Зарости травою.
— Авжеж, — погодився я.
— Більше тебе ніщо не цікавить? — запитав Карл Юрген.
— Мене? Завжди все цікавить. А хіба є щось таке, що мене сьогодні має особливо цікавити?
— Револьвер, — сказав Карл Юрген. — Куля. Відбитки пальців.
— Ти вже дослідив їх?
— Звичайно. Це ж найлегша частина нашої роботи. Він погортав папери на письмовому столі.
— Лабораторія зробила балістичне дослідження револьвера й кулі. Стріляли з револьвера полковника Лунде. Відбитки пальців також було дуже легко визначити.
Я затамував подих.
— Вони належать пані Люсі, — сказав Карл Юрген.
Люсі з синіми, як проліски, очима. Люсі, яку завжди вабило все блискуче. Люсі зі своїми прорахунками й розчаруваннями. Важко було повірити, що стріляла вона.
— Я не можу повірити в це, — мовив я. — Люсі… вона… вона не така людина…
— Не яка?
— Не така, щоб стріляти комусь у спину.
— А ти вважаєш, що панна Лунде чи Вікторія такі люди, щоб стріляти комусь у спину?
— Отже, ми можемо однаково підозрювати кожного з них.
— Виходить, що так. Ти її заарештуєш?
— Ні. Почекаю кілька днів. Якщо ми її заарештуємо вже сьогодні, то не посунемося далі.
— Я не розумію.
— Заарештувати когось завжди можна. Найлегше заарештувати людину, що залишила відбитки пальців на револьвері. Але важливіше дізнатися, навіщо вона взяла в руки той револьвер. Чому вона стріляла? Я цілком певен, що вона нічого більше не зробить, знаючи, що Крістіан принаймні на місяць вийшов з гри. І я б хотів дізнатися ще одне: що сховане на горищі?
— І ти гадаєш, що Люсі його знайде?
— Не знаю. Але я хочу дати їй шанс.
— Хочеш дати їй шанс знайти те, що шукають усі й не знаходять, а потім заарештуєш її за спробу вбити Крістіана?
— Так.
Я дивився на Карла Юргена. На свого давнього приятеля.
— Погана в тебе робота, Карле Юрген. Доводиться робити неприємні речі.
— Так. І будь певен, що мені не завжди хочеться їх робити.
Я купив великий флакон парфумів «Жолі Мадам» і поїхав через Берум у Бакке, де мешкала моя мати.
Садиба мирно купалася в березневому сонці — воно віддзеркалювалось у вікнах теплиць, сніг на подвір'ї під його промінням уже розтанув. Мати зустріла мене з материнським захватом.
— Мартіне, синку, яка несподіванка! Ти побудеш у мене кілька днів?
— Так, — відповів я.
— Невже згадав про мої іменини?
Я витріщив на неї очі. Іменини? Який же сьогодні день? Авжеж, п'яте березня.
— Так, — збрехав я, простягаючи їй коробку «Жолі Мадам»…
— Це мої найулюбленіші парфуми, — мовила моя елегантна мати. — Звідки ти знаєш, синку?
— Просто вони мені подобаються, — відповів я. — І личать вам. Ви будете святкувати іменини, мамо?
— У шістдесят років? Ти здурів, Мартіне. Думаєш, це така радість? Але мені приємно, що ти згадав про них. Як там живе Крістіан?
— Крістіан застудився, — мовив я. З великою бідою це можна було назвати правдою. — Він просив передати вам щире вітання.
Удруге за досить короткий час я відзначав іменини пляшкою шампанського.
Цього разу все відбулося так, як належить. Пляшка стояла не в буфеті, а в льоху, і була як слід заморожена.
— Вітаю вас, мамо, з днем народження!
З днем народження… Я не хотів ні про що думати. Ні про ідо! Я приїхав сюди трохи відпочити. А моя мати знов збудила в моїй душі тривогу тільки тим, що в неї був день народження. Я не хотів думати про Вікторію.
— У вас гарний вигляд, мамо. Я б не сказав, що вам більше ніж п'ятдесят.
— Дякую, синку.
— Від чого це залежить, мамо? Тобто як ви примудряєтесь так гарно триматися? У вас же повно роботи!
— Товариство здоров'я… — почала мати.
Я не мав наміру заводити мову про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям чи Товариство сприяння добробутові Берума. Вона могла годинами говорити про них.
— Я знаю, — сказав я, — Товариство здоров'я процвітає. Ви збудували притулок для сиріт і плануєте збудувати пологовий будинок…
— Притулок для старих, — поправила мене мати.