168853.fb2 Таємниця пястівських орлів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 5

Таємниця пястівських орлів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 5

— О, ні, — вела далі руда, не здаючись. — Вони повинні мати науковий опис місця… Дах критий черепицею. Фасад семиосний…

— Щиро вам дякую. Ви солідно охарактеризували ту будівлю.

— О, ні, — засміялась дівчина. — Щоб охарактеризувати її, мусила б на цю тему говорити з годину. Це я натрапила на сховок, а не вони! — сердито глянула на столик поруч.

— Конкуренція? — спитав Пйотр.

— Теж четвертий курс, вивчають історію мистецтва. Тільки з Кракова, — квапливо пояснила. — Страшенні щасливчики, весь час на щось натрапляють.

— Живуть серед старовини в своєму Кракові, то й нюх кращий мають, не те що ми у відбудованій Варшаві, — по-філософському повів неголений.

— До речі, кілька днів тому, коли ми вже скінчили роботу в Туловецькому палаці, прибігав схвильований краків'янин, — почав блондин, що досі мовчав. — Домовився він з дівчиною на побачення в млині. З отою білявою, подивіться, — і він показав на гарне дівча. — Трохи спізнювався, а дівчина, знудившись, почала, за звичкою, простукувати стіну. Ось так і натрапила на порожнину. Коли прийшов хлопець, розібрали вони шмат дерев'яної стіни і знайшли тайник.

— І тоді, — втрутилась руда, — здійнявся страшний гармидер. Це чудова сцена для вашого сценарію! Всі збіглися. І потім витягли скарб з вузької ніші в стіні.

— Там був скелет, загорнутий у сувої матерії, два старих ліхтарі й чорний меч, — перерахував неголений.

— Дуже цікаво, — зауважив Пйотр. — А вам відомий вік тих кісток? І чи дуже старі ліхтарі і меч? Може, їх вкрадено з якогось костьолу або музею?

— Відразу приїхали розумники з опольської міліції й авторитетно заявили, що то скелет жіночий. І. лежить там якихось років двадцять. Дивно. Ми не дуже повірили. За такий короткий час навряд чи розклалося б тіло. Нам здається, що скелетові не менше як років сто п'ятдесят. Ну, це їхня справа. Для нас залишили історичне «доповнення» до кістяка.

— Говоріть по порядку, — перебила руда. — Питання перше: тканина. Найбільша загадка для мене — саме тканина. Збереглася добре, походить приблизно з XVII століття. То сукно з бордюром. Дуже дороге як на ті часи. Якщо припустити, що воно з сусіднього палацу, що в Туловіцах…

— Палац збудовано 1879 року, — перебив неголений. — А тканина значно старіша.

— Ну, а меч і ліхтарі? — спитав Пйотр.

Тепер усі заговорили разом. Тема, без кінця обговорювана вже кілька днів, все ще захоплювала їх. А новий, зацікавлений слухач був цінним покупцем новини.

— Прошу вас, тільки все по порядку, — заспокоював їх. — Отож ліхтарі…

— Їх дивився професор Зенович. Ви чули про нього, світило! Визначив, що то найстаріші в Польщі костьольні ліхтарі! Початок XIV століття! Сенсація! В такому млині! Звідки?

— Небувала річ, — визнав археолог. — А меч?

Запала тиша. Пйотр здивовано глянув на студентів.

— Ніхто досі ще не зміг визначити його віку. Навіть професор Зенович. Похитав лише головою і сказав, що треба просвітити рентгеном. Не назвав жодної дати! Це на нього не схоже!

— Де зараз ті речі?

— Скелетом розпоряджається міліція, замкнули його в залі палацу в Туловіцах. Решту перевезли з усім, що треба, до замку в Немодлін, на нашу головну базу. Вистачить там роботи для нас на ціле літо.

— А сьогодні ви знову були коло млина?

— Були. Оце саме скінчили інвентаризацію в Туловіцькому палаці. А шкода! Як потрапите туди, подивіться парк, — руда дівчина кинула на Пйотра чарівний погляд. — Парк із середини минулого століття. Вкомпоновано в нього річку і ставок. Дуже гарний…

— Сподіваюсь, — неголений звернувся до Пйотра серйозним тоном, — що поступово точно встановимо вік і назву тканини, хоч, правда, краківські колеги зовсім по-іншому це визначають. Щодо меча теж мусить бути все розгадано. Але… — він спеціально зробив тривалу паузу, — як вам таке поєднання? Старий водяний млин, історичні скарби в ньому і зовсім недавній скелет! Мене дивує, тобто всіх нас, — тут же поправився він. — Звідки оце загадкове перевдягання? А може, було вчинено вбивство у старому млині?

— То вже справа міліції, — відказав Пйотр, старанно набиваючи люльку. — Вона має розплутати історію стосунків між людьми, котрі там жили. Власне, я домовився про зустріч із поручником Пшибилою, який цю справу веде, — додав, угледівши міліціонера, що саме входив до зали.

— Я відчувала, що ви детектив, — шепнула руда, неприязно дивлячись на поручника. — А ми хотіли самі того докопатися.

— Я не сценарист, — нахилився Пйотр над невдоволеною дівчиною, — я археолог. Спасибі за розповідь. Ще зустрінемось.

Кивнув по-дружньому молоді й підійшов до Пшибили.

— Я Михальський.

— Дуже приємно. А я уявляв вас іншим. Болек говорив тільки про достоїнства вашої душі, а не зовнішнього вигляду.

— Ви розчаровані?

— Навпаки. Я боявся, що стріну старого, засушеного науковця, який безперервно говорить про премудрості давно минулих віків.

— Радий, що ви вже тут. Молодь почастувала мене такою кількістю історичних сенсацій, що довго не зможу заснути цієї ночі. А якої ви думки про цю знахідку в млині?

Вони вийшли надвір. Мотоцикл з коляскою стояв на узбіччі шосе.

— Розкажу вам на місці. Мені здається, що ця історія тісно пов'язана з сучасністю. Тільки декорація стара.

— Цікаво. Відчуваю, що олесніцькі теорії Болека сягли і вас. Сучасність? — невдоволено бурмотів він, вмощуючись в сідло мотоцикла.

Дорога не належала до найкращих у повіті. Пшибила мчав з хлоп'ячою фантазією, і вони напрочуд швидко опинилися серед світлої зелені туловіцького парку. Пйотр зліз із сідла перед палацом, збудованим в стилі неоренесансу.

— Зараз вам покажу. — Поручник явно поспішав похвалитися знахідками. — Шкода, що звідси забрали тканину і ті речі. Ви одразу б усе побачили. Та що вдієш, не моя парафія. В Немодліні кращі умови для зберігання таких речей.

Кам'яними сходами вони увійшли до порожнього палацу. В одній з перших зал у нашвидку збитому ящику лежали залишки жіночого скелету.

— Ну, звичайно, схоже на зовсім недавні часи. Ви бачили цей глибокий пролом у черепі? Може — старим мечем?

— Так, бачив. Скоріше, звичайною сокирою.

— Ходім до млина, — запропонував Пйотр. — Ця проблема надто «молода» для мене.

Млин належав до господарських будівель. Стоячи в мальовничій околиці, був справді чудовим місцем для романтичних побачень. Але не це вабило археолога. Млин був набагато старішим, ніж його описали студенти. Оглядав його мури зовні, оцінюючи мало не кожен камінь. Зсередини вигляд млина справляв похмуре враження. На горище вели зігнилі дерев'яні сходи. Підіймалися ними поволі, вдихаючи дух затхлості і призвичаюючись до напівмороку..

Горище було просторе й світле. Навпроти сходів, коло вузького вікна, було видно темну нішу розкритого тайника. Пйотр ретельно обслідував стіну. «Старий мур з накладеною років сто тому дерев'яною обшивкою. Штукатурка свіжіша, років їй з десять буде», — визначив він із знанням справи.

— Що за телепень описував будівлю? Одразу видно, що тут щось не гаразд із стінами! Треба взяти протокол, складений тим «описувачем». Хай-но я тільки знайду того дурня…

— Ніякого не дурня, — гримнув несподівано чоловічий голос з-під даху. Здивовано зиркнули вгору. На балці, що ледве виднілася, сиділа якась постать.

— Що ви там робите? Злазьте сюди! — крикнув поручник.

— Зараз, зараз, то не так просто. — Невідомий спритно зсунувся у самісінький куток і, тримаючись за балки, що виступали з стіни, стрибнув на підлогу. Це був низенький, худорлявий хлопець з темною чуприною. В його розумних очах миготіли сердиті вогники.

— Хто ви? Що це за походеньки по дахах? Студент?