Болькув уже кілька років хвилював Пйотра. Мрії і плани відкрити плити з витисненими орлами чи орлом стосувалися в основному тутешньої цитаделі. Не один день і вечір проводив у ці роки на правому березі Ниси, де вцілілі рештки Болеславового замку розкинулися уздовж високого узгір'я, яке з боку річки обривалося раптовим скелястим урвищем. З протилежного боку узгір'я, на його пологому схилі стояло колись місто, котре князь сполучив фортифікаційними спорудами з фортечним ансамблем замку. Замок і місто протягом кількох століть становили важливий опорний пункт у системі оборони кордонів Шльонська.
Молодий археолог не одну годину провів у базальтовій башті, заздрячи тому, скільки знає вона епох і, сповнена гордості, спостерігає їх. Одного тільки не передбачав у ті години — дівчини. І такої, що несподівано увійде в світ його науки, досі герметично закритий для жінок. Моніка чудово помістилася в країні його розкопок, легко ступала дворами улюблених його замків.
— Знаєш, я не дуже впевнено почуваю себе в твоєму «п'ястівському середньовіччі», але охоче зіграла б роль жінки з тієї епохи. Тільки не знаю, як зверталися тодішні дами до своїх рицарів? Любий? Чи, може, соколе?
— Не знаю… Але цей замок був обложений і здобутий шведами, то може бути, що й соколом. Відомо лише мені, як в ті часи цілували. Починали від ліктя, — і Пйотр із серйозним виглядом нахилився над рукою Моніки.
В чудовому настрої, захоплені одне одним, повернулись вони до містечка. Треба було подумати, де б його переночувати. Моніка відклала свої службові справи на завтра; могла сміливо пробути тут зо два дні, — подалі від професора й студентів, тільки з Пйотром.
Наступного дня вибрались за кілька кілометрів на північ, до старовинної місцевості Сьвіни. Пйотр хотів показати дівчині замкові руїни, де в майбутньому має намір вести розкопки. Погода була чудова: сонце, трохи вітру, саме щоб ходити й показувати земні скарби. Археологові дуже хотілося познайомити Моніку з відомими вже йому місцями, де ще ніколи не вів таких ніжних розмов, з мурами, між яких не цілував дівчат, хоча, треба визнати, що не одна пристойна слухачка археології й блукала серед цих руїн. Розказуючи й показуючи речі, котрих дівчина не знала, менше думав про те, що сталося, і не повертався думками до Львувека. Про постріли розказав їй у досить легкій формі, легковажним тоном. Однак, почувши те, вона вчора дуже занепокоїлась, сьогодні він не хотів повертатись до похмурих тем, і, коли Моніка нагадала про злом, вчинений у Немодлінському музеї, досить гостро обірвав її, сказавши, що кримінальні історії вичерпані ще вчора, — сьогоднішній день належить тільки їм обом, а все, пов'язане з таємницями роду П'ястів, треба відкласти на час, коли почнеться сльота.
Моніку розчарувало, що так мало збереглося від замку в Сьвінах. Але ж він з середини XVIII століття залишався в руїнах. Поруч з вежею у старовинному мурі готичного стилю зберігся тільки еркер з XVI століття зі слідами графітто.
— Я не дуже довіряю цим мурам, — бурмотів Пйотр, видираючись по купах уламків. — Болеслав І віддав замок у XII столітті представникам заслуженого роду Сьвінків. Ті дуже швидко онімечились, пізніше стали називати себе фон Швайніхенами, а тутешню місцевість і замок — Швайнхаузом.
— А тут таки гарно! Охоче приїду сюди з тобою наступного року.
— Ти серйозно? І справді ще не набридло? У Львувеку, безперервно думаючи про тебе, я боявся, що вже втомили тебе мої історичні балачки і…
— Зовсім ні. Навпаки. Може, років через тридцять, як все викопаєш у Польщі, почну нудитися.
— І ти змогла б стільки років зі мною витримати?
— Ба, навіть до самої старості!
Може, думала вона ще щось додати, але його поцілунки перешкодили тому. Тримаючи дівчину в обіймах, Пйотр хотів обов'язково сказати їй щось серйозне. А може, й ні, просто повідати, як дуже хоче бути з нею завжди, «запропонувати руку», як мовили наші діди. Нарешті тільки і зміг:
— Люблю тебе дуже.
Моніці того було досить. Відчувала жіночою інтуїцією, що він не належить до чоловіків, котрі кидають такі слова на вітер; подібне говорив у житті рідко, а може, й взагалі уперше.
— Шкода, що не захопив з собою фотоапарата. Завжди вожу з собою. Але зараз приїхав в особистих справах, тільки до тебе. Трохи злюсь, бо скільки б гарних знімків зробив! Ти — в цьому готичному еркері. А найкраще бачити б твоє лице на тлі малахітової вежі.
— А ще найкраще — на підлозі, поруч з вирізьбленим орлом.
— Не кепкуй, дівчино, я таки знайду його! Без крихти уяви й марень про відкриття всі тікали б від археології вже на першому курсі. Бо ж спочатку це видається страшенною нудотою. Якби мертве каміння не прикрашав легендами, давно кинув би усе й не морочився з науковими статтями.
— Часом без нашої допомоги враження постачають викрадачі пам'яток. Цікаво, чи вже щось вияснилося про…
— Прошу тебе, перестань, моя князівно дводенного королівства! Завтра будемо змушені вернутися до реальності, розслідувань і буднів. Тільки сьогодні ще можу дарувати тобі безтурботну зелень полів довкруг руїн замку й погоже літнє сонце…
По обіді вони повернулись до Болькова. Пйотр відклав якнайдалі рішення відвідати пошту, нічим не хотів псувати вражень від цих двох щасливих днів. Лихо не спить, і пошта могла принести неприємну звістку.
Лихо й справді не спало. Воно прогулювалось ринком, позирало довкола пильним поглядом в особі Болека Бончковського.
— Ти? Тут? — вигукнув Пйотр, угледівши його й відразу сповнившись найгірших передчувань.
— Ну, нарешті! Весь день тут кружляю, як злий дух. Все містечко на ноги підняв. Вже в кожному винному погребку шукають чоловіка в окулярах, з люлькою та знайомою мені дівчиною.
— Моніко, поручник Болеслав Бончковський, мій олесніцький приятель. А це панна Левандовська, асистентка професора Зеновича, опора історії мистецтв, — відрекомендував її Пйотр. — Болеку, що сталося? Кажи!
— Тепер, раз я вже тебе знайшов, то трохи почекай. Так швидко всього тобі не розповім. Наробив ти нам клопоту.
— Я? Що ти вигадуєш?
— Звісно, що ти. А чого б то я такий світ їхав? Болькув і околиці й так добре знаю.
— Вчора я надіслав тобі листа, все описав детально. Видно, ти ще не встиг одержати його. Ходімо вечеряти, пити пиво чи каву, хто що хоче, — розхвилювався археолог.
— Виходить, чимось завинив, якщо так налякався поручника? — пожартувала Моніка.
— Слухай, дорога моя, ти всього не знаєш. Спритний поручник, прикриваючись симпатією до археології, затягнув мене в аферу, за котру ще життям поплачуся…
— Саме того я й приїхав.
— У справі афери чи життя? — спитав Пйотр, пропускаючи їх поперед себе до кафе, що містилося на ринку.
— В справі життя, — серйозно відказав Бончковський.
Вражена Моніка зиркнула на археолога.
— Поручнику, про що йдеться?
— Передусім про наївність магістра Михальського, який зневажливо трактує замах на своє життя. Звісно, зараз я розповім про все по черзі. Тільки, як вже сюди ми потрапили, то почнімо з пива.
На столі з'явилися пляшки.
— До діла, до діла, Болеку, — наполягав схвильований Пйотр.
Поручник, на якого хвилювання археолога не справило ніякого враження, спокійно потягував пиво, але за хвилину вийняв товстого блокнота й почав задавати короткі, ділові запитання:
— Коли стріляли? Ти не сказав у відділенні.
— Не пам'ятаю, та й темно було, не дивився на годинник. Звідки міг знати, що ти запитуватимеш про це?
— Приблизно, — продовжував Болеслав.
— Десь близько дванадцятої.
— Ти сказав сержантові, що було три постріли. Не більше? Хоч би одну гільзу знайти! — замислився Болеслав. — Після того замаху ти навряд чи повинен так безтурботно подорожувати.
— А більше ніщо мені не загрожує?
— Облиш жарти! Кожної миті можеш загинути, а поводишся як хлопчисько!
— Я? Загинути? За що?