— Аякже, прикидаєшся байдужим! А в самого аж очі горять. Як це шляхетно звучить: «Не люблю випитувати людей».
Я знов здивовано глянув на неї.
— Ну гаразд, Вікторіє, хай буде так. Може, ти й маєш слушність. Але всі думають, що панна Лунде — сестра твого батька.
— Від того, що люди думають, вона не стане його сестрою.
— Не стане.
Прабабуся Лунде раптом набула для мене реальних рис. Я вперше подумав про неї як про людину, що справді колись жила.
— Твоя правда, Вікторіє, мене це дуже цікавить. А тепер, коли я признався в цьому, може, ти мені розкажеш усе?
Вона взяла кулькову ручку й почала клацати нею, висовуючи й засовуючи стрижень. Зумисна пауза. Я чекав.
— Властиво, я вже все й розказала. Тітка Марта — батькова кузина. Вона весь час тут мешкала. Іншого житла в неї немає. Ти, мабуть, вважаєш, що в неї трохи старомодний вигляд… але й у мене такий самий. Усі ми старомодні. Крім Люсі…
— Але якщо прабабуся Лунде справді щось заховала на горищі, щось скажено… тобто страшенно коштовне, то твій батько й тітка Марта за законом мають однакове право на спадок.
— Так.
— Ти знаєш про це, Вікторіє?
— Звичайно. Я читала «Юридичний порадник».
— Слухай-но…
— А після батька спадкоємиця — я. Разом з Люсі.
Кому, як не мені, знати сучасних підлітків!
Я протягом багатьох років щодня спілкувався з ними в школі Бріскебю. Люди кажуть, що вони всі однакові. Люди взагалі кажуть багато дурниць. Кожний підліток — це особистість, так само, як і кожне немовля. Яскравіше виявлена особистість, ніж доросла людина
Мабуть, тому, що Вікторія жила так відлюдно, була так негарно вбрана, що вона не мала товаришок і мешкала з багато старшими за себе людьми, які свій невеличкий світ зробили її світом, що вона була така зворушливо недосвідчена, я не міг повірити, що вона здатна так тверезо міркувати про юридичні питання. Я завжди забуваю рахуватися з фактом, що в кожній жінці ховаються найнесподіваніші таємниці. І в тоненькій, негарно вбраній Вікторії з чорною гривкою і ясними зеленими очима також.
— То що тобі незрозуміле в поведінці генерала Брега? — запитав я.
— Битва під Чатунгою, — відповіла вона. — Я розумію генерала Гранта. А Брега не розумію. Він стягнув свої загони з флангів. Якби він напав з боків і затис генерала Гранта в кільце, тому довелося б відступати…
Що ж, недарма вона була дочкою полковника.
— Я також не розумію його, — мовив я, цілком вибитий з колії. — Треба сприймати це просто як історичний факт.
Вікторія весь час знаходила спосіб збити мене з пантелику. В її присутності я не почував себе безпечно і з різних причин остерігався її. Під час навчання я пильнував, щоб між нами за столом була достатня відстань. І взагалі я мав оберігати її невідомо від чого. «Я боюся за Вікторію», — сказав мені її батько.
Ми провчилися ще тиждень, і лютий перейшов у березень.
Одного вечора ми грали в карти. Вікторія була якась на диво тиха. Це мені не подобалося.
Потім ми прослухали останні вісті.
Полковник Лунде вмикав радіо у вітальні тільки для того, щоб послухати останні вісті й повідомлення про погоду.
— Буде відлига, — сказав він. — Та вже й пора. Цієї зими нападало забагато снігу. Ну що ж, на добраніч.
Усі підвелися. Тут усе робили за командою полковника Лунде. А команду йти спати він давав після останніх вістей. Завжди.
— Я вимкну світло, — сказав я.
— Дякую, доценте Бакке.
Вони всі вийшли, і я почув, як на другому поверсі застукали двері. Я знав, що той, хто останній піде до ванної, митиметься під найхолоднішим душем. Звичайно це був полковник Лунде або я. Сьогодні останнім мав бути я.
Я відчинив вікно й випалив дві сигарети. Полковник Лунде не любив запаху тютюнового диму. Я погасив останній недопалок, зачинив вікно, вимкнув світло й піднявся нагору, щоб помитися під холодним душем і лягти спати.
Як звичайно, в коридорі на другому поверсі було темно. Полковник Лунде ощадив електрику. І, як звичайно, там було зовсім тихо.
Чи, може, не зовсім?
До мене долинув ледь чутний звук, який я спершу навіть не зміг визначити. Я завмер і почав прислухатися.
Звук долинав з кімнати Вікторії.
Я підійшов до її дверей і знов прислухався. І збагнув, що то був за звук.
Вікторія плакала.
Не ридала, не хлипала, і саме це було найстрашніше.
Я постукав у двері. Вона не озвалася. За дверима стало тихо.
Я постукав ще раз.
— Вікторіє, це я.
Я говорив пошепки, але був певен, що вона мене почула. Аби тільки не почув ще хтось.
— Можна мені зайти, Вікторіє?
Вона й цього разу не відповіла. Я відчинив двері й зайшов.
Вікторія ще не лягла. Вона сиділа біля нефарбованого письмового столика, поклавши голову на руки, й не підвела її, коли я зайшов.
Я взяв стільця, що стояв біля залізного ліжка, й присунув до столика. Я не знав, що мені робити.
— Вікторіє, — почав я, — може, ти скажеш мені, чого ти плачеш?