— Хіба? А Моніка? — вставив Болеслав.
— Маєш рацію, це останній шанс. Прийду ввечері. Бувайте!
З холодного кабінету так приємно було вийти на спокійні, сонячні вулиці Немодліна. Відчував себе безпечно і впевнено в цьому місті. Встиг полюбити його чисті вулички, прості старі будинки. Йшов до замку, де вже мав би бути дві години тому, якби не ця історія з гільзами, що їх знайшов у кишені Марціняка. Дуже хотілося йому побачити Моніку, і водночас відкладав момент зустрічі. Боявся своєї нової ролі: розлучилися в Болькові як заручені або наречені. Смішили старожитні терміни і разом з тим зворушували.
У дворі замку йому сказали, що Моніка зачинилася з Левом, — складають якийсь план.
Вирішив почекати, а тим часом прогулятися замковими покоями. Дійшов до своєї улюбленої зали в південному крилі. Була низька, півкулясте склепіння стелі вкривало випукле граффіто із східними мотивами, вікна — в напівкруглих нішах. Бракувало меблів. Але яких саме? Щоразу опиняючись у залі, що була зведена, як він спеціально дослідив, у 1570-х роках, чимало розмірковував і прикидав у пам'яті, які меблі з тієї епохи пасували б до цього склепіння і приміщення, подумки розставляв їх уздовж стін, та ніщо сюди не підходило. Що тут колись стояло? Які килими вкривали таку негарну тепер підлогу? Хто сміявся в цих вікнах, хто цілувався тут вечорами? Жодне з інших приміщень Немодлінського замку так не збуджувало його уяви, як саме це.
Далі попростував до готичної каплиці — там несподівано натикнувся на Гжегожа.
— Добре, що вас зустрів, — винятково ввічливим тоном відізвався хлопець. — Відкрив щось дуже цікаве і не маю кому показати.
— Тобто?
— Ходімо, — фотограф повів Пйотра вузеньким коридором, на ходу швидко пояснюючи: — Я по черзі роблю знімки різних фрагментів кімнат. Вікна, портали, каміни, цікавий візерунок паркету і так далі. Після проявлення деякі вдаються, інші треба знову перезнімати. Погане світло. Оце сьогодні саме і влаштував такий собі день «повторень». Нещодавно фотографував камін в одній з кімнат коло каплиці. Плівка не вийшла. Смуги, тіні. Сьогодні повернувся туди і здивувався, що частина стіни, якраз коло каміна, свіжо оштукатурена. Мокра, світла пляма. Мені відомо: мулярських робіт зараз тут не ведуть ніде. То чого ж…
Він привів Пйотра до знайомої археологові кімнати з незугарним, дивним каміном. Вже з порога було видно пляму на стіні. Проходила вздовж усього бічного краю каміна.
— Коли ви були тут останнього разу?
— Чотири дні тому.
— Цікаво, — Пйотр олівцем колупнув ледь присохлий розчин. — Більш ніж цікаво. Зсували з місця камін, і випадково відлетів шмат штукатурки. Найпізніш учора. Зсували камін… Зсували камін, — нервово повторював, відчуваючи на собі запитальний погляд фотографа. — Гжегоже, а Лев ходить цим коридором?
— Мабуть, ходить. До того ж він скоро закінчить сьогоднішню свою роботу в музеї.
— Ет, погано. Треба щось придумати, щоб не питати в нього дозволу на з'ясування цієї справи. Ви б не допомогли мені?
— А чого ж, допоможу. Але не знаю, що ви хочете робити. Я вам показав, бо мене здивувало це, а вас це сильно схвилювало…
— Я давно відчував, що цей камін треба розвалити… — Пйотр ретельно оглядав мармурові плити, з яких було його вимурувано, особливо місця стиків. — Ви знаєте мрію Моніки? Теорію зниклих галерей? Без неї діяти ми не маємо морального права! Але от Лев. Як його обійти? Наперед знаю, що він буде проти… А штукатурка тим часом засохне.
— Підлога! Подивіться! Вимита! — Гжегож, пересуваючи штатив, зауважив різницю між брудним і чистим шматком підлоги.
— Так, справді-бо. І саме в цій частині зали, теж біля… Та не роздумуймо. Голими руками все одно нічого не зробиш. А може, його й зовсім не треба розвалювати? — Археолог ще раз обдивився камін. Гіпсового ліплення з прихованою пружиною, очевидно, не було. Гладенькі плити, гладенька стіна. Замуровано багато років тому димохід, і раптом — свіжа штукатурка. Дивно. Хто охороняє замок вночі?
— Коло вхідної брами живе сторож із сім'єю, я колись залишав у нього фотоапарати, — пояснив Гжегож. — Ну і внизу є ще всілякі установи.
— Ага, знаю… — Пйотр почав набивати люльку тютюном. — Гжегоже, у мене пекельна охота «нелегально» покопирсатися в цьому каміні. І то якнайшвидше.
— Чудова думка! Переговори з професором, дозвіл властей — це забрало б кілька днів. А може, сьогодні вночі? — Гжегож глянув запитливо на археолога.
— Може, й так… То, певно, єдиний спосіб, — захопився Пйотр, — мабуть, несерйозний, школярський, та, зрештою, ми не такі вже й старі для пустощів. Треба залучити до цього й Моніку, без неї вночі не проникнемо в замок.
— Чудово! Візьму лампу, зробимо документальні знімки нічної експедиції. Ну й хороший з вас витівник! Забава вийде, як у кіно.
— Будьмо серйозні. Може все закінчитись великими неприємностями. Нічне розбирання замкових камінів. Справа для прокурора.
— Не перебільшуймо. Як не натрапимо на щось важливе, то просто замуруємо все знову, і додатково я вимию всю підлогу. А геніальне відкриття всі нам вибачать.
— Згода. Тільки тримати все в таємниці! Ходімо пошукаємо Моніку й подбаєм про інструменти.
Вони швидко залишили замкові кімнати на другому поверсі і сіли у віконному еркері неподалік від музейної зали, звідки доходили голоси. Могутній — професора Зеновича, тихі — його асистентів. На щастя, чекали недовго. Незабаром грізний Лев залишив музей. Помітивши археолога, смутно всміхнувся й кинув щось схоже на: «Вітаю вас. Чули про крадіжку ліхтарів? То злочин. Виїздимо до Болькова. Від нашої міліції користі ніякої. Нічого не знає. Такий скандал». Щось іще бурчав і, вибігаючи, потрясав сивою гривою.
Моніка зашарілась, побачивши Пйотра, привіталася з ним досить офіційно під зірким поглядом Гжегожа.
— Не роби такого солодкого вигляду, Моніко, бо з жалю зомлію, — трагічно попередив фотограф. — Ходімо з нами до парку, маємо для тебе сенсацію.
Здивована тим, що вони заприятелювали, Моніка пішла за ними, нічого не питаючи.
Пйотр детально розказав про все, і дівчина, що спочатку відмовлялася, таки погодилася на нічну експедицію. Розподілили між собою ролі. Гжегожеві випало дістати необхідний інструмент, Пйотрові — забезпечити освітлення. Найважливіше завдання було за Монікою: роздобути ключі від кімнат на другому поверсі і залишити одне з нижніх вікон незамкненим. Визначили час зустрічі — одинадцяту годину вечора.
— Зустрічаємось о двадцять третій, — поправив Гжегож, йдучи і залишаючи їх наодинці.
О восьмій вечора Пйотр, як було домовлено, прийшов до комендатури. Поручник Бончковський вже нетерпляче очікував його.
— Ти дуже багато допоміг нам сьогодні.
— Чим же?
— Гільзами.
— Ти заарештував Марціняка?
— Та ні! Просто побачили всю справу з іншого боку. Я чекав на тебе, мені потрібна твоя валізка, точніше кажучи — фотоапарат, що в ній тримаєш. Гадаю, ти не користався ним після Львувека?
— Ні. Лежить у валізці.
— Дуже добре. Цілком можливо, що особа, яка викрала плівку, торкалася також і апарата, перевіряючи, чи не заряджено ще якусь плівку.
— Я вийняв плівку, щоб проявити. Фотоапарат не заряджений.
— То нічого, маю деяку надію, що залишилися сліди, відбитки пальців. Це дуже допомогло б. При нагоді повинен і твої відбитки зняти.
— Будь ласка, якщо це треба. Валізка, сподіваюсь, ще не зникла з готелю. З твого обличчя бачу, що сьогодні вже не. довідаюсь нічого нового.
— Новини будуть хіба що вранці. Вночі мають сюди доставити водія поштової машини. Він зізнався, що зробив «лівий» рейс. Мабуть же, пізнає людину, яка його найняла. Побачимо.
Залишаючи комендатуру, Пйотр позичив у Бончковського електричного ліхтарика.
— Завтра віддам, — запевнив поручника, таємниче всміхаючись.
До готелю йшли мовчки, кожен заглибився у власні думки і найближчі плани. Фотоапарат лежав у валізці, поручник обережно загорнув його в хустину, сховав до портфеля. І тут почувся тихий стук у двері.
— Заходьте.