— Тоді як ти собі мислиш відкриття галерей? Ти казала, що їх замуровано, так? То й цілком логічним буде розмурувати їх. Або щось треба розбити, розкувати, розібрати. Інших можливостей я не бачу. Цей камін не являє собою ніякої архітектурної цінності. Найлегше буде саме з нього почати.
— Але Лев…
— Ходімо звідси. Завтра про це подумаємо. Сьогодні мій день. Без левів. Зате з мечем і з орлами.
— Тоді давай спустимось у парк. Там розкажеш мені свою легенду. Я вже стільки часу чекаю.
— Нарешті буду сам на сам з дівчиною. Зможу в парку розповісти про свої плани і мрії, дивлячись їй у вічі!
Були вони вже на замковому подвір'ї, коли Пйотр запитав, чи є десь тут телефон. Моніка здивовано глянула на археолога.
— Незабаром маю подзвонити. Чекаю на приїзд одної особи з Ополя. Не роби такої міни, то не дівчина, а офіцер розшуку. Розв'язує загадку млина. Поглянь, якого листа я застав учора ввечері в готелі.
З подивом прочитала.
— Нічого не розумію! Навіщо ти їм? Що то за відомості?
— Поняття не маю. Від самого ранку переживаю, думаючи про це. Незабаром довідаємось. А поки що сядьмо десь зручно, запали сигарету й послухай про мої мрії.
Вони знайшли гарне місце — кам'яну лаву під величезним в'язом.
— Не дуже знаю, з чого почати, — запнувся на мить. — Хіба з того, що задля старої легенди я зрадив трохи археологію. Тобто порушив черговість. Як відомо, ми відтворюємо історію не з писаних документів та хронік, а з урятованих матеріальних речей. Ми творимо легенди й оживлюємо вимерлі суспільства на підставі пам'яток старовини там, де не вціліло слово, де часто й письма не було. Міг би тобі довго й не без гордощів розповідати, як далеко сягнула сучасна наука завдяки археології. Але не про це йдеться. Я, той, хто повинен дописувати оповідь до знайдених речей, тобто творити легенду, сам натрапив на легенду з XII століття. Ось уже два роки вона тривожить мою уяву, кличе на пошуки, вона — мета праці на найближчі місяці, а може, й роки. Я почав писати докторську дисертацію про польське походження і характер цих земель. Хочу довести це не словами, а викопаними реліктами саме такого походження. Ну от, загальний вступ і закінчено. Зараз, мила дівчино, запалю люльку й перейду до суті справи.
За останні кілька літ, — вів далі по хвилі, — через мої руки пройшли всі документи, матеріали розкопок і ряд археологічних знахідок на території Вроцлавського та Опольського воєводств. Найбільш цінним для нас мотивом, що найчастіше повторюється, був простий і строгий малюнком п'ястівський орел. Різних форм і варіантів набирали прадавні орли. Ти сама бачила, скільки кам'яних фронтонів замків, костьолів і фортець оздоблено їхнім кривим дзьобом. Горді п'ястівські орли розгортають крила на гербових щитах Олесніци і Немодліна. їх було куто з металу, різьблено з дерева, вирубувано з каменю. Але завжди, зверни на це увагу, малюнок був грубий, а чеканка випукла. Отож, моя мила, вимарив я собі орла іншого, досі не знайденого ніде, взятого мною з прадавньої легенди. Орел, що примушував до покори ворогів, жорстокий знак влади П'ястовичів. Я натрапив на легенду про Болеслава І Суворого, який, цілком можливо, наказав серед замкової кімнати вибити глибоко в камені ширококрилого орла. Підкорений ворог мав слухняно впасти на коліна й голими коліньми протягом п'яти днів і ночей стояти на твердих кам'яних крилах птаха. Переможений князем, він стояв, а кров капала з його колін на польський національний символ. Благав легкої смерті. Взагалі стинання голови в ті страхітні часи вважалось делікатною смертю. Честі колінопреклоніння перед стратою удостоювались тільки вожді покорених противників.
— Цікава легенда! Де б це могло відбуватися?
— Легенда то цікава, тільки не каже, в якому із Болеславових замків це діялось. Було їх у нього сім. Про трьох із них нічого не знаємо.
— Чи збереглась десь та плита?
— Вже й ти піддалась фантазуванню? — щиро розсміявся він. — Я два роки вже хворію на «орлину» манію. То сняться мені плити з орлами заглибленими, то з випуклими. Але скажу серйозно. Я вірю, глибоко вірю, що рано чи пізно буде знайдено кам'яну плиту з глибоким орлом. Схоже, що їх було кілька. Може, у кожному князівському замку?
— Як я знаю, дуже мало відомо про панування Болеслава І Суворого, — вона набрала поважного вигляду. — Відтепер збиратиму матеріали для тебе, звичайно, як ти погодишся.
— Дуже радий буду твоєму ентузіазму і прихильному ставленню до моїх планів. Нинішня моя, ніби хаотична, подорож насправді давно докладно продумана. Кинувся як пес на кістки в Олесніці і на сховок у млині, бо, крім орлів, цікавить мене все, що стосується давнього польського походження цих земель.
— Загорівся цікавістю до меча, як то часто буває з чоловіками, а ліхтарів не зволив оглянути. Уяви собі, то найстаріші польські костьольні атрибути, досі знайдені в цих краях.
— І справді — забув. Зараз негайно ж до замку, добре? Чи, може, після обіду? Бо ще й подзвонити треба, непокоїть мене поручник. Ходімо.
Замкові кімнати, перетворені на звичайну контору, — тут була адміністрація музею, — мали вигляд чудернацький. Телефон стояв у глибокій віконній ніші. Пйотр, чекаючи зв'язку з міліцією, сперся плечима на мур, який пам'ятав ще п'ястівські часи, коли з усними відомостями слано гінців. Скільки їх гинуло, не діставшись до адресата? Скільки політичних інтриг затіяно, програно або виграно битв лише через відсутність швидкого зв'язку? Нині все стало так просто, зв'язок діє швидко, але замість того, щоб із приємністю вдовольнятися цим, кидаємось у минувшину, порпаємося у землі, щоб взнати долю тих послів чи гінців і відкрити загиблі вісті. Розмірковування його перервав голос у трубці:
— Повітова комендатура міліції.
— Добрий день, це Михальський. Не скажете, поручник Пшибила повернувся з Ополя?
— Так, він уже в місті. За півгодини буде на роботі.
— Спасибі. Передайте, що я незабаром прийду.
Повернувшись у двір, Пйотр сказав Моніці, яка там очікувала:
— Пропоную на сьогодні такий план: через годину стрічаємось за обідом. За цей час. я зайду в Арсенал і розшукаю Пшибилу, він вже повернувся. Після обіду прийдемо ще раз до замку перемалювати й описати ліхтарі. А на вечір пропоную романтичну прогулянку, згода?
План було прийнято, дівчина пішла замкнути музейну залу, де Гжегож мав досить часу на фотографування меча з усіх боків.
Коли археолог зайшов до комендатури, поручник Пшибила вже його чекав.
— Що за інтригуючі листи ви пишете мені?
— Справа надзвичайно важлива. І для вас, і для нас. В Ополі я стрічався з Болеком Бончковським і розмовляв про це. Незабаром ви впевнитеся, що я маю рацію.
Справа з млином поволі вияснюється, але зараз не це головне. Маю для вас новини. Львувек Шльонський!
— Виїду туди лише через кілька тижнів, — холодно зауважив Пйотр.
— Прошу змінити рішення. Нам треба, щоб виїхали ви негайно. Вранці дам вам машину…
— В чому річ? Не розумію.
— Поясню дуже коротко. У Львувеку почали копати котлован для фундаменту нового кінотеатру. На глибині двох метрів натрапили на кам'яні плити, що утворюють ніби підлогу, паркет чи як там назвати…
— Невірогідно! — Пйотр нервово гриз люльку. — І що далі?
— Далі то вже ваша справа. Хіба вас це не цікавить? Погляд археолога сказав усе.
— Випадково, зовсім випадково про це дізнався в Олесніці Болек, але оскільки з тим відкриттям пов'язані деякі цікаві для нас деталі, то ми й мусили поговорити, порадитися, перш ніж вам сьогодні сповістити про це.
— Хоч би там більше не копали! — затурбувався Пйотр.
— Ну, пане магістр, — заспокоїв його поручник, — Бончковський так захопився археологією, що надіслав кілька телефонограм місцевим властям. Так що, приїхавши, ви вже, мабуть, застанете там варту!
— Мої особисті справи дуже втратять від цього термінового виїзду.
— Дівчина? — здогадуючись, спитав поручник.
— Дівчина. Не маю охоти розлучатися з нею зараз, але… — замислився він, — кам'яні плити — це аргумент надто важливий. Боюсь навіть спитати вас, чи на них не виявлено написів або різьби?
— От вже цього не знаю. Зателефонуйте від нас до Львувека, у тамтешню комендатуру, спитайте й заодно сповістіть про прибуття. Своїх робітників заберете?
— Звичайно. Щасливо закінчують працю в Арсеналі. Це ви добре порадили — зателефонувати. Спитаю принагідно і про можливість влаштування з житлом. А як умовимось надалі?
— Ввечері повідомлю вас про час від'їзду.
Черговий міліціонер замовив Львувек. Зв'язку довго не було. Час обіду давно минув. Коли нарешті дочекався розмови, чутність була нікудишня, тож вийшов з комендатури, знаючи не більше, ніж із розмови з Пшибилою.