Спрямував світло на скелет. Оглядав уважно сантиметр за сантиметром. «Старий ти, братику, дуже старий. Втішиться сержант, коли довідається про вік твій», — задоволено роздумував він.
Раптом здригнувся. Щось йому блиснуло в очі. Що? Зуби? Невже пломба? Безглуздя! А що, як це і справді так? Він втратив самовпевненість. Знав чимало випадків, коли допускались величезні помилки у визначенні віку кісток. Тут нічого не робиться «на око», в таких випадках не місце відчуттю. Треба взяти кілька проб, надіслати спеціалістам у Познань й терпляче чекати. Спокуслива загадка, за п'ять хвилин не розшифруєш.
Почув голоси на сходах. Повернувся сержант з директором і якимись людьми.
— Це вони копали, пане магістр, — доповів сержант, як на службі.
— Навіщо ви витягли скелет? — крикнув Пйотр. — Не треба було зачіпати! Щось іще знайшли?
— Ми не знали, — виправдовувався один з робітників, — думали, що то хтось із закатованих німцями. Бо в цьому домі жили німецькі родини. Копали обережно: може, яка зброя зосталась? Але нічого не було. Слово честі, нічого.
— Лиха година, — буркнув собі під ніс Пйотр, а вголос сказав: — Сержанте, запишіть, будь ласка прізвища й адреси цих людей. Будуть потрібні.
— Єсть. Прошу за мною, — Мартуля, втрапивши у знайому йому стихію представника влади, енергійно випровадив їх з підвалу.
— Щось цікаве знайшли? — запитав занепокоєний директор.
— Цілком можливо. Але зараз я хотів би якось вилізти звідси.
— Я кину вам коші, по них легше буде вибратись, Я одразу відчув, що ви спеціаліст. Наша міліція не дала б ради.
Пйотр ще раз повільно обвів ліхтариком всю яму. Вже визначив собі певне місце для першої розкопки. Востаннє затримав світло на скелеті. Лежав прямо, з витягнутими вздовж тулуба руками. Довгі, кігтисті пальці, На одному… невже, земля? Нахилився й кінчиком олівця постукав. Задзвенів метал!
— Обережно, кидаю коші. По них ви легко вилізете.
— Хвилинку, пане директор.
Перстень на пальці був з грубого, темного металу. Олівцем зішкрябав з нього рештки землі. Не блищав. Залізо? Це було відкриття! Суть загадки! Вік і походження чоловіка. За таких умов кістки могли протриматися віками. Такі грубі, прості персні носив дехто з рицарів п'ястівських князів. Може, їх тут, глибше, лежить немало? В голові паморочилося від самої думки про таку знахідку! Але пригадав собі, що прості, залізні обручки-персні носили також заслужені есесівці. Виготовляли їх на зразок старонімецьких примітивних обручок. Такий будинок! У ньому могли роками переховувати, а потім і поховати такого есесівця. Цілком імовірно. Опам'ятався від вражень.
— Треба зараз же сюди повернутися, зробити знімки, обмірити і залагодити все, — розмірковував Пйотр, незграбно вибираючись з ями. Віддав директорові ліхтарика, попросив його старанно замкнути двері і швидко подався нагору шукати сержанта.
Мартуля ретельно записував показання, вдоволений, що археолог з таким запалом взявся за справу.
— Запишіть усіх, хто тут близько крутився. Я зараз піду до готелю, принесу все необхідне. Як вернуся, зробимо опис викопу і перш за все знімки. Ну і візьмемо проби кісток. А ви, пане директор, знайдіть, будь ласка, для мене кілька слоїків з накривками і зо дві коробки. І найголовніше — якусь яскраву лампу.
До готелю було недалеко. Пйотр швидко йшов, охоплений думками про таємничий залізний перстень. Пожалкував, що відразу не зняв його. Міг би старанно оглянути його в готелі.
Невдовзі повернувся до приміщення пральні. Сержант і директор з нетерпінням чекали його. В кабінеті на столі лежали приготовлені картонні коробки і лампа на двісті ват. Утрьох зійшли до підвалу. Директор відмикав замки. Мартуля ніс коробки і сумку археолога.
Пйотр спустився в яму перший, за ним директор і міліціонер.
— Посвітіть, будь ласка. — Пйотр подав сержантові лампу, витягнув із сумки фотоапарат і нахилився над скелетом.
П'ясть із металевою обручкою щезла.
2
Містечко не метрополія, отож звістка про зникнення персня, всупереч присяганням директора берегти таємницю, широко коментувалася всіма жителями. Жінок, що працювали в пральні, дуже охоче стрічали в магазинах і на базарі, бо, мабуть, вони знали найбільше подробиць.
Якщо Пйотр Михальський мріяв коли про популярність і славу, то здобув їх в Олесніці за якихось кілька годин. І подумав тоді, що праця сучасного археолога має чимало спільного з працею детектива. І тут, і там треба мати інтуїцію, спостережливість, уміння пов'язувати в одне ціле, здалося б, не співставні факти. А до всього цього ще треба мати багато терпіння і щоб тобі ще й везло.
Міліція визнала справу важливою, і слідство було передано поручникові Бончковському. Приступивши до нього, поручник одразу ж мав довгу й серйозну розмову з археологом. Видно, що вони сподобалися один одному, бо після всіх службових формальностей, на які пішло півдня, домовилися стрітися ввечері у Пйотра в готелі.
Поручник прийшов у цивільному. Дуже здивувався, заставши молодого науковця босого: той саме опустив ноги у велику миску з водою.
— Замучився зовсім, — зойкнув він при появі гостя. — Сідайте зручніше, поручнику, і вибачте, що мене застали в такому вигляді. Але моє змагання з черевиками скінчилося сьогодні. Програв.
— Що, незручні чи вже рвані?
— Не хочуть рватися. З кожним днем стають дедалі міцнішими й тіснішими. На ранок будуть такі малі, що, певно, й не зашнурую.
— Щось придумаємо. У нас тут є взуттєва фабрика. Скажіть, який у вас розмір, або намалюйте свою ногу на газеті, я вранці що-небудь дістану. Які вам потрібні черевики?
— Великі. Звичайні, щоб зручно було ходити.
Пйотр витяг розпухлі ноги з миски, взув кімнатні пантофлі й одразу повеселішав. Запалив люльку.
— Дуже радий, що ви цікавитесь археологією. Живучи у цій місцевості, ви ще не раз натрапите на дивні й загадкові речі. Найчастіше ми надибуємо неоціненні викопні предмети випадково. А коли шукаємо спеціально, як от я, — найрідше вдається на щось натрапити.
— Ви приїхали сюди з якоюсь певною метою? — зацікавився поручник.
— Бачите, це досить складна справа. Знаю, чого шукаю, вірніш, — поправився він, — що хотів би знайти. Але зовсім не відаю, де саме натраплю на це. Вибрав я собі кілька районів, досить віддалених один від одного, історія яких в одинадцятому й дванадцятому століттях пов'язана з іменами трьох П'ястовичів, період князювання яких мене дуже цікавить. Ну, вам це може видатися нудним. При нагоді розкрию вам мету моїх пошуків. А сьогодні я хотів би не хвалитися мріями, а реально обдумати усе, пов'язане з отим скелетом.
— Ви мене заінтригували тим, що не відкриваєте своїх планів, що ж, почекаю. Може, довідаюсь-таки і чимось допоможу. Знаю дуже добре територію сусіднього Опольського воєводства. А тут живу вже п'ятнадцять років, врісся, так би мовити, в цю землю й охоче покопаюся в її минулому. Маю багато друзів. Не раз допомагали вони мені в розв'язанні дуже заплутаних справ.
— Щиро дякую. Зичливі люди будуть мені потрібні, без них важко в малознайомій місцевості. Я заглиблююсь в історію, але щораз частіше бачу, як переплітається вона з сьогоднішнім життям. Про це мушу пам'ятати.
— Свіжий приклад цього маємо зараз. Після рапорту сержанта Мартулі я був переконаний в давньому походженні скелета. Я зрадів. Ніякої тобі кримінальної справи, менше клопоту, спокій в містечку. Але…
— А хіба, ви думаєте, тепер інакше?
— Так. Кардинально, — рішуче підтвердив поручник. — Прийшов до вас не просто потеревенити. Я переглянув усі матеріали, що зібралися за останні роки, про той будинок та його мешканців. Двічі витягував звідти есесівців, що переховувалися там. Кілька років тому з вікон будинку стріляли в нашого працівника. У тім домі жили старі, немічні жінки, німкені з дітьми. Вікна завжди були зашторені. Удавана тиша. А однак… — І він замислився.
— Бачу, поручнику, що в справі «загадки міської пральні» у нас будуть протилежні судження. Це добре. Ви пропонуєте розв'язання якнайсучасніше, відверто політичне. Скелет таємничо померлого або, може, забитого гітлерівця? А я відчуваю в тих кістках останки нашого п'ястівського прапредка.
Археолог метнувся по кімнаті, налив води до електричного чайника, витягнув банку з кавою.
— За кавою краще розмовлятиметься. Жаль, випити нема чого. Як роздобудете мені завтра черевики, замочимо цю подію, гаразд?
— Чудово, але сьогодні ви запросили мене на вечір історичний, а ми якось кружляємо довкола…
— Зараз дійдемо до цього. Вода вже шумить. Ось дістану свої нотатки. — Він вийняв з чемодана два грубезних зошити. — Їдучи сюди на кілька тижнів, я виписав собі всі цікаві дані про минуле тих місць, де збираюсь робити розкопки.
Пйотр швидко розмішував каву з цукром і заливав окропом. Приємний запах наповнив кімнату. Ковтнувши гарячої рідини, археолог розгорнув зошита.
— Ось із самого початку дещо цікаве. Послухайте і на хвилину забудьте про есесівців. Достовірно відомо про стихійне лихо 1535 року, коли налетів не чуваний доти ураган, «звалюючи людей, будівлі й худобу…».