— І для такої роботи обов'язково треба лазити по бантинах?
— Я шукав хорошої перспективи, щоб сфотографувати тайник.
— Дурниці. До того ж у вас нема й апарата при собі. Востаннє питаю, що ви там робили?
— Слово честі, хотів зробити знімок, того й прийшов сюди. Апарат он у кутку лежить, — показав на рюкзак.
— Як ви потрапили до млина? Ключ же в мене, — на відступав поручник.
— Тут є потайний вхід. Мені показав інвентаризатор,
— Я ж казав, що треба негайно розшукати того шмаркатого науковця, — втрутився Пйотр.
— Перестаньте ображати ту особу…
— То дурень, — ще раз повторив археолог.
— Ні, то гарна дівчина! — вигукнув обурений юнак.
Запала на хвилину тиша.
— Ну, поручнику, я повинен кінчити пояснення, — почав хлопець серйозним тоном. — Я почув голоси і сховався під дахом, бо якраз перед тим, як ви мали тут з'явитися, я, заглянувши у порожній тайник, знайшов ось це, — він витяг з кишені недопалок сигарети й обережно подав міліціонерові. — Нічого незвичайного, — зробив паузу, — тільки те, що сигарета німецька!
4
Після втомливого дня в Туловіцах Пйотр пробудився наступного ранку, сповнений ініціативи. Голячись, аналізував все, що сталося останнім часом. По-перше, ніяк не зміг довідатись від фотографа про прізвище й адресу дівчини, яка описувала млин. Вона могла механічно занотувати якісь деталі, що зараз, у зіставленні з уже відомими, набрали б певного значення. Він вже не раз стрічався з випадками, коли студент описував дуже важливі подробиці, не придаючи уваги їхній вартості.
У цьому «відкритті» його розчарував вік скелета, бо навіть без лабораторного аналізу проб кісток видно було, що він нічого спільного не має з іншими предметами, знайденими в тайнику.
Пригадуючи собі швидку їзду в зворотному напрямі і не дуже дружнє прощання з хлопцем, Пйотр відчув, що доведеться багато часу потратити, щоб дізнатися про ту дівчину. Немодлін великий, хто його зна, в яких будинках квартирують зараз студенти?
Друга, складніша справа, це одержати від професора Зеновича дозвіл на огляд меча. Професор не любив випускати щось із своїх рук. Такий ласий шматок віддати археологам? То не в його звичаях. А втім, треба спробувати.
Перш за все Пйотр вирішив подивитися, чи вже розпочато відбудову старовинного немодлінського Арсеналу, який походив з XVII століття і вже був під загрозою зруйнування. На цьогорічну весну запланували. його реставрувати. Археолог привіз із Вроцлава дозвіл на його обстеження. Визнаючи ієрархію властей, Пйотр найперше відвідав місцеве керівництво. У відділі культури його прийняли доброзичливо, незважаючи на те, що місто наводнили молоді мистецтвознавці з Варшави та Кракова і в замку неподільно господарював грізний професор Зенович. Мила літня жінка виписала дозвіл на «вимірювання» цегли в Арсеналі і можливий пробний підкоп. Спитала на прощання несміливо, чи в хороших він стосунках з професором. Ввічливо відказав, що ще не знає його особисто. Жінка загадково усміхнулася.
Залагодивши винятково швидко свої «паперові» справи, він повернувся до готелю за Кегелем і Марціняком. Відпочивши вільного (плата їм все одно йшла) дня, вони повинні були сьогодні взяти проби муру й заміряти його.
Робітники вже поснідали й чекали на археолога коло готелю. Хотів пояснити їм, що робитимуть вони, як раптом Марціняк досить недоречно запитав, чи могла б сюди, у Немодлін, приїхати його молодша сестра.
Пйотр, здивований цим запитанням, відповів, що приватні справи його не цікавлять. Ані жінки, ані сестри.
— Але ж, пане магістр, тут дещо інше. Я хотів запитати вас про це ще в Олесніці, але ми раптово виїхали. Моя сестра вчиться у педагогічному, на канікули, дали їм завдання: якусь працю з історії написати. Що там, не знаю. Вона сама пояснить. Тільки хочу взнати, чи вам не заважатиме, якщо вона з нами їздитиме. Сама б не змогла, замолода іще. Нам це не завадить, хіба що час від часу вас про що-небудь розпитуватиме. Але вона ввічлива дівчина.
— Хай приїздить. Командировочних їй же не платити. Оскільки сестрою доводиться, то вам заважати не повинна. Можливо, тільки панові Кегелеві?
— Ні, ні, — заперечив той. — У мене досить баб. Знаю її від дитинства, вона подруга моєї старшої доньки.
На вулиці Ниській містилася повітова комендатура міліції. Пйотр задумався над поведінкою поручника Пшибили. Нічого путнього не розказав він про хід розслідування, ознайомив з ним лише в загальних рисах, радий, що Пйотра цікавлять головним чином історичні релікти. Археолог пригадав, що й поведінка та відповіді поручника Бончковського останніми днями в Олесніці теж були якимись дивними, повними недомовок, особливо, коли йшлося про вкраденого персня. Вирішив притиснути Пшибилу, задати йому кілька конкретних запитань. Але спочатку пояснив робітникам, що вони мають робити в Арсеналі, до якого оце саме підходили.
Реконструкція Арсеналу розпочалася півмісяця тому. Поговоривши з керівником будівельних робіт та пред'явивши йому дозвіл відділу культури, Пйотр доручив своїм людям знімати розміри нижніх поверхів будівлі, а сам пішов до комендатури.
Черговий міліціонер ледве погодився викликати поручника Пшибилу.
— А, це ви! — Пшибила щиро зрадів, побачивши археолога. — А в мене від самого ранку стільки роботи…
— Все з тим млином?
— З млином.
— Є якісь новини?
— Ще ні, але дуже багато цікавого сказали при опитуванні місцеві жителі.
— Я насамперед хотів спитати вас, чи нема звістки з Познані? Болек Бончковський обіцяв одразу ж через пас повідомити. Та, вибачте, може, ви й не знаєте, про що йдеться? Болек розказував вам про слідство і свою теорію тієї «сучасної справи»?
— Так, у нас є докладна інформація. А це мене дуже цікавить. Сам ніяк не дочекаюсь результатів аналізу. Вони надто важливі для… — і він примовк.
— Тобто?.. — підхопив Пйотр. — Я вже давно зауважую якісь недомовки, коли йдеться про розслідування. Чи то вже аж така велика таємниця? Мені здається, що обидві ці справи з кістяками варто припинити.
— Ви помиляєтесь. Ще завчасно розкривати карти. Вже з рік на території обох наших воєводств діються речі, які складають окремі ланки одного ланцюжка, та от його ніяк і досі не можемо скласти докупи.
— Це загальні фрази. Знову гладенькі загальні фрази, дорогий поручнику.
— Обіцяю все розказати вам, бо кілька ланочок незабаром зв'яжуться. Експертиза познанської кафедри мені он як потрібна… А що ви збираєтесь тут робити? Зараз нам дуже потрібні ваші пошуки на території повіту. Може, вам допомогти?
— Дякую. Дозвіл уже маю. Є й двоє робітників, Болек допоміг знайти. Кілька днів попрацюю з ними в Арсеналі. Ну, а немодлінський замок залишаю історикам.
— Ще одне. Якщо помітите щось підозріле, ну, у зв'язку з вашою роботою, прошу одразу ж мене сповістити.
— Так і не розумію, про що йдеться. Та добре. Буду з вами в контакті. Олесніца не дає мені спокою і вік тих кісток.
— А нам більше, справ не дає спокою… — мовив, прощаючись, поручник.
У поганому настрої залишив Пйотр комендатуру і, опинившись знову на Ниській вулиці, вирушив у напрямку старовинного міського муру. Він так і не вирішив, чи заглянути до Арсеналу, чи відразу ж іти до замку шукати професора і студентку. Зараз найважливішим було переглянути документи інвентаризації млина. Меч і ліхтарі нікуди не втечуть. Жіночий скелет, безсумнівно, в млині опинився випадково, але історія будівлі може мати щось спільне з мечем. Поринувши у роздуми, раптом почув позад себе веселі голоси:
— Це той археолог-детектив, що вчора вдавав із себе сценариста, — пролунало за його плечима.
Він озирнувся і відразу ж опинився серед студентського гурту.
— Бачили млин? — запитали його.
— Про яку сенсацію ви хотіли б зараз почути? — кокетливо кинула руда дівчина. — У нас є дещо в запасі.
— З приємністю послухаю, особливо якщо це стосуватиметься млина.
— Навіть дуже. Можете собі уявити, краків'яни знову зробили відкриття! Два роки тому в костьолі у Грабіні, за кілька кілометрів звідси, було знайдено такий самий одяг, як оце в млині. Таке ж сукно з бордюром.