Ну що ж, коли я вже однаково тут, то побалакаю з кимось іншим.
Я зупинився на завідувачеві відділу. Якби я почав з котрогось архітектора, він міг би послати мене до старшого архітектора, а той, мабуть, до завідувача. Це забрало б багато часу, а в мене його не було.
— Можна поговорити з завідувачем відділу? — запитав я в молодої жінки, що сиділа за скляною переділкою.
— Будь ласка. Двері у вас за спиною.
Я гадав, що мені доведеться перейти через кілька приймалень із неприступними секретарками. Та я помиливсь. Я відразу опинився в кабінеті завідувача відділу. «Університети та інші вищі учбові заклади» — нічого собі робота
Він сидів за великим письмовим столом — звичайнісінький на вигляд чоловік. Ніякої тобі широкої білої куртки, як у художників, ніякого мальовничого неладу, навіть краватка була зав'язана як слід.
— Мене звати Мартін Бакке, — сказав я. — Доцент Мартін Бакке. Я хотів би вас дещо запитати.
— Будь ласка. Сідайте.
Кабінет у нього був великий, на диво старомодний. Темні панелі з червоного дерева з кедровими лиштвами. Великий стіл для нарад, письмовий стіл, безліч полиць із книжками, а на стінах — знімки давніх локомотивів і машин. Гм.
Вікна кабінету виходили просто на королівський замок. Дивлячись на його рівні чисті лінії, я згадав незграбний, населений примарами будинок полковника Лунде.
Завідувач відділу простежив за моїм поглядом.
— Класицизм, — сказав він. — Збудований тисяча вісімсот сорок восьмого року за ескізами кандидата юридичних наук Ганса Дітлева Франціскуса фон Лістова.
Я не знав до пуття, з чого мені почати. Я уважніше приглянувся до завідувача відділу. То був звичайнісінький собі чоловік років п'ятдесяти.
— Ідеться про старе горище… — почав я.
— На жаль, хоч як би я хотів, ми не беремо приватних замовлень. Мені справді шкода, бо старі горища мене дуже цікавлять. У них незвичайна будова.
Я збагнув, що знайшов потрібну мені людину.
— Ви знайомі з найстарішими будинками на схилі Голменколена? — запитав я.
Він блиснув очима за скельцями окулярів.
— Ще б пак! Вони страшенно цікаві. Побудовані на зламі сторіч. Поєднання норвезького романтизму зі швейцарським стилем.
Він обернувся й наосліп узяв з полиці якусь брошуру.
— Я можу позичити вам число журналу «Санкт-Галвард». Тут якраз надрукована стаття про ці будинки.
Мені довелося відкрити свої карти.
— Я шукаю на такому горищі одну річ, — мовив я. — І не перший. її шукають уже два покоління.
— Що саме?
— Не знаю.
— А на горищі повно скринь, пак старого одягу, потрісканого посуду, манекенів?
— Так. Архітектор зітхнув.
— Хотів би я побачити те горище, — мовив він.
— Воно саме таке, як ви змалювали, — сказав я. — Але ми… тобто я… ми не можемо знайти того, що шукаємо. А я поклав собі будь-що знайти його. Як я вже сказав, те горище вже шукане й перешукане. Отже, та річ, яку ми шукаємо, мабуть, відносно невелика.
— Яка саме?
— Не знаю.
— Десь така завбільшки, як залізна скринька або старосвітська дерев'яна скринька на шитво?
Він мав буйну уяву.
— Мабуть.
Архітектор випростався на стільці, взяв олівець і великий аркуш паперу.
— У тих старих будинках, що ви кажете, неймовірно цікаві горища…
Він сам не уявляв, наскільки його слова були правдиві.
— Тобто цікаво побудовані. Ось крокви… Архітектор почав накреслювати план горища так, щоб я зі свого боку бачив його у справжній перспективі, а він — перевернутим.
— А мостини йдуть отак. У той час їх клали широкі. Але дах біля крайніх мостин налягав так низько, що їх не можна було прибити. Тому ті мостини різали на клапті й заганяли їх туди, не прибиваючи.
Я затамував подих.
Архітектор глянув на свій рисунок.
— Якби я захотів сховати щось на такому горищі, то саме отут, між двома кроквами… бачите? Між цими скісними балками, в порожнині під котроюсь із неприбитих дощок. У ці кутки горища напевне напхано різного мотлоху і скринь. Повідсовуйте їх. Але ті дошки, мабуть, за довгі роки осіли й міцно лягли на ощепину. Отож візьміть із собою лапу.
— Що взяти?
Він здивовано глянув на мене, тоді всміхнувся.
— Ну правда… звичайно… Ви не знаєте нашої термінології. Я піду й запитаю хлопців, чи в кого нема лапи, щоб позичити вам.
Завідувач відділу вийшов. Подався шукати для мене у хлопців лапу. Я почав міняти свою думку про офіційні установи. А може, це був приємний виняток? Архітектори, видно, не такі віддані всіляким параграфам і правилам.
Завідувач відділу повернувся.
— Ось вам лапа, — сказав він.
Виявилося, що то важкий залізний стрижень десь із півметра завдовжки, з одного боку загострений, а з другого роздвоєний і ледь загнутий.