Вікторія дивилася на мене великими зеленими очима, і в них ніби світився глум. Я почував себе йолопом. Не міг збагнути, чого вона не захотіла вчитися в англійській школі, коли її послали туди.
— Чому ти не хотіла вчитися, коли була в Англії, Вікторіє?
Вона ковзнула по мені зеленими очима й знов опустила їх на книжку.
— Тобі там не подобалося?
— Ні.
— Ти навмисне нехтувала школу? Вона не відповіла.
— Хто мовчить, той не перечить, — мовив я. — Чого ти захотіла повернутися додому?
— Це тебе не стосується.
її відповідь прикро вразила мене. Вікторія була не з тих учениць, що дозволяють собі відповідати вчителеві зухвало. Глянувши на неї, я помітив у глибині її зелених очей дивний блиск, якого не міг пояснити. Що це? Норовистість? Страх? Чи свідомий непослух?
— Чого ти боїшся, Вікторіє?
— Я? — перепитала вона. — Я не боюся нічого в світі. «Нічого в світі».
— Це рідкісна риса і свідчить про чуттєву вбогість, — сказав я. — Але це не зовсім правда.
— Це правда, — відповіла вона. — І чуттєвості мені не бракує.
Я глянув на годинник. Була вже друга.
— Ну гаразд, Вікторіє, на сьогодні досить. У кожному разі я гарантую, що ти блискуче складеш екзамен. Я запишу тебе на нього до однієї приватної школи.
Вона сиділа й малювала кружальця в чернетці.
— Це мене дуже влаштовує. Я тоді зможу стати незалежною.
— Що для тебе означає «стати незалежною», Вікторіє? Тобто… що ти думаєш робити?..
— Думаю жити з найдавнішої у світі професії, — відповіла вона.
Я не повірив власним вухам.
— Ти знаєш, що це означає?
— Так, — відповіла вона, і голос у неї був цілком спокійний. — Знаю, що це означає. Спершу я знайду собі якусь комірчину. Потім помешкання. А згодом уже матиму власний будинок… залежно від того, з ким я спатиму… тобто від цього залежатиме, коли я матиму власний будинок. І машину… і гарне вбрання… оздоби… Я хочу їздити в першому класі, в каютах-люкс найбільших пасажирських суден… А коли я житиму в готелі, то теж у найкращих номерах, усі кланятимуться мені, в мене завжди буде повно квіток, великі букети від нього… чи від них… байдуже, скільки їх буде, аби тільки багатих, і я…
Я так грюкнув кулаком по столі, що аж книжки підстрибнули. Я злякався. Просто вжахнувся.
— Мовчи, Вікторіє. Ти сама не знаєш, що кажеш. Я на хочу такого чути… не хочу… ти ж іще дитина…
— Я не дитина, — мовила вона, і в її голосі забринів такий крижаний спокій, що в мене мороз пішов по спині!
— Є й інші способи розбагатіти, — сказав я. — Не конче спати з багатими чоловіками.
— Я знаю. Але так можна розбагатіти найшвидше!
Треба було вдатися до іншої тактики.
— А ти певна, що з тобою хтось захоче спати? — сказав я. — Ти надто худа. І хоч ти кажеш, що нічого не боїшся, та чи ти подумала, що тобі це коштуватиме — жити з найдавнішої у світі професії? Для цього потрібен певний досвід. І певна сексуальна зваба.
Вікторія неквапом підвелася. Тоді млосно повела плечима й випнула стегно. Вона досконало наслідувала Люсі. Пройшлася по кімнаті, і в її ході та погляді було стільки заохочення, що мені стало млосно. Але я відразу отямився.
Мене запрошено сюди, щоб я наглядав за нею. Мабуть, і з цього погляду також. Що ж, я виконаю своє завдання. Але по-своєму.
Я підвівся, присунув стільця до столу й підійшов до Вікторії. Вона кружляла навколо мене. Та сама хода, те саме заохочення в погляді…
Я схопив її за тоненький зап'ясток, притяг до себе й поцілував як слід.
Вийшло те, на що я й розраховував.
Вона вся задерев'яніла й міцно стиснула губи. Я мав би почувати себе розпусником, але не почував. Вікторію треба було провчити, і я її провчив. Нарешті я відпустив її.
Вона відразу сіла до столу, опустила голову на руки й заплакала. В її худеньких плечах і довгих темних косах, за якими ховалися зелені очі, було щось безмежно зворушливе.
Я також сів.
— Вибач мені, Вікторіє, — мовив я. — Але тебе треба було провчити… так би мовити, дати тобі наочний урок. Ти його засвоїла?
— Так, — промурмотіла вона, не підводячи голови. Тоді глянула на мене. — Тобі… тобі приємно було… цілувати мене?
— Ні — відповів я. — Однаково, що цілувати тичку. Та іншого я й не сподівався. Бо не піймався на акторські вихиляси. Отже, доведеться тобі шукати іншого способу розбагатіти.
Вікторія витягла хусточку, витерла носа и пригладила коси. Вона до смішного скидалася на дитину. Потім підвела очі і глянула просто на мене.
— Що ж, пошукаю іншої ради, — мовила вона.
Я знову злякався. Вона вміла по-своєму кидати мене з калюжі та в болото, наче я був її ганчір'яною лялькою.
— Якої ради?
Вона всміхнулася. Тоді простягла руку.
— Дай мені сигарету, Мартіне.
Довга зумисна пауза, подумав я. Та, що має викликати в співрозмовника нестерпне напруження.
— Ти вже колись курила?
— Так.