— Що ти цим хочеш сказати?
— По-моєму, Вікторія знає, що по горищі ходить жива-живісінька істота. Вона лише два місяці не давала про себе чути, поки Мартін не став тут своєю людиною.
Карл Юрген глянув на нього. Тоді перевів погляд на мене.
— Ти не відповів на моє запитання, Мартіне. То чого ж ти не встав? Ти ж тут за пса-охоронця, правда? І мав би підвестися й вийти в коридор… Що то стукає об стіну?
Ми мовчки прислухалися. Я не спустив завіси на вікні. Я її ніколи не спускав.
— Це гілляка кошлатої ялини, що росте в мене під вікном, — пояснив я. — Я вже звик до цього стукоту, хоч він мені не подобається. Від цієї ночі.
— Тому, що по горищі хтось ходив?
— Так. Ти питаєш, чому я нічого не зробив, коли почув кроки. Я лежав тихо, вдавав, що нічого не чую, і навіть нікому нічого не сказав. Я принишк навмисне. Коли Вікторія сказала правду, то по горищі завжди хтось ходить, а я дуже хотів би з'ясувати, що це означає. А я б усе зіпсував, якби після першого ж випадку вискочив у коридор у піжамі і з ліхтариком у руці.
— Цілком слушно, — сказав Крістіан.
Я був вражений — не так часто мій елегантний, самовпевнений брат визнавав мою слушність. Але й Карл Юрген був здивований, я бачив по ньому.
— Якщо дозволиш, я запропонував би тобі й далі нічим не виявляти, що ти помітив щось, — сказав Крістіан. — У тебе чуйний сон?
— Раніше не був чуйний, — відповів я. — Досі я спав як убитий. А тепер, навпаки, я прокидаюся від найменшого звуку…
— Ну й чудово. Ти помітив, що в кожної людини своя хода?
— Ну певне. Я ж не сліпий.
— Це можна визначити й на слух, Мартіне. Ти повинен навчитися розрізняти їхню ходу. Бо навряд чи по горищі ходить уночі одна й та сама людина. Коли Вікторія сказала правду, — а я думаю, що вона не збрехала, — то там ходить уся родина. Але кожне окремо від інших. Мабуть, кожне найдужче боїться, щоб інші не довідалися, що він чи вона ходить туди. Але, думаю, однаково всі вони знають про це. І надзвичайно тактовно прикидаються, що нічого не знають. І водночас усі чекають своєї черги піти на горище. Вони вдень і вночі стежать одне за одним, кожне чекає нагоди побувати на горищі самому. І коли хтось один там є, то, думаю, інші мовчать, не говорять про це, прикидаються, що нічого не знають. Нічогенька родина!
Звичайно розплутував нитки справи й ділився з нами своїми висновками Карл Юрген. А тепер було видно, що цю роль перебрав на себе мій брат. І так само було видно, що Карл Юрген нічого не мав против цього.
— Я приглядався до нічних сестер у лікарні… ні, зовсім не з тією метою, що ти думаєш, Мартіне. Принаймні цього разу. У них зовсім різна хода. Чимале значення тут має вага людини. Люсі велика жінка, і хоч би як скрадалась, а ступатиме багато важче за панну Лунде й за Вікторію. А полковник, навпаки, хоч і чоловік, але має добру військову школу й може ходити практично майже нечутно.
— Але ж Вікторія сама розповіла мені це, — мовив я. — Вона… адже це вона… невже ти думаєш, що Вікторія також…
— Я нічого не думаю, — мовив Крістіан. Він навіть перебрав у Карла Юргена манеру говорити. — Отже, нічим не виявляй, що ти помітив щось, тільки дослухайся до ходи. І, думаю, ти сам переконаєшся, що по горищі ходять усі.
— Чого ходять? — запитав я. Крістіан усміхнувся.
— Найзвичайніше в світі запитання: «Чого ходять?» І найважливіше. А може виявитися, що й найпростіше. Принаймні на нього найлегше відповісти. Всі ходять по горищі й шукають того, що сховала прабабуся Лунде.
На хвилину запала тиша. Ми сиділи й курили. Гілляка перестала стукатись об стіну. Знов почав іти сніг.
— Проклятий сніг, — озвався Карл Юрген. — Він усе ховає.
— «Трава нічого не ховає», — проказав Крістіан.
Я вжахнувся від думки, що раптом сяйнула мені в голові.
— Карле Юргене, — сказав я, — а що як могила пані Лунде порожня?
Він знов поклав руки на спинку стільця і сперся на них підборіддям.
— Я вже давно чекаю цього запитання. Аж дивно, що досі ніхто його не поставив. Ні, Мартіне. В мене й самого була з'явилась така блюзнірська підозра, адже я зобов'язаний усе перевіряти… і це також… через той напис на надгробку. Я отримав дозвіл від полковника Лунде. В могилі Вікторії Лунде похована урна з її попелом…
Я не спитав, як він це перевірив. Справа, як на мене, починала набувати надто моторошного відтінку.
— Ти сказав «проклятий сніг» тому, що він не дає тобі пошукати ту річ, яку я назвав різцем?
— Так. Його стільки, що доводиться й на кладовищі прокидати стежки. Так багато, що він геть засипав найнижчі надгробки.
Ми сиділи й дивилися, як іде сніг. Він уже вкрив підвіконня.
— Скидається на те, що перед нами дві різні справи, — мовив я. — Дві справи, які не мають між собою нічогісінько спільного. Перша: замах на життя панни Лунде. Виникає запитання: навіщо? Друга — скарб, який прабабуся Лунде сховала на горищі. І знову ж таки запитання: навіщо? І який між ними зв'язок?..
Карл Юрген на хвилину задумався.
— Має бути якийсь зв'язок, але хоч ти вбий, я його не бачу.
— Зв'язок між ними є,— сказав Крістіан. — Я здогадуюсь, який саме. Але поки що вам не казатиму. Можливо, я помиляюся… хоч навряд. Я робитиму те саме, що й Мартін, — чекатиму.
— І дослухатимешся до ходи?
— Це Мартінова справа. А я робитиму щось інше. Я аналізуватиму.
Карл Юрген глянув на нього зі свого старовинного стільця.
— Що ти аналізуватимеш, Крістіане? Душу вбивці?..
Сніг на підвіконні почав підтавати, по стіні потекли краплі води.
— Душу вбивці?.. Так, і її теж…
— А я? — запитав Карл Юрген. — Мені визначене в усьому цьому якесь завдання?
— Так, — відповів Крістіан. — Найперше ти мусиш знайти різець і торбу на шитво. Може, спустимося до господарів? Я маю до них одне запитання.
На мене знов війнуло старомодним гармонійним затишком.
Старомодна вітальня, піаніно з двома свічками в мідяних свічниках обабіч пюпітра, темно-червоний плюш, стіл посередині з плетеною серветкою, на якій стоїть лампа. Маленька панна Лунде з білим шрамом на лобі, під пасмом волосся кольору рудої миші, щось вишиває. Люсі з білявими кучерями, в короткій сукні сидить на найкращому стільці і з нудьги гортає журнал. Вікторія з навислою на лоб чорною гривкою читає про громадянську війну в Америці, а полковник Лунде, рівний, як тичка, тримає у своїх міцних невеликих руках «Норвезький військовий журнал».
Карл Юрген, Крістіан і я з'явилися в дверях, мов троє гангстерів, троє лиходіїв, що скаламутили тихе родинне життя.
Та ми не були гангстери. Ми були звичайні собі громадяни: інспектор Карл Юрген Галл із кримінальної поліції міста Осло, завідувач терапевтичним відділенням Улеволської лікарні доктор медицини Крістіан Бакке і викладач школи в Бріскебю доцент Мартін Бакке.
А серед тих, що сиділи перед нами, була одна людина, яку пробували вбити, і друга, що вчинила цю спробу.