168572.fb2 Справа про 19 роялів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 23

Справа про 19 роялів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 23

24

Тикач узяв капелюха й сказав:

— То ходімо.

— А протокол? — зупинив його Трампус.

— Ага, так, протокол, — згадав Тикач і хотів уже знову сісти до столу, Але потім махнув рукою і сказав: — Тепер на черзі шлунок, а протоколи зачекають. Це потребує часу. Ці два-три мільйони будь-як не оформиш. Протокол має бути ефектним, щоб у панів нагорі аж слинка потекла. Ми маємо позаписувати силу-силенну різних граф. Роботи, мабуть, вистачить години на три. Як ви гадаєте?

Трампус погодився:

— А може, й на більше.

— Отож. Але до того часу шеф тутешньої служби безпеки вмер би з голоду. А тому ходімо перекусимо трохи, а потім повернемося сюди й утнемо цю штуку.

— Може, в тому буфеті знайдеться хоча б холодне курча, — уголос подумав Трампус.

Тикач усміхнувся.

— Я б не сказав, що не їм курчат через те, що вони гарненькі і мають право на життя; я не їм їх тому, що вони мені не смакують. Знаєте, що я собі замовлю, юначе? Ошийок, молодий, із прорістю. І кухоль пива. В тому буфеті буває часом будейовицьке пиво. Це зразу видно, бо тоді там стоїть черга.

— Як ви можете їсти такі важкі й нездорові страви! — з відразою вигукнув Трампус.

Тикач засміявся:

— Кому що подобається! А ще я вам скажу ось що: в тому буфеті готують на обід юшку з хляками. Не знаю, як той кухар це робить, але юшка виходить у нього така чудова, густа, приємно легка й ніжна. А хляки як зготує — ну то вже справжній делікатес!

А коли Трампус холодно зауважив, що гидує юшкою з хляками, як стравою просто нечистою, Тикач знову засміявся й завершив свій панегірик словами:

—І так приємно пече! Він кладе туди червоного перцю з якоюсь домішкою, а з якою — нізащо в світі не хоче признатись. А тепер справді ходімо, бо я голодний, як вовк!

— Цю знахідку ви сховаєте в сейф? — запитав Трампус, радий, що тема розмови змінилась.

— Звичайно, — відповів Тикач. — Куди ж іще? Ось у цей, що стоїть у кутку кабінету.

І тут вони обидва раптом занепокоїлись, і хвилювання їх дедалі зростало. Почалося з того, що Тикач підійшов до сейфа, відімкнув його і попросив Трампуса, щоб той подав мішечки, а Трампус на це щось мугикнув.

— Вам це не до вподоби? — спитав Тикач.

— Бачте…

— Господь бог створив сейфи, певно, саме з такою метою?

— Безумовно, але…

— Я почекаю, поки ви, нарешті, спроможетеся щось сказати, — холодно мовив Тикач.

— Бачте… Сейф, це, певна річ… Але ж тут, мабуть, більш як два мільйони…

— Ну то й що? — здивовано спитав Тикач.

— Що, коли хтось візьме цей невеличкий сейф та й винесе, поки ви уминатимете ошийок та юшку з хляками?

Тикач глянув на Трампуса, потім на малий сейф, сплюнув і сказав:

— Цілком можливо. Це було б небачене зухвальство — винести сейф із кабінету шефа «четвірки», але… — Він зачинив сейф, став біля вікна й почав механічно барабанити пальцями по письмовому столу. — Це, звичайно, майже неможливо, але теоретично кажучи — що таке, власне, неможливе? Що, коли б це все ж таки сталося? Ми мали б неприємності.

— Ми? Ви, певно, хочете сказати, що ви мали б неприємності?

— Нічого такого я не хочу, сказати, бо мали б неприємності ми обидва. «Треба було хоч вам покрутити мозком, — сказали б вам, — коли вже Тикачеві потьмарилось у голові». Знаєте що, юначе, я здам усе це у великий сейф. І поставлю біля нього варту.

— Це вже краще, — відповів Трампус. — Але та варта мені дуже не подобається. Питаєте чому? Та тому, що це все одно, що піти на горобців з гарматою. За хвилину почались би розмови спершу тут, а потім і в усьому місті, що ви замкнули там великий скарб, прихований від уряду. Ні, Тикач, так не можна. Спершу ми мусимо скласти протокол й аж тільки тоді зможемо сховати все це у великий сейф.

Тикач люто бликнув на Трампуса.

— Знаєте, хто ви, юначе? Негідник! Хоч ви й маєте рацію, але саме тепер, між четвертою і п'ятою, ми дістали б там юшку з хляками. — Він ще хвилину подумав. — А мені страшенно закортіло її з'їсти. Як вагітній жінці. Я мушу її з'їсти, інакше за себе не ручуся. Знаєте, як ми зробимо? Зовсім просто. Заберем це все з собою в буфет, наїмося добре, не спускаючи з чемодана очей, а тоді повернемось назад і складемо протокол. Що я ще хотів сказати — чи є у вас револьвер?

— У «Бразілії»…

— То я вам позичу свій, — Тикач висунув шухляду письмового столу і простяг Трампусові револьвер. — Це про всяк випадок. А тепер ходімо, бо я зараз завию з голоду.

Буфет був зовсім близько, на розі вулиці Масарицької. Домовились, що першим піде по страви Тикач.

— Якщо буде курча, то візьміть мені,— попросив Трампус.

— Візьму, — кивнув Тикач, і очі в нього так і засяяли, коли він побачив, як дівчина наливає в тарілку його улюблену юшку.

Трампус стеріг чемодан. Тикач узяв ще два солоних рогалики й повернувся до столика.

—Є в них курчата? — запитав Трампус.

— Які курчата? — вимовив Тикач з повним ротом. — А рогалик сьогодні недопечений… Ах так, курча для вас! Знаєте, юначе, я так зголоднів, що бачив там тільки тарілку з юшкою. Ідіть туди, може, щось там знайдете, але заждіть, будь ласка, поки я доїм. Тоді мені легше буде стерегти.

Трампус віддано чекав, та коли тарілка спорожніла, Тикач проголосив, що так само, як є два види кипіння (одне несправжнє, а друге справжнє, коли вода не булькає, а вирує), так само й у нього з'явився тепер другий голод — на ошийок.

— Потерпіть іще хвилинку, юначе, я одразу ж повернусь. І курча вам принесу, аби ви не казали, що я думаю тільки про себе.

Проте за хвилину Тикач повернувся, лаючи буфет, на чім світ стоїть. Ошийок є, але холодний. А чого вартий холодний ошийок? Тож довелося задовольнитись сардельками.

— А курча? — спитав голодний Зденек.

— В чому річ? — накинувся на нього розлючений Тикач. — Курча? Знаєте, юначе, я зараз почуваю таку суміш голоду й люті, що зовсім забув про нього!

Тут одна з двох молодих дам, що сиділи коло них, сказала своїй сусідці:

— Курчат більш нема, я взяла останню порцію.

Трампус докірливо подивився на Тикача:

— Коли б не ваша суміш голоду й люті, то ця остання порція дісталася б мені.

— Кінець кінцем, — насмішкувато відповів Тикач, запхнувши в рот півсардельки з гірчицею, — хіба не все одно, кому вона дісталася — цій молодій дамі чи вам? Головне, що хтось цим курчам наївся.

Трампус пішов до буфету, але повернувся тільки з рогаликом. А повеселілий Тикач приніс собі ще й склянку будейовицького пива.

— Що за щасливий день! Навіть є свіже пиво! — і сказав, що з'їв би іще що-небудь, але якось уже до вечора потерпить. Відтак узяв чемодан і пішов з Трампусом до «четвірки».

Писання протоколу справді забрало багато часу. Закінчили десь аж після сьомої години вечора. І знову розгублено глянули один на одного. Спершу Тикач запропонував покласти коштовності у великий сейф.

— Там з ними нічого не повинно статися, — сказав він. — Адже в сейфі є сигнальний пристрій. Як ви гадаєте?

— Не знаю, — відповів Трампус. — За нормальних обставин, то звичайно… але не забувайте, Тикач, що тут ідеться про мільйони.

— Так, тут потрібна особлива обережність. — Трохи подумавши, Тикач сказав — Ми зробимо ось як. Я від сейфа не відійду ні на крок, буду його стерегти. А вранці, може, приїде той ваш Клубічко. Тоді вже разом порадимось, що нам далі робити з цією вибухівкою. Ідіть тепер десь поїжте і повертайтеся сюди.

— Щоб мені дуже хотілося, не можу сказати, — жалібно промовив Трампус, — але нічого іншого мені не лишається.

— Певно, ви тому й упираєтесь, — усміхнувся Тикач, — боїтеся, щоб під час вашої відсутності я не вкрав цей ваш скарб. А знаєте, це непогана думка! Роздобути авто; за дві години дістатися за кордон — і до самої смерті жити собі паном.

— Як вам не соромно! Тикач зареготав:

— Та було б соромно, якби я справді так думав. А я хотів перевірити, чи встоїте перед спокусою ви. Хотів запропонувати вам чесно поділитися по половині… А тепер ідіть. Щоб нам не було нудно сидіти, пограємо в карти. Перлина за кожен виграш, ха-ха! А втім, я й забув, що ви не відрізняєте туза від сімки!

— У вас, бачу, добрий настрій, — кисло зауважив Трампус.

— А чом би й ні! Хіба ви не знайшли на моїй території скарб? Хіба ми не втерли носа тій банді? Та й, власне, Клубічкові теж?.. Як бачите, причин для доброго настрою досить. А тепер уже йдіть.

Трампус послухався й швидко попростував до дієтичної їдальні, однак іще здалеку побачив, що й тут програв. У їдальні було темно. Пізно! Не зважившись з'їсти щось недієтичне, він засмучено повернувся до «четвірки». А Тикач був у чудовому настрої. Він стиха наспівував у кріслі біля сейфа, а на столі перед ним стояла пляшка бехерівки. Почувши про Трампусову невдачу, Тикач усміхнувся.

— Я вас зараз нагодую, юначе. Шкварок хочете? Справжні гусячі вишкварки, так і тануть у роті.

— Хочу, але не можу, — відповів Трампус. — Зрештою, я не бачу тут ніяких вишкварок.

Тикач мовчки відчинив сейф і вийняв з нього тарілочку зі шкварками. Шкварки! Трампус, сповнений пекучим гнівом, насипався на Тикача:

— Звідки вони тут узялися?

—Із сейфа, — невинно відповів Тикач. — Бо коли б я сховав їх у стіл, мої люди з'їли б їх. Як це вже не раз бувало. Почули б запах — правда ж, він чудовий?.. — Трампус невиразно щось пробурчав, — і сказали б, — з насолодою провадив Тикач: — «Ну, один шматочок… Ще один шматочок. Він од цього не збідніє. Та й не дізнається». І взяли б. Тільки, юначе, коли людина з'їсть одну шкварку — вона пропаща. Не голими жінками, а шкварками мав диявол спокушати Антонія. Тоді б він спокусився… Ну, а потім за цим законом узяв би ще одну. А тоді прийшов би товариш і взяв би й собі… Я добре знаю цю спокусу, юначе, і тому кажу вам, що тільки в сейфі шкварки в безпеці.

— Але не від вас, — ущипливо зауважив Трампус.

— Що правда, то правда, — признався Тикач, зовсім розвеселившись, — я знищу кожну гусячу шкварку, яку тільки побачу.

— Здається, ви маєте й бехерівку?

— Маю. А знаєте, чому я відкрив цю пляшку? З нагоди сьогоднішнього улову. Бачу в ваших очах запитання: «Звідки ж вона взялася, коли цей грубіян запевняв, що до наступної платні не має на ту животворну бехерівку ані гелера?» Це, юначе, якщо можна так сказати, — результат мого життєвого принципу. Я не знаю, як ваша, але моя жінка ніколи не скаже, що в неї є достатньо грошей, навіть коли б і могла сказати, що має їх досить, її охоплює якесь шаленство, і вона починає їх шукати. Десь так днів за п'ять перед платнею. Де вона їх шукає? У моїх костюмах і взагалі в моєму одязі. Поки я цього не виявив, винюхувала все, що я ховав на чорний день. «Тикачу, — сказав я тоді сам собі,— зваж на це й ховай свої резерви десь-інде». А це «десь-інде» означає тут, бо я міг би її заарештувати, якби вона прийшла винюхувати в кабінеті шефа карловарського управління безпеки. Та хоч би й спробувала, то в сейф однаково не добереться. А тому я й зробив його сховищем своїх резервів.

— Скільки ж тисяч ви там маєте? — зацікавлено спитав Трампус.

Тикач жалібно глянув на нього:

— Не смійтеся з бідного урядовця, юначе. Може, ви робите це через те, що ваша жінка розкидає тисячі, але я можу спромогтися хіба на якусь там десятку. Той мій резерв, щоб я вже вам до кінця висповідався, складається принципово з пляшки бехерівки і з конверта з сотнею крон про всяк випадок. Ось він! — Тикач показав конверт. — І поки вас тут не було, мені спало на думку, що цей випадок настав саме тепер. Я сказав собі: «Цю нашу щасливу знахідку слід відсвяткувати». Отож я й святкую. На здоров'я, юначе! — І Тикач налив Трампусові в чарку трохи золотистої, з різким і гіркуватим запахом горілки. — Оце і є наша карловарська бехерівка. Найкраще, що можна знайти в цьому місті. Чи наші джерела чогось варті, я не знаю, але за це джерело ручуся. Тож випийте.

Трампус відмовлявся, що він непитущий, що він лікується й алкоголь йому протипоказаний, але Тикач так довго його умовляв, що він нарешті сьорбнув, сподіваючись хоч трохи погамувати голод.

— Ну як? — запитав Тикач, утішаючись спогляданням падіння невинного дитяти.

— Непогана, — погодився Трампус. — Хоч я й не збираюсь її пити, бо я непитущий, однак мушу визнати, що ця штука мене зігріла.

— Крім того, вона вгамовує голод, — спокушав його далі диявол-Тикач. — Певна річ, що один ковток — це мало. Випийте, юначе, хоча б чарку, а тоді самі побачите, що голод ваш де й подінеться. Він знову налив собі чарку, підніс її й додав: — Якщо ви зараз не вип'єте, юначе, я ображусь.

Трампусові довелося допити чарку, та коли Тикач почав захоплено просторікувати на тему, що нема горілки над бехерівку, він зблід і тихо проказав:

— Мені, здається, недобре.

— Нічого дивного, — погодився Тикач. — Пити натщесерце…

— Але ж ви самі сказали…

— Так, юначе, я сказав, що бехерівка вгамовує голод. Але для цього в шлунку має бути фундамент, база. Хоча б два-три шматочки. — Він простяг руку до сейфа й подав Трампусові шкварку. Велику, чудову, рум'яну гусячу шкварку. Вона скидалася на гриб. Трампус боронився, як міг, доводив, що йому їсти гусячі шкварки суворо заборонено, але, випивши другу чарку, відважився, взяв шкварку й проковтнув. І тут ніби греблю прорвало: він брав шкварки одну за одною й запивав бехерівкою.

— Власне, — зауважив Тикач, — шкварки найкраще запивати плзенським пивом. Воно є в «Ганіці»! — Він, тріумфуючи, глянув на Трампуса. — Знаєте що, юначе, ми підемо туди. Там також е юшка з хляками. Хоч і не така смачна, як у закусочній, але нічого. Вставайте, ходімо. Так чи інакше, вам треба попоїсти й добре випити, боягузе ви нещасний.

Трампусові здавалося, ніби в нього вже виросли крила, і він не дуже боронився. Тримаючись за руки, вони вийшли на вулицю. Але там Трампус раптом зупинився, взяв Тикача за лацкан і з докором сказав:

— А чемодан?

— Який чемодан, що ти мелеш? Який чемодан?

— Че-че-модан із скарбом, — пробелькотів Трампус.

Тикач якусь мить тупо дивився на нього, а потім похитав головою.

— Твоя правда, юначе, я про нього зовсім забув. Почекай, я замкну його в сейф й одразу ж повернусь. — Але він повернувся, тримаючи в руці чемодан. — Все-таки я не був би спокійний, коли б залишив ті камінчики там. Ось вони, юначе, — бачиш? До «Ганіки» два кроки, візьмемо його з собою й будемо стерегти, адже ми пробудемо там усього кілька хвилин.

Але пробули вони там майже дві години, бо Трампус відчув неймовірний голод і замовив дві порції юшки з хляками, а тоді ще порцію гуски (саме ту найжирнішу її частину, яка зветься «єпіскоп»), а щасливий Тикач узяв три кухлі пива, порцію вареної свинини, яку запив іще одним пивом і наостанку — чорною кавою. Тільки після цього вони вийшли на вулицю.

— Ну, як ти себе почуваєш, юначе? — запитав Тикач.

— Чу-чудово, — відповів Трампус. Тикач на мить замислився, а тоді сказав:

— Якщо не помиляюсь, ми перейшли на «ти». Гадаю, що можна б так і лишити — «ти» коротше, ніж «ви». А знаєш, Зденеку, чому все так добре скінчилося? Бо ти був при цьому. Ти щасливий, юначе, а мені не везе.