запросити на роботу в обласний центр. Нічим особливим той не відрізнявся, хіба завидною наполегливістю в роботі над химерними своїми дослідами по вирощуванню розсади в газовому середовищі, котрі з дозволу завідуючого лабораторії проводив іноді після роботи. І раптом розраховується. Можливо, досліди вдалися? Так невже не похвалився б?
Панасюк розрахувався за один день. Коли він виїхав з Польового, здавалось, ніхто на це не звернув уваги. Як жив непомітно, так і зник тихо. Згадали про нього лише після візиту Завагіна. Й тільки тепер виявилося, що ніхто толком нічого не знав про Панасюка.
Істоменко, котрий надалі за дорученням Завагіна займався Панасюком, теж дізнався від його колишніх колег по роботі небагато. Єдине, в чому оперативник тепер не сумнівався, так це в тому, що саме в агрохімлабораторії можна було добувати циклопропанат. Цим, схоже, й займався Панасюк під час своїх дослідів після роботи.
Істоменко встановив справжнє прізвище Панасюка — Зайцев. Кілька років тому за підробку документів той відбував покару в одній колонії з Крячком.
Оперативного уповноваженого здивувало, чому Зайцев, змінивши прізвище, опинився на Полтавщині. Адже строк він свій відбув, його трудовлаштували — деякий час працював лаборантом одного з цукрових заводів у Кіровоградській області, потім зник звідти невідомо куди.
Старший лейтенант вирішив поговорити з Крячком, якого нещодавно за рекомендацією Карого взяли на місце Зайцева-Панасюка.
Крячко жив тепер в невеличкій кімнатці гуртожитку дослідної станції. Старшого лейтенанта зустрів привітно, як людина, якій, власне, нічого конфліктувати з законом.
Вислухавши Істоменка, кілька хвилин збирався з думками. Зморшки у нього на чолі то збігалися над бровами, то розгладжувалися над переніссям. Обличчя відбивало всі почуття, що турбували в цей час цього рано зістарілого чоловіка. Очевидно, спогади були йому мало приємні, бо, вимушено посміхнувшись, відказав Істоменку, з яким присіли тут-таки в кімнаті біля заваленого книгами столу:
— Ви знаєте, погано його пам’ятаю, єдине, що згадалось, так це те, що художник цей Заєць, вибачте, Зайцев, був чудовий, гроші вмів малювати, підписи майстерно копіював. Міг підробити будь-який почерк.
Раз, пригадую, десять діб йому дали. Записку начальнику загону від імені начальника табору написав. Копії з картин для їдальні в колонії гарні поробив. Людина здібна, але зла, безжальна.
— Зла? Чому ви так вважаєте?
Крячко зіперся ліктем на стіл і переконливо сказав:
— Заєць, так його в зоні позаочі звали, страшенно не любив свого прізвиська. Й не одного новачка безжально відлупцював лише за те, що той назвав його не так, як йому хотілося. Мене це дивувало, звідки в нього та злість? Сидів же тоді вперше, як і я. Строк невеликий мав спочатку. Років три, здається. А в зону до нас потрапив після того, як побив чи порізав там когось. Тоді йому й додали. Не знаю, скільки він відсидів, перш ніж до нас потрапив, але вже “слава” за ним повзла бучна. Що ще? Обличчя його швидко запам’ятовується. Не дуже симпатичне. Приплюснуте ніби, очі маленькі глибоко сидять. Звільнили його раніше за мене. А чого це він вас цікавить? Знову щось накоїв? Цей може…
Оперативник підвівся. Розмова не дала йому практично нічого. Хіба домалювалася в уяві постать Зайцева-Панасюка. Він виявився не таким вже безвинним ягням, як на перший погляд.
Чому переховувався, коли ніякого злочину не вчинив? Чи, може, вчинив, та ще не розкрили? Раптово звільнився. Неспроста все це. Треба дізнатися про кожен його крок у відрядженні.
Вголос же подякував Крячку, запитав, як працюється йому на новому місці.
— Спасибі, добре. Засумував я по лабораторії. Прошу вас, подякуйте товаришу Карому.
Істоменко поволі спустився вичовганими східниками з другого поверху, мовчки кивнув на прощання черговій гуртожитку, вийшов на вулицю.
У повітрі пахло стиглими яблуками. Неподалік гуртожитку, відгороджений від будинку невисоким парканом, починався сад. Погляд старшого лейтенанта затримався на зелених кронах дерев, крізь які то тут, то там визирали червонощокі смугасті яблука. Думками ж був далеко від цього саду. Розумів — факти, які вдалось зібрати, вже можна якось ув’язувати. Але як?
Безперечно, пограбування Хрінюка, провал засідки, можливість виготовляти газ в агрохімлабораторії, знайомство Крячка й Зайцева-Панасюка, зникнення останнього, всі ці факти повинні мати щось спільне.
Якийсь невідомий відвідує Крячка в Знам’янці. Крячко знає, як виготовити газ, яким отруїли Хрінюка. Зайцев і Крячко разом відбували покарання. Все крутиться довкола Крячка. Невже Карий помилився в ньому?
Якщо він причетний до злочинів “хіміків”, то чи не краще було б йому просто заперечити своє знайомство з Зайцевим? Він же його не приховує. Але й нового нічого не сказав. Не знає чи навмисно мовчить? Чому зник Зайцев? Розрахувався відразу ж, як повернувся з відрядження. Стій-но! Їздив-то він у Кіровоград, напросився сам. А звідти до Знам’янки година їзди. І було це в ті дні, коли заарештували Іванюту. А раптом Зайцев був там? Тоді ясно, чому він зник.
Микола Петрович огледівся, помітив під парканом лавицю, присів на неї. Дістав з кишені ка-лендарик і став розмірковувати.
Іванюту заарештували двадцятого. Панасюк поїхав у відрядження сімнадцятого, повернувся двадцять першого. Виходить, вони могли бачитися у Знам’янці.
Максим Карий, пригадується, міркував правильно. На пошту злочинець приходив не один. Можливо, слідчий помилився, вважаючи, що Корчик знав вміст посилки? Карий розмірковував приблизно так. Корчик отримував посилку, Іванюта-Шуранков спостерігав за ним. А якщо припустити майже неймовірне, зухвале в стилі “хіміків”: що Корчика використали “всліпу”! Тоді Іванюта, може, ще хтось, (чому б не Зайцев!) повинні відібрати в нього посилку з золотом. Зухвало? Безперечно! Але реально.
Збуджено підвівся. Не хотілося вірити, що злочинці настільки все змогли продумати. Але ж ця досить смілива версія міцно скріплювала в єдине всі добуті факти! Відразу ж чіпко ув’язувалась ланка Іванюта–Зайцев–пограбування квартир–газ–Крячко. Треба негайно порадитися з Карим.
Осінь ніби озлилась дощами. Вони лили майже щодня, подовгу й обридливо. Лише зрідка вітрові на кілька годин вдавалося розігнати над містом похмурі, важкі хмари. І тоді несміливі вже сонячні промені підсушували змучену дощами землю. Повітря, здавалося, перенасичилось вологою, ставало все прохолоднішим, але Карий, не вагаючись, прочинив навстіж вікно в кабінеті і лише потім, роздягнувшись, пройшов до столу. Не встиг ще як слід вмоститись на стілець, як у дверях з’явився Істоменко.
— Довго обідаєш, — сказав. — Давно чекаю. Тут дощі, а в Польовому погода чудова, в усякому разі, вчора була. Займався я там лженауковим співробітником. Ти уяви собі — він з сімнадцятого по двадцяте був у Кіровограді!
— То й що? — не зрозумів Карий.
— Я не впевнений, чи він звідти не їздив, скажімо, в Знам’янку, — вів далі старший лейтенант.
— Стривай! — Карому передався настрій товариша. — Ти думаєш, він міг дізнатися про арешт Іванюти й саме тому й зник?
— Авжеж, — радо хитнув чубом Істоменко. — Чом би й ні? Мені здається, він міг навіть бути на пошті, коли ви брали Іванюту. Треба б показати його фотографії в Знам’янці, може, хто з працівників пошти згадає. Постать він примітна.
Карий замислився. Версія Істоменка була дещо несподіваною, однак цілком логічною. І коли вона ствердиться…
Слідчий підвівся, зачинив вікно — на вулиці знову починався дощ. Змахнув з підвіконня кілька жовтих листків.
— Ти був у Завагіна? Ходімо разом. Мені здається, тобі треба поїхати в Малу Виску, на цукровий завод, де працював Зайцев, подивитись, чи там нічого за ним немає? Фото я перешлю Гурбі. Поки повернешся — все з’ясуємо. Можливо, ти маєш рацію.
До хатини лісника Іванюта дістався під ранок. Натруджено гули ноги, втома відчувалась в усьому тілі. У темряві довго не міг зорієнтуватися, і лише під світанок, майже втративши надію розшукати знайому просіку, вибрів-таки на неї.
Собаки лісник не тримав давно. Іванюта це знав. Тож до хатини підійшов безбоязно. Обережно перемахнув через паркан.
Звичайно, карний розшук міг випередити його й улаштувати в лісника засаду, але не хотілось у це вірити. Крадькома підійшов до драбини на горище й, мить повагавшись, взявся за щабель.
На горищі задоволено зарився в сіно з головою і через кілька хвилин забувся у чутливому сні загнаного, знесиленого звіра.
Прокинувся з першим скрипом дверей. Деякий час спостерігав з горища, як порався по господарству лісник. І тільки пересвідчившись, що той закинув рушницю за плече й зібрався йти до лісу, тінню ковзнув за ним. У лісі супроводив його недовго. Той дійсно намірився обходити свої володіння. Тоді втікач повернувся до садиби. Лісник жив у цегляному будинку, крім якого в дворі було ще два невеличкі сараї та гараж, де, як знав Іванюта, стояла зовсім нова, цього літа куплена “Нива”. Через це старенький мотоцикл з коляскою перекочував з гаража в сарай. Заради цього мотоцикла й ризикував Іванюта. Садиба лісника була обнесена щільним, у зріст людини парканом. Садиба, гараж, сараї розташовані так, що двір з усіх боків оточувався будівлями й займав зовсім небагато місця. Утікач почував себе тут невпевнено, немов у пастці. Тому квапився.
Ломом, якого взяв тут же, під стіною, піддів скобу замка на дверях сарая. Викотив мотоцикл. Відкрутив кришку бака й радо скривив губи — бак був повен. Не було ключа запалювання, та Іванюту це не хвилювало, він давно вже навчився заводити і без нього будь-який автомобіль. З мотоциклом же було ще простіше.
Настрій у втікача поліпшився. Транспорт знайшовся, тепер треба було подбати про якийсь одяг та про їжу. Спортивний костюм не дуже підходить для подорожі, особливо тоді, коли тебе розшукує міліція. Й тут Іванюті пощастило. В сараї він зняв з цвяха на стіні шкірянку й джинси, взув знайдені тут же кеди. Таким же успішним виявився і рейд до погрібника, звідки повернувся з припасами.
Закрив сарай і постарався приторочити назад зірвану скобу з замком. Постояв ще хвилину в дворі, роздивляючись, чи не залишив якихось слідів. Якщо лісник не відразу виявить пропажу, він встигне зробити задумане.
Викотив мотоцикл за ворота, повернувся на подвір’я, граблями спробував підняти траву там, де проїхали колеса. Одягнув шолом і зупинився. Треба було б перечекати ще хвилин з тридцять, щоб лісник відійшов якнайдалі, а то вчує звук двигуна. Однак на місці не сиділося. Страх тінню нависав за спиною, й Іванюта ледве стримувався, аби не запустити двигуна й чимдуж податися світ за очі. Покотив мотоцикл лісовою дорогою, мізкуючи, як чинити далі.
Тепер його спільники кинуться шукати місце, де він заховав золото. Бо хоч кожен з них за “роботу” й одержав певну долю, Панасюк і його дружки навряд чи мають сумнів у тому, що в Олега залишилась більша частина скарбу…
Втікач присів на траву біля мотоцикла на невеличкій галявині, де вирішив перечекати, поки лісник заглибиться подалі в ліс, і, нарешті, вгамувати голод.