— Ти переоцінюєш себе, Люсі.
В п синіх очах з'явився крижаний блиск.
— То кого ж тоді ти стережеш?
— Я нікого не стережу. Я вчитиму Вікторію. Твій чоловік хоче, щоб вона склала екзамен за гімназію.
— Вікторія?.. Мені вона подобається. Єдина розумна людина в цьому старому будинку, заселеному примарами.
— Виходить, добре, що я тут, — мовив я. — Вікторія зможе скласти екзамен за гімназію.
Люсі зсунулася з ліжка і знов узула черевички.
Тоді млосно повела плечима й випнула стегно. Дуже знадлива картина для того, кому подобаються такі жінки.
— Моя кімната по той бік коридора. Перші двері праворуч. Заходь, коли тобі чогось буде треба від мене.
Що я міг відповісти? Вона нітрохи не скидалася на беззахисну дівчину, якій загрожувала небезпека.
Карл Юрген сів на вишуканий старовинний стілець біля письмового столу. Крістіан вмостився в плюшевому кріслі, а сам я прилаштувався на краєчку ліжка. Карл Юрген вибрав те місце не випадково. Він завжди сідав так, щоб можна було бачити всіх.
— Я спершу побалакаю з вами двома, — сказав він. — А тоді піду до тих трьох. Насамперед я хочу знати, чого тебе запросили сюди, Мартіне?
Я розповів йому все.
— Отже, я тут за гувернера, — докінчив я. — Але справжня причина ось яка: полковник Лунде вважає, що Вікторії загрожує небезпека.
— Яка небезпека?
— Не маю уявлення.
— Що полковник сказав про Вікторію? Тобто я хочу почути все, що він сказав, слово в слово.
— Сказав… стривай, як він сказав? Ага, сказав: «Я боюся за Вікторію».
— Дуже цікаво, — озвався Крістіан зі свого плюшевого крісла. — Цікавий добір слів.
Карл Юрген закурив сигарету, тоді знову взявся за мене.
— А ранок ти згаяв на пошуки каменяра, Мартіне?
— Так, — відповів я. — І знайшов його раніше за тебе. Кому ти доручив цю роботу?
— Сержантові Ев'єну і сержантові Стену. Каменяра знайшов Ев'єн.
Скільки разів я розповідав у школі своїм учням на уроках — Це тому, що йому дісталася друга половина телефонного списку, — сказав я.
— Так. Ти його випередив. Чого ти ходив до каменяра, Мартіне?
— Того, що й твої поліцаї, яких ти послав. Міркування в нас були ті самі. Проте мені здавалося, що чисто психологічно в мене більше шансів, ніж у сержанта Ев'єна. Що йому пощастило довідатись?
— Думаю, що правду. Тисяча крон за напис. Каменяр не знав, хто замовляв той напис, але перевірив у довіднику номер телефону. Навряд чи він причетний до якогось злочину. Та почекаємо й побачимо.
Крістіан слухав, що ми говорили, й курив. Здавалося, він думав про щось цілком інше.
— Але сержант Ев'єн не дізнався про найважливіше, — мовив я, почуваючи себе так, як Шерлок Холмс, коли він повчав доктора Вотсона.
Я дістав сигарету й поволі закурив її. А тоді розповів про «голос».
— Це теж дуже цікаво, — сказав Крістіан і знову заглибився в якісь свої думки.
Я був здивований своїм старшим братом. Він був якийсь неуважний, зате чомусь виявив цікавість до звичайнісіньких речей. Так, я був згоден, що «голос» може будь-кого зацікавити. Але не уявляв собі, що він побачив цікавого у словах полковника Лунде. Цікавий добір слів, сказав Крістіан. З нас двох філолог усе-таки був я, а проте чотири слова полковника Лунде — «Я боюся за Вікторію» — звучали для мого вуха як звичайне, правильне з погляду граматики речення.
— А що ти нам скажеш, Крістіане? — звернувся до нього Карл Юрген. — Як себе почуває панна Лунде?
Той отямився від своєї незрозумілої задуми. Він знову став лікарем.
— Добре. Аж дивно, що в тій дрібній жінці стільки фізичної сили. Властиво, я міг би виписати ЇЇ й сьогодні. Але вона дуже знервована. Я потримаю ЇЇ ще кілька днів у лікарні на барбітуратах… на заспокійливих ліках, — пояснив він свої слова. Потім випростався у своєму плюшевому кріслі й додав: — Але є ще одна дуже важлива деталь. Я вчора не сказав про це, ти поспішав, Карле Юргене, та й мені не було коли роздивитися все як слід. А сьогодні для мене картина стала цілком ясна. Я сам зашивав рану на лобі в панни Лунде, над правим оком. З тією раною було щось дивне… я аж сьогодні по-справжньому усвідомив це. Якщо людина падає — або її штовхають — на великий камінь, звичайно, може статися, що краї рани будуть рівні. Але в такому випадку тканина навколо рани набрякає і утворюється синець. А навколо рани на лобі в панни Лунде немає синця. Схоже на те, що поріз… чи удар був заподіяний якимось гострим предметом раніше, ніж вона впала.
У кімнаті, яку полковник Лунде тримав для гостей, запала тиша. Тільки ялинова гіллячка сумно, нерівномірно билася об стіну.
— Але навіщо ж тоді комусь було штовхати панну Лунде на надгробок, — мовив я, — якщо він уже вдарив її різцем?..
Не встиг я вимовити останнє слово, як уже збагнув, що бовкнув зайве.
— Різцем, Мартіне?
Мене охопило якесь фантастичне почуття: ніби я втрапив у величезну павутину, яку сплів гігантський павук, і та павутина почала стискати мене. Я відчував, що задихаюся.
— Ти сказав «різцем». Я до тебе звертаюся, Мартіне… Я знов сягнув по сигарети. Закурив, усвідомлюючи, що руки в мене тремтять. Я не міг собі пробачити того, що ляпнув.
— Я… я не знаю, чого так сказав… Карле Юргене. Я… я, видно, дужче знервований, ніж мені самому здається… Крістіан згадував про якийсь гострий предмет, а я подумав про того хлопця з різцем у руці. Мабуть, просто за асоціацією. Певне, всього цього для мене забагато… А ти вже, бачу, звинувачуєш мене…
— Я нікого ні в чому не звинувачую, — крижаним голосом сказав Карл Юрген. — Та поки я не дізнався, хто саме вчинив замах на життя панни Лунде, підозра падає на всіх, хто був учора разом із нею.
— А члени правління Товариства аматорів поезії? — запитав я і почув, як безпорадно прозвучав мій власний голос.
— Я розмовляв із ними. їх було троє. Два поети і один автор детективів. У поетів був меланхолійний вигляд, автор детективів дивився на годинник. Він нам дуже допоміг. Панна Лунде залишила засідання в Дамгюсеті о пів на десяту, а полковник Лунде пішов через двадцять хвилин після неї. Всі три, — тобто два меланхоліки і автор детективів, — мають тверде алібі. Засідання відбувалося в Дамгюсеті. Звідти до Фрогнер-парку п'ять хвилин ходи. Вони вийшли з будинку об одинадцятій годині і всі три подалися до ресторану Блума. Там вони просиділи до пів на першу… Ну, а тепер ходімо до господарів.
Ми пішли вниз.
Тобто Крістіан і Карл Юрген пішли, а я поплентався за ними. Як полковник Лунде дедалі помітніше втрачав свій військовий лоск, так і я втрачав маску бравого детектива-аматора.
Вони всі троє сиділи у вітальні: полковник Лунде, Люсі й Вікторія. З полковником Лунде й Люсі я вже розмовляв сьогодні, тож машинально глянув на Вікторію. Вигляд у неї був ще жалюгідніший, ніж учора. Вона ніби стала ще тонша. Великі зелені очі на вузькому розумному личку були заплакані.
Я не сумнівався, що Крістіан звернув на це увагу, але боявся, що Карл Юрген теж помітив її стан і зі своєю прискіпливістю зробить із цього якісь висновки для слідства.