— Той «хтось» уже знайшов, як вилити свою ненависть і помсту.
— Знайшов, — погодився я. — Але нічого тим не домігся. Йому не пощастило. А це ще небезпечніше. Полковнику Лунде, послухайте мене.
Він насторожився.
— Інспектор Галл забув сказати вам одну важливу річ.
Він завжди дуже уважний, а це просто забув. А може, вирішив, щоб я вам сказав… хоч навряд… Одне слово, інспектор Галл вважас, що ваш дім повинна цілодобово охороняти поліція. Тож я можу… гм… можу кілька днів бути вільний. Бо дім, я вже сказав, хтось буде охороняти цілодобово.
Ледь порожевіле обличчя полковника густо почервоніло. Він був щиро обурений.
— Охороняти… охороняти мене! Я сам себе можу охоронити, себе і всю свою родину!
— Не можете, полковнику Лунде. Ви ж бо знаєте… Полковник опустив плечі.
— Знаєте, що сталося. Тепер стало ще небезпечніше. Небезпечніше, ніж будь-коли. Скажіть, будь ласка, в домі є ще якась зброя, крім того револьвера, що забрав інспектор Галл?
— Є ще, звичайно, моя гвинтівка. Аж дивно, що той холодний, як крига, поліцай, не запитав про неї.
— Галл не холодний, він просто виконує свій обов'язок.
— Виконує свій обов'язок. Якби всі його виконували…
— Вам, мабуть, краще піти спати, полковнику Лунде. Лише скажіть мені, де ваша гвинтівка.
Він здавався втомленим і старим.
— Вона стоїть коло мого письмового столу, в кутку біля вікна.
Я приніс гвинтівку.
— Ви її також чистите?
Полковник Лунде вперше по-справжньому всміхнувся. Теплою, щирою усмішкою.
— Скажіть мені, доценте Бакке, ви ніколи не служили У війську?
— Я служив. І ще й як чистив гвинтівку. Раз мені навіть не дали звільнення за те, що я її не почистив…
Я потримав гвинтівку в руках. Тоді поклав її на плече. Це був маузер з оптичним прицілом.
— Не дуже зручна річ, — сказав полковник Лунде. — Не та зброя, з якою можна непомітно ходити й пробувати когось убити. Надто велика й важка. Але з двухсот метрів я влучаю з неї в середину червового туза… Можу вам показати…
Він простиг руку по пляшку, але я встиг забрати її.
— Іншим разом, полковнику Лунде. Мабуть, нам обом краще піти спати. Я вимкну світло. На добраніч.
Він підвівся. Послухався наказу, мов автомат. Навіть якщо той наказ давав йому я.
— На добраніч.
У вестибюлі сидів сержант Ев'єн.
— Полковник Лунде вдав, ніби не помітив мене, — сказав він.
— Він трохи схвильований, — відповів я. — Довідався, що в будинку буде цілодобова охорона. І незадоволений цим. Вважає, що його ніби взяли під нагляд. Та й кому б це сподобалося…
— Нікому, — погодився сержант Ев'єн. — Нас не дуже люблять…
— Вас хтось змінить?
— Так, завтра о восьмій ранку.
В будинку запанувала тиша.
Я роздягнувся і прийняв крижаний душ. Він здався мені ще холоднішим, ніж звичайно. Потім я вернувся до кімнати.
Я взяв полковникову гвинтівку, переконався, що вона без патронів, тоді сховав її до шафи, замкнув двері й поклав ключик у шухлядку письмового столу.
Я лежав і дивився на блакитну куртку зі значком Товариства лижників, що висіла на спинці стільця поряд із ліжком.
Свято на Голмекколені. Здавалося, що це було сто років тому.
Я відразу заснув.
Коли я вранці зійшов униз, сержанта Ев'єна вже змінив інший поліцай. Але я не зразу помітив його. Він мав ідеальну зовнішність для працівника кримінальної поліції. Його ніхто б не зміг запам'ятати.
— Сержант Вік, — відрекомендувався він, підводячись.
Тоді знову сів.
Я й тепер нізащо не впізнав би його. Він міг би втертися в будь-яке середовище. Тепер він утерся в родину Лунде.
Я поїхав в Управління кримінальної поліції і зайшов просто до кабінету Карла Юргена.
— Сержант Вік уже на місці, — сказав я. — А сам я їду на кілька днів до матері, щоб трохи оговтатись, як ти мені радив.
Я почував себе, як хлопчак у літньому таборі, що звалився у водоспад і мало не потонув, а тепер його відсилають до матері, щоб він очуняв. І, як хлопчак, я радів, що опинюся вдома, в матері.
— Але я пробуду там кілька днів, — мовив я. — Як ти гадаєш, за цей час нічого не станеться?
Карл Юрген підвів на мене ясні очі.
— Я більше ні в чому не впевнений, Мартіне. Не знаю, що й думати. Крістіан почуває себе добре, але я звелів йому триматися осторонь принаймні з місяць. Працювати йому не дозволять. Коли він випишеться з лікарні, то відразу поїде додому, причаїться там і ніде не з'являтиметься.
— Так він обросте мохом, — сказав я.