Ева Ласло мешкала на вулиці Спетару в невеличкій, на п'ять квадратних метрів, кімнатці в підвальному приміщенні. За житло вона не платила, а двічі на тиждень прибирала квартиру літній жінці з третього поверху. Решту днів працювала ще в кількох сім'ях поблизу.
Коли прийшов Дід, вона лежала в ліжку й співала тужливу пісню, не зводячи очей з портрета на стіні. Либонь, сумувала за тим вусатим хлопцем. Крім ліжка, в кімнатці стояв маленький столик і стілець та під чистим простирадлом висіло на стіні кілька ситцевих платтів.
— Ой лишенько, невже я не замкнула дверей? — злякано сказала дівчина й натягнула ковдру аж до підборіддя, щоб не було видно нічної сорочки.
— Вибачте, шановна, я потурбував вас невчасно, але я був певний, що ніхто в Бухаресті не лягає спати так рано.
— А я нетутешня, я з Чіука, а ви хто такий? Коли злодій — кричатиму.
— Люба дівчино, — заспокійливо промовив Дід, — я не злодій, навпаки, працюю в міліції, де злодіїв ловлять.
Він подав їй своє посвідчення.
— Чого мене ловити, я дівчина чесна і маю право тут жити: хазяйка тимчасово прописала.
— Ще раз перепрошую, що потурбував вас, але спонукала мене до цього надзвичайно важлива справа. Я прийшов просити вашої допомоги.
— О боже мій, ви зі мною розмовляєте, а я роздягнена, випрала сьогодні білизну, і так мені сумно стало без Пешти, що плачу й плачу. А можна, я одягнуся?
— Звісна річ, панно. Я тисячу разів вибачаюся, не думав, що ви лягли спати. Я вийду на вулицю, запалю сигару, а ви одягайтеся, хоч на запитання, які я вам поставлю, ви могли б і так відповісти.
— Тоді вийдіть, я швиденько, — сказала Ева і, не чекаючи, поки він зачинить двері, скочила з ліжка. Дід ненароком побачив її міцні кругляві ноги і подумав, що саме в таких дівчат народжуються потім здорові діти.
На вулиці він запалив половинку сигари і розмірковував про те, що багато дівчат їдуть за сотні кілометрів до столиці не для того, щоб заробити грошей, а щоб навчитися вести господарство і, повернувшись додому, зачаровувати цим умінням своїх майбутніх чоловіків. Не встиг допалити сигару, як у дверях з'явилася Ева і з нею старенька бабуся.
— Ось він каже, що не злодій, — звернулася Ева до бабусі, і Дідові знову довелося прохати вибачення і пояснювати мету свого візиту.
— Вони побудуть зі мною, коли ви питатимете мене, бо я боюся. Я чула від людей, що такі, як ви, бувають ласі до дівчат, — сказала Ева Дідові.
Він спаленів, проте вирішив, що дискутувати марне.
Знову зайшли до Евиної кімнати. Дід сів на стілець, вони — на ліжко.
— Панно Ево, рік тому ви працювали в сім'ї Скурту, пригадуєте? У лікарки Камелії Скурту.
Ева наморщила чоло, за кілька секунд обличчя її прояснілося:
— Так, так, у них іще хлопець такий потвора, з отакенною головою!
— Отже, панно, пригадали, — спокійно сказав Дід, хоч від слова «потвора» його пересмикнуло. — Але ж у вас була угода на два роки, а ви в них і двох місяців не пробули. Я ставлю вам це запитання, оскільки дівчина, яка приходила туди, ви її, можливо, знали, Йоана Рареу, потрапила під машину і загинула, а мій обов'язок як представника слідчих органів — з'ясувати обставини трагедії і знайти винуватця. Не хвилюйтеся, ви до цього зовсім не причетні. Мене лише цікавить, чому ви так швидко від них пішли і чи ви пам'ятаєте дівчину, чиє ім'я я щойно назнав?
— Відповідай йому, люба дівчинко, цей добродій не зичить тобі лиха, ти ж бачиш, і манери в нього вишукані, — сказала бабуся, милуючись трояндою, що червоніла на вилозі Дідового піджака.
Ева зиркнула на нього, потім на хазяйку, притулила долоню до рота й спитала:
— А ви не посадите мене?
— Боронь боже, панно, як вам таке в голову прийшло?
— Отак і прийшло. На світі, казав Пішта, багато підступних людей, не треба всім вірити, ось що він мені казав, — з великих карих очей Еви струмочками потекли сльози.
Дід швидко вийняв з кишені носовичок і по-батьківському ласкаво витер дівчині очі.
— Ради бога, панно, вибачте, що розхвилював вас. Запевняю, я прийшов без ніяких злих намірів. Заспокойтеся, прошу вас, і дайте відповідь на моє запитання.
— Не будь дурненькою, ma cherie,[1] ти ж бачиш, як чемно цей добродій тебе прохає.
— Тому пішла від них, що боялась їхнього хворого хлопця. Я спала в прохідній кімнаті й прокидалася вночі, бо він підходив до мого ліжка, дивився на мене й беззвучно реготав. Так було двічі.
— Отже, ви пішли через Вінченціу?
— Ага, його так звали. Але я пішла не через нього, він добряк і поштивець, купував мені цукерки і купав замість мене собаку.
— То, може, вам доводилось забагато працювати?
— Ні, робота не важка, я на здоров'я не нарікаю, раз-два — і прибрала в квартирі, у них лише три кімнати. І платили мені щедро — чотириста за місяць. А Вінченціу часто плакав, і мені було дуже шкода його, бо він добрий.
— То чому ж ви все-таки пішли від них? Напевне ж, була якась причина? Тим паче, ви працювали за угодою.
Ева перекинула на груди товсту косу, зав'язала голубу стрічку.
— Я злякалася!
— Чому?
— Одного разу Вінченціу не зачинив шафу, і хоч хазяйка не дозволяла нишпорити по шафах, мені стало цікаво, я заглянула. Хай бог милує, що я побачила! Жінка там стояла.
Дід насупив брови.
— Яка жінка? Думайте, Ево, що ви кажете!
— Правду кажу, гола жінка там стояла. Я ж сама бачила. Я тоді закричала з переляку, похапцем зібрала свої речі й утекла від них.
— А який вигляд був у тієї жінки, не пригадуєте? Ви не спробували заговорити з нею?
Ева заплакала.
— Ну ви б самі подумали, хіба зможеш слово мовити, коли побачиш отаке? Стоїть у самих трусиках і регоче, тільки голосу я не чула. А волосся в неї довге, золотисте. Дуже вродлива.
— А ви не розгледіли, може, то була Йоана, чи Дойна, або інша дівчина, що приходила до них? Раніше ви її не бачили?
— Схожа на Йоану, але, здається, не вона. А може, й вона, бог його знає. Я тоді як вискочила, то бігла, не оглядаючись, аж до своєї подруги Аджі. Вона в них працювала переді мною і теж утекла, бо хазяйка давала їй гроші, щоб вона загравала з отим хворим Вінченціу, каже, йому тоді покращає. Ну хто ж із отаким заграватиме? Хазяйка думає, що як ми сюди приїхали здалеку, то за гроші згодимось на все. А ми не по гроші приїхали, а щоб навчитися вести господарство, дома в нас є хлопці, бо ми чесні. А хазяйка втовкмачила собі в голову, що селянка може продатися за гроші й дияволу, прости мене, господи, що промовила це слово.
— Ево, після того, як ви втекли від них, ви нікому не розповідали, що там бачили?
— Нікому. Коли прийшла хазяйка, я сховалася, а з нею говорила Аджі. Вона сказала, що в мене померла мама, і я поїхала додому. Це не дуже великий гріх, бо моя мама давно померла. Ми інколи кажемо неправду, коли нам у когось не подобається і ми хочемо піти.
Дід занотував щось на одну з карток, які завше мав при собі. Хотів іще спитати в Еви про жінку в шафі, але подумав, що вона більш нічого не знає. І повів розмову інакше:
— А Йоана часто приходила до них?
— Вона була вродливиця. Приходила і тоді, коли дома буз сам Вінченціу, розмовляли вдвох. Він хоч і страшний, але не дурний, я з ним теж балакала. Тільки дуже потворний, аж дивитися страшно. Йоана ходила з ним і на прогулянку, брали й собаку. А Василе, його молодший брат, навіть не балакав із ним, і коли до нього хтось приходив, він проганяв Вінченціу, щоб той сидів у своїй кімнаті. Я двічі бачила, як Василе замикав його на ключ. Бо я вам скажу, Василе соромився такого брата. І Йоана спочатку не знала, що у Василе є брат, довідалася пізніше. Це було при мені. Вона почула, що хтось плаче, і схотіла побачити, хто, а Василе не бажав учинити її волю. Він сказав їй, що у нього є хворий брат. Ну вона все-таки побачила Вінченціу і дуже жаліла його. А раз вона прийшла до них із тією, з Дойною. Вони принесли кілька валізок одягу і більше години то вдягалися, то роздягалися, поки всіх платтів не переміряли, а Вінченціу був тоді дуже веселий, показував на них пальцем і повторював: «Манекени, манекени». Бог знає, що воно таке.
— А Василе був дома, коли вони влаштували цей парад моделей?
— Так. І він дуже сердився і не хотів дивитися на них. Він і з матір'ю своєю лаявся, казав, щоб віддала хворого в лікарню, бо він через нього не може нікого запросити до себе. А одного разу сказав, що піде з дому, бо не може більше жити в божевільні. Хазяйка дала йому ляпаса, і він два тижні не розмовляв з нею.
— А лікаря Петрашку ви коли-небудь бачили?
— Отого вродливого, з довгим волоссям?
— Так, його, — сказав Дід.
— Бачила, він справжній красень. Доводиться братом хазяйці чи якимось іншим родичем. Учащав до них. Я не раз подавала йому їсти, хазяйка загадувала. Коли він приходив, Василе зачинявся у своїй кімнаті і на всю вмикав радіо, не виходив, поки той красень не піде.
Дід знову щось записав на картці і глянув на бабуню. Та вже спала.
— Вони часто отак засинають, старенькі вже, дев'яносто років, — пояснила Ева і підклала бабусі подушку під спину.
— Леонте Скурту весь час сидів дома? — запитав Дід.
— Та ні, зовсім не сидів. Ото встане, поїсть і йде на прогулянку чи бозна-куди. Повертається пізно. Повечеряє — і до паперів. Хоч і на пенсії, а підробляв у кількох ресторанах, рахунки їм складав, він дядько грамотний. До мене гарно ставився: і про село розпитає було, як там люди живуть, і коли в мене весілля. Бо він добряк. Я рік працювала в Галаці й два в Бакеу, і ніхто мене ніколи не питав ні про Пішту, ні про батька, ні про те, як нам дома живеться. А в мене чотири сестри, я — найстарша. На різдво буде в мене весілля, і тоді піде на роботу менша сестра, бо всім треба навчитися. Як уміло ведеш господарство, то й чоловік по шинках не тиняється, дома йому приємніше, бавиться з дітками. Я вже вмію готувати двадцять страв, а ота лікарка навіть чаю не вміє заварити, тільки кави приготує. Якби я була мужчиною, ніколи б не одружилася з жінкою, яка геть нічого не тямить у господарстві. Правда, хазяйка руки берегла, вона ж вродливиця, і мені здається, — хоч, може, я й дурна, але я вам скажу, — добра в неї душа. Бо я ніколи не бачила, щоб отак мати побивалася за своїм дитям, як вона. Ото й уночі прокинеться, підійде до його ліжка, послухає, як він дише, поправить ковдру. Я чула двічі, що вона плакала. Стоїть над ним і плаче, а Вінченціу спить і нічого не знає.
— А ви певні, що тоді в його кімнаті не було нікого?[2]
— Ні. Але бувало, що я хочу прибрати в кімнаті Вінченціу, а він замкнеться й не впускає, а сам балакає з кимось. Ловко так говорить, про кохання, куплю, каже, будинок і платтів багато дорогих. Та я ніколи не бачила, щоб із його кімнати хтось виходив. Думала, то він сам до себе говорить, бо читає багато. Ті, хто багато читає, часто самі з собою балакають.
— А ви певні, що тоді в його кімнаті не було нікого?
— Ні, я точно не знаю, а що говорив, то я чула. Я ж не сиділа цілий день у хаті. І по закупки ходила, і прала в підвалі, й білизну розвішувала. Раз на два тижні доводилося з ранку до вечора прасувати, отож і подумайте, чи мала я час на щось інше? Може, хтось і був тоді в його кімнаті, а може, й не було, присягатися душею не буду.
— Красно вам дякую і ще раз перепрошую, що потурбував. Коли дозволите, допоможу вам провести даму нагору.
— Спасибі, не треба, її тепер до ранку не розбудиш, спить, як колода. Вона часто приходить до мене, і ми ночуємо вдвох, бо в неї нікого немає, а самій страшно, усі виїхали до Франції, а її залишили.
— Зрозуміло. А чому ви до неї не ходите спати, адже там більше місця?
— Я на ніч не ходжу нікуди, так я Пішті обіцяла, коли їхала. Уночі буваю тільки з ним.
Дід чемно попрощався і вийшов. На вулиці його чекав у «б'юїку» Панаітеску.
— То як справи, шефе? — спитав він. — Я бачив дівулю, гарненька, їй-богу. І здоров'я в них, сільських, залізне.
Дід не відповів.
— Думайте, що хочте, шефе, а я певний — усе сталося так, як описано в книжці, що про неї я вам казав. В усьому винен Василе. Він прочитав детектив і зробив усе достоту, як там. Спробуйте переглянути його бібліотеку і, напевне, знайдете ту книжку. Це ж сучасна молодь, шефе.
— Любий Панаітеску, марно стараєшся, нічого я тобі не скажу. Справа не така проста, як здавалося на перший погляд. Я обіцяв тобі, що доведу її до кінця за три дні, але навряд. У мене є чотири гіпотези, але бракує маленької дрібнички, щоб хоч одна з них підтвердилась. До речі, я забув тебе спитати: скільки ключів замовляла у Джіке Дойна Чумедря?
— Три. І просила зробити так, щоб не відрізнялися від оригіналу.
— Це Джіке сказав чи ти сам вигадав?
— Як можна, шефе? Як можна? Я теж хочу бути з вами відвертим. Занадто ми все ускладнюємо. А коли б ви за три дні впоралися, то й талонів на бензин у нас би чимало лишилося, і преміальна сума була б кругленька. Та що там казати — не щастить мені. Ви не гнівайтеся, шефе, але надто ви поважно до всього ставитесь. Я дав вам роман, там усе чорним по білому написано. А ви хочете по-своєму, отож і бракує вам якоїсь деталі. Думаєте, зловмисне вбивство, а я вже й книжці тій не вірю, я вважаю, був звичайний наїзд — і край. Скоро самі пересвідчитесь.
— Хотілося б повірити тобі, Панаітеску, але не можу. На жаль. Це злочин, і дуже тяжкий. Адже Йоана була вагітна.
Водій засигналив, виглянув у віконце й брутально вилаяв якогось юнака, що перебігав дорогу. А тоді звернувся до Діда:
— Назвіть цю справу в своїх мемуарах так: «Смерть манекена».
— Цікаво, цікаво, дуже цікаво! — сказав Дід і попросив узяти правіше.
Машина зупинилася біля кав'ярні. Дід уважно поглянув на Панаітеску й спитав:
— Як тобі спало на думку вигадати таку назву?
— Ясно як день, — зрадів шофер, що Дід зацікавився його думкою. — Дівчата — манекенниці, Йоана була манекенницею, у розбитій вітрині стояли манекени, самі бачите, маємо справу тільки з манекенами.
— І Вінченціу мав у шафі манекена.
— Як у шафі?
Дід коротко переповів йому розмову з Евою і додав:
— Блискуча назва, Панаітеску. Даю тобі сто лей. А коли підтвердиться те, про що я зараз подумав, то одержиш усі п'ятсот. А тепер відвези мене, будь ласка, на вулицю Мінодори, до матері Йоани Рареу. А сам швиденько з'їздиш до лабораторії, спитаєш у лейтенанта Продана від мого імені, чи знайшли на розбитій вітрині які сліди. Тоді приїдеш до мене. І ще одне. Попроси лікаря Добреску, криміналіста, нехай дасть мені з їхньої бібліотеки на одну ніч що-небудь про роздвоєння особи. Завтра ми одержимо з Тімішоари докторську дисертацію Камелії Скурту.
— А яка в неї дисертація?
— Розповім тобі іншим разом.
Вони їхали безлюдними вулицями — було вже пізно. На небо виплив місяць, війнуло пахощами весняної землі. Дід стрепенувся.
— Ти знаєш, Панаітеску, мені вже недовго лишилося жити.
— Отакої! Городите казна-що, вибачте на слові!
— Е, ні, любий друже. Я занадто гостро відчуваю весну, мовби мені двадцять років. Це в моєму віці може бути так само фатально, як і благодійно.
— Несерйозна розмова, шефе. І за сорок літ приїлася мені. Стоп, ми вже приїхали.
У глибині двору жовтіло вікно. Крізь шибку було видно полум'я двох свічок.
Моя люба (франц.).
Напевне, друкарська помилка — тут повинно бути інше речення (прим. OCR’ника).