— В цьому не може бути сумніву. Тому й цей незграбний камін тут з'явився. Ширма. Бачиш, як раптово розкрилося аж кілька загадок? Галереї, ліхтарі, плити. Хтось добре знав старі плани перебудови замку, знав про прихований лаз. Я певен, що тут сховано не один такий перехід.
— От і ранок. Третя година. Розвидніло. Треба думати про повернення, — розсудливо обізвався Гжегож. — Що робитимемо тепер, пане магістр? Ви ж бо керівник експедиції. Чекаю наказу.
— З найбільшою охотою скупався б зараз у теплій воді після такої пожежі. Так, треба думати про повернення. Може, спробуємо поставити плиту на місце і трохи прибрати? Професор нервуватиме.
Зібрали Інструмент, поправили плиту. Кімната вже не справляла враження «бойовиська», тільки запах диму видавав, що тут діялося щось незвичайне.
Події розгорталися швидко. Вдень складались протоколи, зізнання; приїхала міліція у замок, професора викликали в міліцію. Обережно витягли з відкритого коридора багато відомих і невідомих пам'яток середньовічного польського мистецтва. Студентське товариство взялося розбирати камін і очищати віднайдені скарби.
Археолог не мав можливості спокійно порозмовляти з Монікою, яка, гарна, сяюча білизною сукні, без слідів нічної сажі, з'явилася після обіду в замку. Побачивши її, Лев лагідно «заричав», хоч і надав своєму голосу удавано грізної інтонації. Навіть поцілував дівчину в щоку, буркочучи, що ті галереї — не сон.
Стомлений за ніч Пйотр, невиспаний, зазнав кілька атак професора: що це за злом! Це не наукові методи, але що добре, це саме відкриття: сенсація, інтуїція і тому подібне.
Поручник Бончковський, прибувши до замку, сердечно обійняв Пйотра:
— Спасибі за велику допомогу.
— За відмурований тайник? Це чиста випадковість.
— Не тільки. Гільзи теж зіграли свою роль. Мабуть-таки вони розгадали загадку.
— Ну, нарешті! Знаєте, хто розбив плиту у Львувеку? Це для мене найважливіше. Кажіть! — гарячкував археолог.
— Знову мушу просити: потерпіть ще кілька годин. Пшибила в Ополі, а може, навіть у Вроцлаві. Повернеться ввечері. Привезе результати, ну і ще деякі деталі, котрих бракує. Даю слово, що вже буде відомо нам сьогодні усе.
— Вірю й чекаю. Ага, а тепер про приємніші справи. Як там твоя вечірня прогулянка з чарівною Марисею? Ніби нічого між вами й не було, а до нічних прогулянок ти таки охочий. Може, вже й освідчився? Мама буде в захваті…
— Дай спокій, — обірвав його досить гостро поручник. — Увечері про це поговоримо.
Пйотр зніяковіло замовк. «Втручатися в особисті справи Болека, одначе, нетактовно», — подумав він і рушив шукати Моніку. Знайшов її в оточенні студентів у залі з розваленим каміном. Востаннє зігравши роль романтично закоханого, мовчки подав дівчині записку:
«Гадаю, до дев'ятої вечора звільнимося від службових справ. Чекаю коло статуї святого Флоріана. Пйотр».
Навіть на Пйотра, не дуже спостережливого в буденних житейських ділах, справили враження три «Варшави» з вроцлавськими номерами перед комендатурою міліції. «Ну, поручник Пшибила діє», — подумав він, ступаючи на сходи будинку. Черговий сержант впізнав його і попрохав почекати.
— Начальство засідає, — пояснив. — Нікого не дозволено впускати. Та, певно, вже скоро все закінчиться.
Археолог якомога зручніше розсівся на твердій лаві й почав спокійно набивати люльку. Пообідній перепочинок повернув йому рівновагу і спокій. Від новин, які мав незабаром почути, залежав план його подальшої роботи. Те, що намітив перед відпусткою — маршрут, хід пошуків, — все це вже давно безповоротно розпалося під впливом непередбачених подій. Чи сьогодні вже настане фінал, а чи знову його втягнуть у ще якісь загадки? Викурив уже всю люльку, хотів було відмовитися від дальшого очікування, коли двері раптом розчинилися і зблідлий, перемінений на обличчі Бончковський став на порозі.
— Добре, що ти прийшов. Поруч вільна кімната, порозмовляємо.
— Болеку, що це лиця на тобі немає? Поручник Пшибила привіз новини з Вроцлава? Розказуй! — нетерпеливився Пйотр, сідаючи коло письмового столу в маленькій кімнатці.
— Можу тобі нарешті розповісти про наслідки розслідування. Не остаточні ще, бо не вистачає багатьох деталей. Найважливіше: знайшли керівника! Заарештовано Марисю Марціняківну. Це вона, власне, й заправляла усім.
Пйотр зірвався рвучко з місця:
— Неможливо! Це дівча з наївним поглядом? Жартуєш! Не вірю!
— Так, це правда. Вже давно була у нас така думка, але, як тобі я вже колись казав, ця роль абсолютно не пасувала до її молодого віку. До останнього дня ми гадали, що вона один із виконавців завдань, але аж ніяк не шеф…
— І вона відразу зізналася в усьому?
— Не перебивай. Слухай, як все було. Так, зізналася швидко, переконавшись, що маємо в руках незаперечні докази її вини. Мовчанка або викручування нічого не дасть. Звичайно, поки що то загальні зізнання. На подробиці маємо час, і цим займеться вже Вроцлав. Пшибила і я виконали доручене нам два роки тому завдання — знайти тих, хто знищує історичні пам'ятки, застукати їх на гарячому.
Марціняк перед війною був у темно-синій поліції
[2]
, під час окупації брав активну участь у ліквідації не одного гетто в бялостоцькім воєводстві. Після війни перебрався з сестрою на возз'єднані землі
[3]
і тут одружився з місцевою дівчиною. Спочатку жили у Вроцлаві, пізніше переїхали до Олесніци. Марися має родичів у ФРН, їздила туди двічі. Випадково стало відомо, що й вона співробітничала у війну з гестапо. В час другої поїздки за кордон взяла з собою молоденьку братову дочку. Дівчину заманив буржуазний світ, вона забажала зостатися там, але гостям з Польщі запропонували спочатку заробити грошей, котрі чекатимуть на них за кордоном. Спершу акціями знищення пам'яток мала керувати дружина Марціняка, вона тоді працювала кур'єром у Шльонському музеї у Вроцлаві. Розказувала, що в якому залі зберігається, залишала незамкненими вікна, через які вночі пробиралася невисока щупленька Марися. Та й з будинків, куди приходила допомагати по господарству, зникали цінні речі? Родина жила дуже скромно. Важко було запідозрити її в якихось нелегальних прибутках. Досі ми завжди стрічалися з тим, що за працю для ворожих нам служб у ФРН люди отримують великі гроші, і це виявлялося хоча б у тому, як одягалися жінки. В Олесніці сім'я Марціняків тривалий час вела спосіб життя, що не викликав підозри. Він працював тимчасово, як некваліфікований робітник, дружина — на пошті, а Марися вчилася. Часто моя мати позичала їм гроші, бо видно було, що бідують. Гамбурзький центр побачив, що дружина Марціняка не годиться для такої роботи. Замало інтелігентна, та й взагалі не має можливості пробиратися до важливих і цінних реліктів. Та Марися не хотіла відмовитися від роботи і взяла ініціативу до своїх рук. Почала шантажувати брата, знаючи його минуле, зробила з нього пасивного виконавця своїх планів. Ти, може, пам'ятаєш торішні описи у Болеславці й Злоторії, коли було зроблено кілька археологічних відкриттів?
— Так. Наша кафедра після того продовжує там пошуки. Це ж тоді стався випадок знищення скринь з реліктами, так?
— Так. То робота Марціняка. Кілька годин тому він зізнався. Сам. Ми не питали. Думав, що знаємо. Ми ж тільки підозрювали.
— Мушу перебити, Болеку. Ти розповідаєш непослідовно. Востаннє я бачив Марисю, як вона вчора виходила з тобою. Ти вже тоді все знав про неї? Провів її додому чи сюди?
— Треба було з цього й почати. Сумна то була прогулянка. Водій вже докладно описав її на допиті. Від сержанта Мартулі я отримав відомості, що дружина Марціняка дуже жваво листується з ФРН. Працює на пошті, сама й забирає листи, тому й ніхто про це не знав. Відомо мені було іще дещо про Марисю. Була у Немодліні, коли зникли ліхтарі, відразу після цього виїхала до Львувека. Йдучи з нею вчора, я ніс у портфелі твій фотоапарат, на якому, мабуть, були сліди її Пальців. Почував себе гидко. Арешт був завчасним; була ще надія, може, то помилка, бо, скажу відверто, дівчина мені подобалася. Значно приємніше бачити злочинця в особі брутального чоловіка, ніж молодої жінки. В певний момент я звернув увагу, що вона нервується, а її соромливість штучна. Попрохав, щоб зайшла зі мною до кафе на ринку за сигаретами. Не мав дрібних, а буфетниця вже здала касу. Спитав у Марисі, чи не може розміняти мені сотню або позичити десять злотих. Квапливо одказала, що не має грошей, а я зауважив, як рвучко притискує сумочку до себе. Блискавично подумав: щось ховає. Вийшли з кафе, і на вулиці я несподівано зажадав, щоб розкрила сумочку. Вона кинулась тікати! Що ж, я легко наздогнав її, вирвав сумку, а в ній лежав револьвер! На жаль, то були вже не припущення.
— То це вона стріляла в мене? — знову не витримав Пйотр. — Чому? Адже плита і плівки були знищені!
— Ні, не вона. Брат. Марціняк боявся, що ти запідозрив сестру і співробітничаєш з нами. Пригадуєш свою розмову у Львувеку з сержантом? Здається, ми говорили тоді, що злочинців незабаром розшукаємо, і ти додав щось про пошту й жінку?
— Так, пригадую, — підтвердив Пйотр.
— Того було досить. Марціняк зізнався, що як прийшов за тобою тоді у відділення, то почув під дверима кінець розмови: злочинці, пошта, жінка…
— Але, — перебив його Пйотр, — та розмова стосувалася Моніки…
— Він же всього не чув, тільки оці слова. Був переконаний, що ти знаєш все про його сестру й дружину, тому й хотів тебе застрелити. Гільзи зібрав на світанку, знайшов тільки дві, але не зміг їх викинути. Чому, пояснити сам не може. Часом таке трапляється з злочинцями… Як бачиш, — вів далі Бончковський, — сучасність може постачати такі ж сильні емоції, як і археологія. Погляньмо на справу Марисі, невинної з виду блондинки, але чиє користолюбство вразило усіх нас. Назву лише справи, пов'язані з тобою: викрадення персня, ліхтарів, знищення різьбленого орла, викрадення трьох плит, одержаних тобою від грабаря. Досить! Марисю Марціняк остаточно розкрила поштова машина. Водій з легкістю погодився на «ліву» поїздку, не знаючи, про які пакунки йдеться, але й так само легко видав злочинця, докладно описавши, хто його наймав. Це Марися, звісно, знищила плівку. Кому заплатила за знищення орла, не знаємо. Ну, але важко з першого допиту витягнути з баби все.
— І ще мене дуже цікавлять дві справи. Як і від кого вона дізналась про схованку в Немодлінському замку, з котрої так спритно скористалася, і якою була в усьому цьому роль Кегеля?
— Ця історія із схованкою в замку ще не повністю з'ясована. Знаємо тільки, що подруга, в якої мешкала в Немодліні Марися, давно працює в міському архіві. Отож у неї й могла вона дістати старі плани палацу. Схованкою тією користувалася кілька разів, ти сам бачив, скільки там цінностей нагромадилося. Роль же Кегеля — ніяка. Просто Марися використовувала його розповіді.
— Болеку, на сьогодні з мене вже досить, аж у голові шумить. Завтра спокійно порозмовляємо. — Пйотр підвівся, дивлячись на годинник. — Йду на побачення.
— Цього разу не переплутаєш статуї святого? — спитав усміхнений поручник Пшибила, заходячи до кімнати.