— На пункт швидкої допомоги? — запитав він, дивлячись на мене в дзеркальце.
— До Улеволської лікарні, — відповів я.
— Звичайно таких везуть на пункт швидкої допомоги…
— До Улеволської лікарні, — ще раз сказав я.
— Гаразд. Вона померла?
— Ні. Але треба поспішати.
Він рушив з такою швидкістю, що задні колеса забуксували на слизькому, як мило, асфальті. Він зменшив газ. Тоді, порушивши правила, перетнув трамвайну колію на Кіркеваєн і поїхав у напрямку Майорстюен.
— У тебе є радіо?
— Є.
— Ти можеш зв'язатися з поліцією?
— З поліцією?..
Роби те, що я прошу, якщо можна.
— Можна. Я зв'яжуся з нашою центральною. А вона повідомить поліцію. Що передати?
Він знову глянув на мене в дзеркальце. Ми досягли перехрестя біля Майорстюен, і він зупинився, чекаючи на зелене світло.
Попроси поліцію зв'язатися з інспектором Карлом Юргеном Галлом і доктором Крістіаном Бакке. Нехай негайно прибудуть до третього терапевтичного відділення Улеволської лікарні. Скажи, що справа невідкладна. І що їх викликає доцент Бакке.
Водій рушив. Тоді покрутив якусь кнопку.
— Таксі номер п'ятдесят двадцять два їде до Улеволської лікарні, третє терапевтичне відділення. Попросіть інспектора поліції Карла Юргена й доктора Крістіана Бакке негайно з'явитися туди. їх викликає доцент Бакке.
Він мав дивовижну пам'ять на слова. Видно, філолог, подумав я.
— Як ти гадаєш, через скільки часу вони там будуть? — запитав я.
— Усе залежить від їхньої спритності. Звичайно, він мав слушність.
Я стояв і сперечався з нічною сестрою третього терапевтичного відділення — вона вимагала направлення із пункту швидкої допомоги. Я весь час тримав панну Лунде на руках.
Та ось з'явився мій брат Крістіан.
— Пропустіть його, сестро, — сказав він.
Він рушив коридором, а я за ним. Ми підійшли до дверей із табличкою, на якій було написано: «Завідуючий відділенням». Зайшовши за Крістіаном до його кабінету, я обережно поклав панну Лунде на тапчан.
Крістіан дістав з письмового столу стетоскоп, розстебнув старомодне пальто й чудернацького крою блузку на панні Лунде і почав слухати її серце.
Тієї хвилини з'явився Карл Юрген.
— Мене не пускала нічна сестра, — сказав він. — Довелося показувати документ. Що сталося?
— Я ще не знаю, — відповів Крістіан. — Поклич сюди сестру.
Карл Юрген вийшов.
— Вона помре, Крістіане?
— Не думаю. Але вона дуже ослабла.
У дверях з'явилася нічна сестра разом з Карлом Юргеном.
— Допоможіть мені, сестро.
Сестра, нічого не питаючи, ледь підняла панну Лунде й стягла з неї блузку. Крістіан стояв напоготові з ватою і шприцом. Він протер шкіру на худому передпліччі панни Лунде й зробив укол. Обличчя в обох них були цілком незворушні. А я стояв і думав: господи боже, вони до цього звикли. Звикли до хвороб, до наглої смерті, до вбивства. Вбивства?
— Що ти їй уколов, Крістіане?
— Адреналін, він стимулює серце. Треба було чекати.
У кабінеті було зовсім тихо, тільки годинник цокав над дверима. Я глянув на нього. Минула одинадцята. Хвилинна стрілка, цокнувши, пересувалася щоразу, коли секундна оббігала навколо циферблата.
Крістіан не відпускав тоненького зап'ястка панни Лунде. Потім знову приклав до її грудей стетоскоп. Нічна сестра відхилила узголів'я тапчана, і голова панни Лунде опустилася нижче.
— Сестро, подайте ноші.
Я здригнувся. Ноші? Але не зважився нічого питати. Сестра миттю повернулася з ношами, і Крістіан обережно переклав на них панну Лунде.
— Почекайте мене тут. Я мушу запровадити її до хірургічного відділення. Оглянути, що там з її лобом.
Я й тепер не зважився нічого питати. Та й Карл Юрген не озвався жодним словом. За Крістіаном, сестрою і ношами, на яких лежала панна Лунде, зачинилися двері. Аж тоді Карл Юрген ожив.
— Що сталося, Мартіне? Навіщо ти мене покликав? І хто ця маленька дама?
Я сів на стілець біля братового письмового столу. А Карл Юрген опустився на порожній тапчан. "У голові в мене була якась дивна порожнеча. А проте я спробував докладно розповісти йому про дивний обід, на який мене запросили.
— І ти потім поїхав на цвинтар Вестре?
Я розповів про напис на плиті. Це не справило на Карла Юргена ніякого враження. Він ніколи не відчував поезії.
— Отже, ти тому подався на цвинтар, Мартіне? Глянути на напис? Так пізно?
— Саме напис і був важливий.
— Такий важливий, що треба було негайно поглянути на нього?