Не знаю, скільки я отак простояв. Мені здавалося, що цілу вічність. Але тепер я думаю, що, мабуть, не більше як хвилин десять. Ев'єн напевне гнав машину, багато перевищуючи дозволену швидкість — вісімдесят кілометрів на годину.
Йому не довелося дзвонити: я стояв у відчинених дверях,
— Ви в піжамі, доценте Бакке?
— Тепер же ніч, — відповів я. — Слухайте, Ев'єне, побудьте тут у вестибюлі, але поки я повернуся. Але тихо. Я візьму пашу машину, бо моя стоїть у гаражі.
— Ви ж у піжамі, доценте Бакке.
А й справді. Схопивши з гачка своє зимове пальто, я вискочив надвір. Я покладався на сержанта Ев'єна. І аж натиснувши на педаль зчеплення, я помітив, що я босий. Ет, поїду так!
Карл Юрген не тільки звик до найнесподіваніших телефонних дзвінків серед ночі — він, мабуть, і спав одягнений. Бо коли я влетів у відчинені двері помешкання свого брата, які добре зачинив за собою, вони вже обидва чекали на мене.
І обидва були одягнені як на парад.
Я зупинився біля порога, мружачи очі на світло й на саму кімнату.
В ній було щось знайоме і водночас щось нереальне. Господи, яка та кімната після полковникової була сучасна, яка зручна й розкішна!
Я не знав, який у мене був вигляд, але міг уявити собі, хоч обличчя Правосуддя та Медицини були цілком незворушні.
— Сідай, — мовив Крістіан. — Я принесу тобі чогось випити.
Я сів. Карл Юрген узяв плед і накинув мені на плечі.
Крістіан приніс питво — чарку нерозведеного віскі. Я випив її одним духом. Я два місяці не пив нічого міцного, і віскі обпекло мені нутро вогнем.
Крістіан і Карл Юрген дивилися на мене й чекали. На мить я забув, чого приїхав сюди. 292
— Мартіне, — почув я по-лікарському діловитий голос Крістіана, — ти що, в істериці?
— Може, воно так і здається, — відповів я, — але істерики в мене немає. Вже немає. Проте була. Так, була. Через нікчемну гілляку кошлатої ялини. А тепер вже минулася. Але я не мав часу одягтися. Я приніс тобі щось, Карле Юргене.
Я розстебнув піжаму, витяг торбу й поклав п на стіл.
— Торба на шитво панни Лунде, — мовив я.
Мушу визнати, що я почував себе, як Архімед тієї миті, коли він вигукнув своє «Еврика!».
Карл Юрген якусь мить дивився на торбу, тоді простяг руку, підняв її і підніс до світла. Крістіан також дивився на торбу. Крига на ній розтанула, і тепер вона скидалася на мокру ганчірку.
— Відбитки пальців… — мовив я.
— їх тут немає. На матерії рідко залишаються відбитки пальців. А ця ще й довго мокла. Як ти її знайшов, Мартіне?
Я розповів як.
— Ти молодець, Мартіне.
У мене було таке почуття, як у того собаки, що приносить своєму господареві газету. Якби я мав хвоста, то помахав би ним. Карл Юрген був скупий на похвалу.
— І вона була порожня?
— Зовсім порожня. Обмотана навколо гілляки. А книжки… — мовив я.
— Книжки?.. — підхопив Карл Юрген. — Книжки стоять на полиці в домі полковника Лунде. Той, хто забрав торбу, поскладав їх на місце. Вони стоять на полиці зі збірками поезії.
— А відбитки пальців?.. — знов сказав я. Карл Юрген хвилину подумав.
— На книжках полковника Лунде є відбитки пальців усіх членів родини, — мовив він.
— Крім Люсі, вона не читає поезії.
— Але витирає з них порох, правда? І вибиває книжки. Ги сам розповідав, яка там усюди чистота й лад.
Так, — відповів я. — У тебе немає сигарети, Крістіане? Я… я свої забув… Він глянув на мене.
— Тебе морозить, Мартіне?
— Трохи, — відповів я.
Іди до моєї спальні, знайди собі якесь убрання й одягнися. А сигарету отримаєш, коли повернешся. Але спершу стань під гарячий душ.
Під гарячий душ? Тепер, серед ночі?.. Ага, правда. Я ж не в домі полковника, а в помешканні Крістіана. Вода була як окріп.
Я зайшов до Крістіанової спальні. До спальні з шафою уздовж цілої стіни, з телефоном на нічному столику біля широкого низького ліжка, з килимом на цілу підлогу.
Я витяг кілька шухляд, відчинив кілька дверцят шафи й одягнувся. Навіть зав'язав краватку. Від вбрання ледь тхнуло лікарнею. Я повернувся до вітальні.
Мені дали сигарету й ще чарку нерозведеного віскі. Крістіан і Карл Юрген не випили нічого. Не з принципу, а з професійних міркувань.
— Чому…
Карл Юрген усміхнувся. Але я не здався.
— Чому вбивця різець викинув, якщо то був різець, а торбу ні?
Карл Юрген хвилину подумав.
— Ми не знаємо, чи знайдемо знаряддя злочину. Думаю, що знайдемо. Досвід показує, що, як правило, ми його знаходимо. Буває, що злочинець мусить поспішати, тому кидає свою зброю. Але буває й так, як пояснював Крістіан: зброя стає символом злочину. Кидаючи зброю, символ злочину, злочинець наче перекреслює свій вчинок…
— А як же торба на шитво? — запитав я. — Чому її не викинули або не сховали? Чому вона така важлива? Різець… і торба на шитво. Наче такі різні речі. Одна з них, різець, має в цій справі цілком конкретне, моторошне призначення. А торба, навпаки, — начебто невинна річ… Чого її забрано? Чого вона така важлива для когось?..
— Не знаю, — відповів Карл Юрген. — Не знаю, чого вона така важлива. Та видно, що важлива, коли хтось не поледачився піти по неї на цвинтар, а потім так хитро сховати її. Якби вона була в домі полковника Лунде, ми б її знайшли. Ми його ретельно перетрусили.
Я згадав, як Ев'єн і Стен за чотири години перевернули в домі все догори дном.