Істоменко, перезирнувшись з начальником, мовчки вийшов.
— Звідки у Танченка золото? — продовжував Завагін.
— Як звідки? Іванюта дав, за деякі послуги, ми допомогли йому змінити прізвище і добути готівку.
— У Хрінюка?
Шерстюк кивнув головою.
— Хто залишав на місці злочину золоті монети і навіщо?
— Психолог. Він хотів навести вас на слід.
— Нас на слід? Це ж навіщо?
— На слід Іванюти, він так казав: Іванюта відчує переслідування, запанікує, буде втікати і виведе нас на свою схованку.
— А потім?
— Не знаю, забрали б у нього скарб. Психолог говорив, навіщо дилетанту золото? Він з ним все одно нічого не зробить. Був переконаний — відберемо у Іванюти все.
— Ви один раз укололи Зайцева?
— Один… У мене була тільки одна заколка.
— А інші?
— У Психолога, він мені тільки одну дав. Я її постійно носив з собою на всякий випадок. У лісі ж усі мені віддав, як сам ішов у засідку.
Завагін підвівся, обличчя його було усміхнене.
— Ваша відвертість мені сподобалась. Ви, скоріше всього, не винні в смерті Зайцева. Доза яду з однієї голки не смертельна. Його ж укололи ще двічі. В інше місце, пізніше. І коли ви говорите про голки правду, то це, схоже, зробив Психолог.
Завагін натиснув кнопку виклику конвою. Приголомшеного, розгубленого Шерстюка вивели.
Собака-шукач взяла слід одразу, та через кілька хвилин сержант-кінолог доповів:
— На березі озера слід обривається. Схоже, він сів у човен і переплив на той бік.
— На тому боці непрохідне болото, — відказав на це Карий. — Доведеться повторити його маршрут.
Ще через годину сержант працював насосом, час від часу змахуючи з чола краплини поту. Вівчарка з цікавістю спостерігала, як з безладної купи гуми починали повільно вимальовуватись обриси надувного човна.
На той бік відправились вп’ятьох: Карий, експерт, кінолог та два знам’янчани-оперативники на веслах.
За якийсь час дістались до протилежного берега. Власне, берега, як такого, не було. Далі починалась мілина, потім — болото.
— Які вже тут сліди, — зі смутком у голосі, тихо, ні до кого не звертаючись, мовив експерт, безнадійно роздивляючись похмурий краєвид.
— І все ж він міг утекти десь сюди, — сказав Карий. — Давайте пройдемо понад болотом, — звернувся до знам’янчан. Ті розвернули човна. Вдивлялися у гнітючі зелено-чорні обриси болотистого берега, Карий прагнув здогадатись, куди міг подітись утікач? Болотяні невисокі трави, навіть не рогоза й не очерет, а тільки низькорослі, та ще ряска подекуди. Але ось вдалині з’явився очерет. Значить, тут є дно? Проте минуло добрих півгодини, поки вдалося серед болота й мілин розшукати безпечний фарватер, як висловився колишній моряк-чорноморець, експерт, з цікавістю вдивляючись у зелень несподіваного оазису серед цього мертвого болотяного царства.
— Там далі навіть деревця. Острів, чи що? Знову плавун? — висловив припущення кінолог.
Це й справді було схоже на невеликий острівець. Бо вже кроків за десять очерет не ріс і знову очам відкрилась болотяна пустеля.
Вирішили обстежити оазис на болоті ретельніше. І не даремно. Натрапили на твердий берег. Тут на розшукувачів чекала цікава знахідка — продірявлений, напівзатонулий невеликий надувний човен.
Експерт зробив кілька знімків острова і знахідки. На острівець Карий висадився першим. Він виявився не таким уже й малим. Було важко зрозуміти — острів це, чи вцілілий берег. Почали обстежувати. Наполохали кількох велетенських бобрів, які, плюхнувшись в озеро, відпливли недалеко, висунули цікаві вусаті мордочки з води й здивовано спостерігали за людьми. Бачили вони їх не так часто.
Експерту знову поталанило. Він знайшов місце, де Іванюта відпочивав, і мав тепер змогу зняти відбитки його взуття. Поруч валялася обгортка з шоколаду.
— Він був тут ще вранці, — сказав упевнено експерт. — Ми відстаємо від нього годин на вісім–десять.
Підійшов кінолог, який вже встиг обійти острівець.
— На острові нікого немає, він подався через болото в ліс. Там далі, схоже, є стежина. Але йти — небезпечно, я сунувся — і ось бачите, по пояс.
І дійсно, сержант стояв з винуватим обличчям, в наспіх очищеному від болота брудному одязі.
— Що ти пропонуєш?
— Треба пробувати йти, там подекуди є купини. Він же пройшов.
— Ти теж пробував, — Карий посміхнувся. — Ходім подивимось.
Мовчазний лейтенант з карного розшуку рушив слідом.
Підійшли до краю острова, далі знову починалось болото, десь далеко зеленів Чорний ліс.
— Кілометрів два буде, може, й менше, — сказав сержант.
Карий увімкнув рацію і коротко переповів Гурбі обстановку.
— Висилайте негайно оперативну групу на той бік болота, прочешіть ліс. Там повинні бути сліди Іванюти. Попередьте дружинників і міліцію в навколишніх селах. Як же так трапилось, що ніхто не знав про оцей острів?.. Як не було? А звідки про нього довідався Іванюта?.. А якщо прохідне?.. Ні, ми будемо пробувати… Це було б чудово. А є така можливість… Давайте.
Карий вимкнув рацію.
— Ваш начальник обіцяє прислати вертоліт. З нього продивимось стежку. Як, іде?
— Даремно, зараз на болоті хоч якісь сліди можуть бути, а вертоліт тільки шуму наробить і вітру, все знесе від пропелера. Хай політає краще над лісом. Якщо Іванюта ще там, це його налякає, змусить зачаїтись, нам це зараз і треба, — сказав експерт.
Карий знову зв’язався з Гурбою.
— Ми спробуємо самі, займіться лісом по той бік болота. Сліди там повинні бути.
Тим часом мовчазний лейтенант виламав чотири довгі жердини, роздав їх своїм супутникам і намірився було вже йти. Та його випередив експерт: