168853.fb2 Таємниця пястівських орлів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 19

Таємниця пястівських орлів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 19

— Ви археолог? Я від фотографа…

— Чудово, — зрадів Пйотр. — Приніс плівку?

— Ви знаєте, — заклопотано почав він, — батько оце послав мене, бо ви, певно, помилилися, лишивши нам для проявлення нову, чисту плівку…

— Що? Це просто неможливо! Давай зі мною, швидко!

Але в валізці не виявилося іншої плівки. Він добре пам'ятав, як старанно виймав її з фотоапарата. Завжди в таких випадках був уважним і акуратним. Та чудес не буває, просто в час його відсутності, — а може й раніше, коли чемодан залишався відкритим, хтось вийняв плівку й замінив її чистою. Цього побоювався й Бончковський. Це ще один переконливий доказ того, що на плиті був вирізьблений орел! Добра робота. Логічна! Чорти б його взяли!

Випровадив хлопця і, киплячи від люті, запалив люльку.

* * *

— Я гадав, що Львувек буде останньою ланкою, яка замкне ланцюг. А тим часом… — смутно проказав поручник Пшибила, що вже тривалий час провів за читанням протоколу, привезеного Бончковським.

— На жаль, нічого більше я не зміг встановити.

— Прямо в розпач впадаю, коли думаю про наївність того археолога. Чи то живе він тільки своєю історією, а чи класифікує людей за табличкою: «чорне й біле».

— Перебільшуєш. Не такий вже він і наївний. Просто не стикався з такою підлотою, з якою випадає стикатися нам у нашій роботі. Порядний чоловік і не втратив віру в людей. Хіба що лише тепер, але напочатку ми не сказали йому, чого шукаємо. Сам зорієнтувався, що йдеться про якісь профашистські дії. Поруч був Кегель, котрий багато розпитував і знав про мету їхніх пошуків. Тож нічого дивного, що тільки його й почав підозрювати.

— Може, й так. Давай поки що залишимо археолога у спокої. Не вважатиму більше його за цілком наївного. Підсумуємо факти.

— Скільки вже можна підсумовувати! — Болеслав аж розсердився, угледівши, як Пшибила знову починає малювати на аркуші паперу ланцюжкові кільця.

У двері постукали, ввійшов черговий сержант.

— Прийшов магістр Михальський, — доповів він.

— Запрошуйте.

— Ну, дорогі мої поручники, — ввірвався енергійно Пйотр, — досить недомовленостей. Або негайно вводьте мене в курс справи, котра, як бачу, все більше вас пригнічує, або викину геть усе, що маю в руці, — і він показав їм здалеку уламок металу.

— Звичайний шантаж, — засміявся Болеслав. — Що ти можеш мати цінного для нас?

— Те, чого вам не вистачає. Ну, то як, говорите? Тоді й віддам.

— Ти вчасно прийшов. Оце якраз поручник Пшибила, якому воєводська комендатура доручила провадити слідство, почав підсумовувати свою теорію незамкненого ланцюжка…

Пйотр підійшов до столу й поклав револьверну гільзу. Офіцери здивувалися:

— Звідки? Коли?

— Кілька хвилин тому. З кишені Марцінякового плаща. А ось друга.

— Розповідай докладно. — Пшибила вказав Пйотрові на стілець.

— Як ви знаєте, вчора пізно ввечері я приїхав до Немодліна разом з Марціняком, його сестрою і Кегелем. Марися пішла ночувати, як і раніше, до своєї подруги, а ми зупинилися в готелі. Ну, незважаючи на ваше попередження приглядатися до людей, все-таки не маю звички лазити по чужих кишенях. Але сьогодні вранці, шукаючи сірників, постукав у номер, де мешкають мої робітники. Двері були не замкнені, сірники на столі не лежали. Висів лише Марціняків плащ. Марціняк багато палить. То я й всунув руку до кишені, знайшов коробку. Але в ній замість сірників лежали дві забруднені землею гільзи.

— Люди носять у кишенях що завгодно. Чи то саме ті гільзи? — холодно запитав Бончковський.

— Побачимо. Гільзи — то дуже важливо. А ще плюс прострелений піджак. Звідки цей Марціняк? Ти вже ним цікавився?

— Він з Бялостока. Що там раніше робив, не знаю. Пристав у прийми тут у нас, має гарну жінку і… сестру. Мешкає поруч нас. Моя мати, на жаль, ви вже це знаєте, має звичку сватати мене з сусідками. Останній об'єкт її заінтересованості — Марися Марціняк. Марціняківна. Отож коли ти, Пйотре, попросив мене в Олесніці підшукати сезонних робітників, я сказав про це матері за вечерею, вона всіх знає в околиці. Підсунула мені Кегеля, його жінка працює в пральні і приватно пере білизну по квартирах, — між іншим, і в нас. А від Марисі, яка весь час буває в нашому домі, я дізнався, що в неї брат тимчасово опинився без роботи. Так і Марціняк у Пйотра з'явився. Ну що ж, минуле Кегеля нам відоме. Служив у вермахті. Мусив, як багато хто з поляків. Це зовсім не означає, що його зараз механічно треба пов'язувати з усім цим. Марціняк — я спостерігаю за ним стільки років — надто недалекий для. такого, хіба що… — Бончковський замислився, — хіба що виконує чужі, добре продумані розпорядження. Гільзи могли йому підкинути. Поза увагою не можна залишити й Марисю. Спритна, розумна, але — надто молода. У такому віці вряд чи під силу подібні вчинки. У цій сім'ї є ще дружина Марціняка. Працює на пошті в Олесніці. — Він раптом зірвався. — Хвилинку, я зараз повернусь, тільки замовлю розмову з Мартулею.

— Якась геніальна думка блиснула Болеславові, — засміявся Пшибила, як Бончковський вибіг. — Дуже цінні гільзи, принесені вами. Зараз ними займемося.

Поручник старанно загорнув гільзи в тонкий папір і, запаливши сигарету, почав спокійно розповідати Пйотрові про хід слідства:

— Восени 1958 року в різних місцях за різних обставин почали зникати старовинні пам'ятки, що свідчили про давню польську культуру цих земель. Прошу пробачити, що я ще не у всіх подробицях викладаю справу: слідство ще не закінчилося. Викрадалися не срібло чи килими з XVIII і XIX століть, яких є немало і які легко продати у Варшаві або навіть вивезти за кордон, а відшукані речі, пов'язані з князюванням шльонських П'ястів. Наприклад, з музею у Вроцлаві зникають найдавніші літургійні предмети. Причому в залі поруч експонуються дуже цінні картини. Невеликі, зручно їх винести. І картини ці користуються попитом на Заході. Злодії виносять щити й шоломи Болеслава II, не зачепивши цінних і дорогих пам'яток XVIII століття німецького походження. За два роки таких прикладів назбиралося багато. І все це досі не вияснено. Грабувалися не лише музеї, костьоли, монастирі, а й приватні будинки. Викрадені речі ніде і нікуди не вивозились, не були продані. Не натрапили на них ми в жодному комісійному магазині, ні в самому краї, ані на кордоні під час митних оглядів. Не знаходили й при обшуках «малин» перепродувачів краденого. Зникали, як камінь у воду. Ніби розчинялися десь.

Але ж повернімося до останніх випадків, пов'язаних з вами. Дуже швидко в Олесніці стало відомо, що ви археолог. І відразу ж, як тільки ви зацікавилися знахідкою у підвалі пральні, щезає перстень; виявляється, він старовинний. Тоді у нас і народилася думка, щоправда, трохи інтуїтивна, йти вашим слідом. Досі все зникало надто хаотично, в різних, відлеглих одне від одного місцях Шльонська. Звідси моя теорія замкнених кілець, з яких кінець кінцем мусив утворитись замкнений ланцюжок. Навіть у найсміливіших припущеннях ми не могли уявити, що вони так нахабно й відкрито підуть тим «вашим слідом». Такого ще не було. І саме на цьому вони попадуться. Погляньмо на факти. В Немодліні залишається тканина, в яку загорнуто скелет, ліхтарі зникають! Як стало відомо, скелет був десь двадцятирічної давності, отож поховали там людину з якоїсь причини. Це зовсім інша справа. Про ліхтарі ж професор Зенович офіційно заявив: старовинні; багато про це говорили й студенти. Однак вік меча був непевний, то його і не варто, вирішили викрадачі, чіпати. Далі. Зроблені вами у Львувеку відкриття щодо їх походження та характеру не викликали й тіні сумніву. Знищивши плиту, знищили й плівку. Тепер вже нема жодного документального доказу існування якоїсь там різьби на кам'яному паркеті. Малі плити викрадено, як ото викрадають дітей задля викупу, грубо й нахабно. І тут вони прорахувалися! Ми от-от знайдемо цю поштову машину. У вас стріляли, бо вирішили, що ви напали на слід. Знали ж про ваші приятельські стосунки з Бончковським, контакти з міліцією. А тепер про ваших людей…

— Це вже я зроблю, — щойно увійшовши, перебив Бончковський. — Не гнівайся, Пйотре, але Кегеля я порекомендував тобі спеціально, бо певний час трохи підозрював його в дечому. Хотілося перевірити. І тепер вже я певен: це не він.

— А Марціняк?

— Досі доказ проти нього — лише гільзи.

— А плівка? Хто мав доступ до моєї валізки? Кегель і Марціняк.

— Теоретично, Пйотре, тільки вони. А практично — то ще невідомо. Львувек має стати поворотним пунктом у нашому слідстві. Забагато вчинено тут злочинів. Незважаючи на велику спритність злочинців, котрийсь із них мусить викрити винуватців. От уже несподівано випливли гільзи. Кожної миті може прийти звістка, що то була за машина: дорожня міліція контролює всю територію воєводства. Водій може не признатися про «ліву» роботу, але бухгалтерові діти таки, певно, розпізнають його.

— Загалом кажучи, — втрутився Пшибила, — все це паскудство — робота ворожих нам служб. Впіймати виконавців її важко, бо ніхто викраденого не забирає додому, не продає. Сліди постійно обриваються, не ведучи ні до кого. Відома ворожа діяльність проти нашого суспільства, ладу, економіки, але дії, спрямовані на нищення прадавньої польської культури, настільки віроломні, що… Коли наслідки диверсії на якомусь підприємстві можна ліквідувати, то знищеної пам'ятки кількасотлітньої давності не відтворить ніхто.

Пйотр сидів, ошелешений усім, що тут почув. Черговий сержант приніс телефонограму. Пшибила довго читав її, потім, передавши Бончковському, звернувся до Пйотра, що саме нервово запалював люльку:

— Те, що ми й передбачали. На поштову машину натрапили у Влені. Можна припустити, дорогий магістре, що орлів утопили в Бобрі.

— Якщо не розбили по дорозі, — скептично кинув Пйотр, врешті впоравшись з люлькою.

— Я перед цим розмовляв з Олесніцею, — сказав Бончковський. — Мартуля протягом години повинен дещо для мене з'ясувати. Якщо підтвердиться, то…

— То що?

— То все буде просто й ясно. Тільки тоді прізвисько «наївний» одержу я. А цього наш брат слідчий не полюбляє.

— Не варнякай. Ти проробив величезну роботу. Нам вже й так небагато зосталося розв'язати.

— А чого саме ще не вистачає? — спитав Пйотр.

— Дуже маленької дрібниці. Керівника!

— Будь ласка, — перебив Пшибилу Болеслав, — не допитуй Марціняка про ті гільзи, поки я не отримаю відомостей від Мартулі. Це дуже важливо.

— Що ж, пане магістр, може, розмову цю ми закінчимо пізніше? — Пшибила підвівся з-за столу. — Маю ще кілька невідкладних справ… Та й усього не можу ще пояснити.

— Обов'язково зайди близько восьмої вечора до нас в комендатуру, — додав на прощання Болеслав.