— Про що?
— Оце і я хотів би знати. Але не про все зразу. Кому ти ще говорив про постріли?
— Тільки вночі сержантові у відділенні і вчора Моніці. Ага, іще, — пригадав, — повернувшись, як ти кажеш, після «замаху», спитався в Кегеля й Марціняка — вони на кухні сиділи — чи не чули пострілів? Здається, не сказав, що стріляли в мене. Відповіли, що не чули.
— Досить, це дуже важливо.
— Але ж цих людей порекомендував ти.
— Міг і помилитися. А може, я їх перевіряв? Ти нічого підозрілого не запримітив?
— Чому б то ні, особливо після того, як було розбито плиту і я почав довкруг себе дивитися уважно, послухавши Пшибилу. Трохи запізно, щоправда. Його застереження спочатку здавалися смішними й перебільшеними.
— Що тобі не подобалося в поведінці цих людей?
— Досить настирливе розпитування Кегеля про історичні пам'ятки і їхнє значення… О, Болеку, той сержант з Львувека добре знає Кегеля і його родичів. Казав мені, що Кегель служив у німецькій армії.
— То нічого не значить. Тисячі поляків насильно забирали туди. Невже б із цього приводу знищував би стільки років по війні пам'ятки нашої культури? Дурниці. Сам подумай… А про ліхтарі ти при них говорив?
— Звичайно. Розпитував про них і Кегель. Та, Болеку, не забувай і про сестру Марціняка, Марисю. Вона теж багато чим цікавилась, пишучи свою інститутську роботу. Гарна дівчина і дуже в тебе закохана.
— Ет, дай спокій! То мамина вигадка, весь час до нас її запрошує. Марися, бачивши мене, робить масляні очі й ледь не мліє. Молода гуска, хоч років їй значно більше, ніж видається. Я був щасливий, як вона поїхала. Признатися щиро, це я наштовхнув її на таку думку.
— Трохи пізно дізнаюся, що в Пйотровій групі є гарна дівчина. Від мене він це старанно приховував! — подивилася Моніка грізно на юнаків.
— Люба Марися за Болеком мене не бачить. На серці носить його фотографію й перед сном зітхає. Але серйозно, чого ти приїхав за мною аж сюди?
— З двох причин. Враховуючи черговий замах на тебе, а по-друге, щоб хоч трохи пом'якшити дуже погану новину.
— Що трапилося? — аж скрикнула Моніка.
— Через кілька годин по твоєму виїзді зі Львувека до будинку бухгалтера під'їхала поштова машина. Вдома були тільки діти. І, за твоїм дорученням, забрано кам'яних орлів…
— Це неможливо! — зірвався, побліднувши, Пйотр. — Хто?
— Не хвилюйся! — поручник старався говорити заспокійливим тоном, однак це не дуже вдавалося, бо й сам був засмучений. — Ще не знаємо хто, але коло замкнулося. Я й приїхав, щоб дізнатися про всі подробиці твого перебування у Львувеку, — пояснював він, співчутливо дивлячись на Моніку. — А ви не робіть такого розпачливого вигляду, бо це не додасть Пйотрові бадьорості. Якось його вбережемо, аби тільки сам не ходив на нічні прогулянки. Розбита плита — велика втрата, яку не вернеш, але вивезти кам'яну різьбу серед білого дня державною машиною, то вже не нахабство, а проста наївність, яка їх і згубить. Мої колеги, може, вже й знають, де їхня схованка краденого і хто це робить. Ну, Пйотре, вище голову і розповідай усе підряд, про що написав мені у листі.
Пйотр якомога докладніше намагався пригадати день за днем свою працю у Львувеку. Поручник старанно записував, часом про щось перепитуючи. Моніка сиділа пригнічено, не зводячи з Пйотра неспокійного погляду.
Можливо, якби не загрожувала йому зараз небезпека, вона й не усвідомлювала б своїх почуттів до Пйотра? Відчувала, що тепер не зможе з ним розлучитися і ні на хвилину не залишить його, що, напевне, буде йому потрібна, а може, навіть і врятує від небезпеки. Очевидно, погляд її був незвичним, бо Пйотр, глянувши на дівчину, раптом перестав розповідати й здивовано спитав:
— В тебе вираз Емілії Плятер, що хоче врятувати нещасну людину. Над чим так замислилась, Моніко?
Вона засміялася:
— Ти вгадав. Думаю, як би його стати корисною у цій справі. Викрити злочинців і зберегти тебе.
— Еге, еге, — закивав головою Бончковський. — То все тільки в книжках та фільмах, а в житті людині лише начальство загрожує, гайки підкручуючи… Обманюєтесь. Вертаймо до Львувека. Власне, ти все вже розповів. Ще тільки одне, не менш важливе. Знімки. Ти, звісно, фотографував і плиту, і орлів?
— Різьблені плити, звичайно, — цілу плівку виклацав. На щастя, ще до знищення. Але грабаревих орлів просто не мав коли знімати. В перший раз фотоапарата при собі не було. Та й не вірив, що там щось є. Пішов для відчіпного. Та й перевозили вже, коли був вечір, — пояснив Пйотр, жалкуючи, що не зафотографував знахідки.
— Плівку вже проявив? — не переставав запитувати поручник.
— Ні. Спочатку хотів віддати, щоб у міській фотографії проявили. Та як плиту знищили, побоявся, щоб не зіпсували. Сам зроблю спокійно вдома. Краще не ризикувати.
— Де плівка?
— У моїй сумці. Чи ти гадаєш?.. — стривожився Пйотр.
— Не тільки гадаю, але й переконаний, що її вже давно там нема. Люди, котрі не боялися стріляти в тебе, вміють заглядати до чужих сумок.
— Кінець чарівному перебуванню в Болькові, Моніко, — проказав похмуро археолог. — Їдемо шукати п'ястівських орлів.
— Так, мусимо вирушати. Наша охорона тобі вже не потрібна. Думаю, вони вже змінили свою тактику, вирішивши просто викрадати пам'ятки. Теоретично тепер повинні б на якийсь час принишкнути, перечекати. Та, маю надію, більш ніколи не відновлять своєї діяльності, бо дуже швидко опиняться в наших руках.
— Але хто? Хоч скажи нарешті толком, хто на підозрі? Ні разу не почув від тебе ясної відповіді, а, здається ж, маю достатнє відношення до цієї справи, — сердився Пйотр.
— Ще крапля терпіння. Якби я сам все добре знав, то не було б пострілів, мого приїзду сюди й багато чого іншого. Давай, Пйотре, їдь до Львувека, влаштуй всі свої справи. Котлован буде охоронятися й залишиться в твоєму розпорядженні, але ніяких робіт вже не веди, лише забери Кегеля й Марціняка та вертайте всі до Немодліна. Може, це й перешкоджає твоїм планам, але зараз сконцентруємо увагу на розв'язанні загадки орлів. Тож днів через два хотів би тебе бачити з робітниками в Немодліні. Ви підтримуєте мою пропозицію? — звернувся він до Моніки. — В такій ситуації головні пошуки будемо вести… Ага, найважливіше! Пйотре, відразу ж перевір, що з плівкою. Прояви у Львувеку. Якщо вона є ще в тебе.
Вийшли з кафе в невеселому настрої. Бончковський приїхав до Болькова газиком, на ньому ж збирався зараз і повертатися. Провели його до відділення міліції, умовляючи по дорозі, щоб залишився до завтра і поїхав разом з Монікою.
— На жаль, дорогі мої, для мене це не відпустка, а служба. Впевнений, що тут і самі не будете нудьгувати. Салют!
Попрощавшись з поручником, пішли на останню прогулянку до замкових руїн. Стояв чудовий надвечірок. Поволі хилилося сонце до заходу. Дорога неподалік зруйнованого замку була безлюдна. Вгорі кружляв яструб-мишолов, довкруг розпливався дух материнки і м'яти… Мовчали, тримаючись за руки.
10
Перебування в Болькові з Монікою відсунуло від Пйотра його орлів на задній план. Навіть привезена Бончковським новина про викрадення плит з бухгалтерської домівки видалася археологові не дуже реальною на тлі ідилічного настрою, в якому перебував він з першої ж хвилини зустрічі з дівчиною. Але поручник повернувся до Немодліна, Моніка виїхала наступного дня, і Пйотр мусив позбутися романтичного настрою й вертатися до немилої дійсності, — попросту вирушати на місце подій, до Львувека. Автобус, переповнений галасливими екскурсантами, тряский і душний, яким їхав він, не був зручним місцем для роздумів та складання планів. Полегшено зітхнув, вийшовши нарешті з нього, і швидким кроком попрямував до будинку Кегелевих родичів. Вирішив з робітниками триматися якомога приязніше, багато не розпитувати й нічим їм не докоряти. Міліція, певно, вже й так достатньо допитувалась їх, а остаточні висновки — це вже справа Бончковського і Пшибили.
Вдома застав тільки дітей, що гралися на кухні. Швиденько вибіг нагору до своєї кімнати. Ключ стирчав у замку. В кімнаті прибрано. Валіза стояла на стільці так, як і перед його від'їздом. З портмоне витяг маленького плоского ключика й одімкнув ним обидва замки. Під фланелевими сорочками лежав фотоапарат, поруч у коробочці — ролик плівки. Полегшено зітхнув! Сховав її до кишені, замкнув валізку і вирішив негайно шукати місцеву фотографію.
На сходах зустрів Кегеля, що саме підіймався нагору.
— Пане магістр, — голос у робітника був хрипкий, а може, то від хвилювання, — таке нещастя!.. Ви вже, певно, знаєте? Ми при тому не були, ми з таким свинством нічого спільного не маємо. Тут був поручник Бончковський з Олесніци. Слідство робив, все описав, — випалив він одним духом, швидко, нервово. — Ви мені мусите вірити. Нащо вони брали відбитки пальців? Нас заарештують? Може, це той грабар кому продав? Сам нічого не розумію. І спокій втратив…
— Гаразд, гаразд, пане Кегель, — обірвав Пйотр той потік слів. — Я в усе це не втручаюся. Для того є міліція, і вона веде розслідування. Знаю тільки, що то найгидкіше — по стількох роках після війни знищувати пам'ятки нашої культури. Вертаємось до Немодліна. Перекажіть Марцінякові. Котлован закриємо дошками, зараз я домовлюсь. Роботи тут продовжимо пізніше. У Немодліні вирішимо, як бути далі.
Пйотр залишив засмученого Кегеля й пішов на ринкову площу шукати фотографа, який би відразу проявив плівку. Мандрівка неповторними вуличками Львувека знову сповнювала його гіркотою й люттю до крадіїв. Це, таке з виду тихе й чарівне містечко, крило в собі злочинців, здатних на все. Дуже хотілося знову сюди повернутися, закінчити працю на «кам'яному дворі», але коли?
Що дасть повернення до Немодліна? З такими думками увійшов він до приміщення фотографії. Пояснив завідувачу, хто він, сказав, що робота ця дуже важлива. Попросив ретельно проявляти плівку. А знімки зробить вже сам у Вроцлаві. Зараз достатньо переконатися, що негатив вийшов.
Ввічливий завідувач записав тутешню Пйотрову адресу й пообіцяв якнайшвидше прислати проявлену плівку.
Завершив останні формальності: зустрівся з головою міської ради, виписав дощок для перекриття котлована, порозмовляв, з ким треба, й висловив співчуття. З такою неохотою заглянув на будівельний майданчик. На кам'яних плитах вже зібралися калюжі води. Віяло пусткою й занедбаністю. Швидко відійшов з пригніченим настроєм.
Перед будинком Кегелів чекав на нього хлопчак.