— Це перше видання Шекспірового «Тіта Андроніка», — сказав він. — Видання ін кварто тисяча п'ятсот дев'яносто четвертого року. Досі було відоме в одному примірнику знайденому тисяча дев'ятсот п'ятого року в Сконе. Той примірник зберігається у Фолджерівській шекспірівській бібліотеці у Вашінгтоні. Тепер уже буде два примірники.
— Так. Скільки вони коштують?
Професор не відповів. Він мовчки дивився на три непоказні томики.
— Де ви їх узяли?
— Знайшов. На горищі.
Він стрепенувся.
— На горищі!… Ті горища… Я весь час кажу це… Подумати, скільки скарбів лежить у людей на горищах… Подумати, скільки всього знищено і спалено… Старих книжок… Для невігласа це лише старі книжки, а скільки тих невігласів на світі?.. Так і знищили майже все, повикидали чи спалили… Але, виходить, хтось таки дещо заховав, розумів, який це скарб!
— Так. І я вас питаю, скільки вони коштують?
— Скільки коштують?… Не знаю. їх залишилося так мало… Але вас цікавить, скільки вони коштують?..
— Так. Хоч приблизно.
Професор знову втупив очі в три маленькі томики.
— Ці три, та ще «Гамлет»… Не знаю… не можу сказати точно, але пам'ятаю, що за примірник «Сонетів» заплачено двісті тисяч крон…
У мене ще лишився козир.
— Я маю ще одну книжку, професоре Сміте. Якщо ви не проти, підійдімо до вікна. До світла…
Він підвівся. Вигляд у нього був наляканий. Ми підійшли до вікна. Я взяв із собою течку. Там я витяг із неї останню книжку й подав професорові.
— Дивіться.
Він розгорнув книжку і глянув на заголовок. Тоді почав обережно перегортати сторінки. Я не знаю, скільки ми простояли біля вікна.
Нарешті він простяг мені книжку якимось дивним, неприродним порухом. Тоді пішов назад, мов накручений автомат. Автомат, у якого кінчається накрут.
Проте він якось добрався туди, де ми сиділи, й там упав. Упав на свою руду канапу. Я стривожився.
— Вам погано?.. Я принесу води.
Я озирнувся навколо. Невже в цьому розкішному кабінеті немає такої простої речі, як кран з водою? Ні, все-таки є В маленькій заглибині за дверима був умивальник. Я набрав у склянку води.
— Випийте, професоре.
Він випив, тоді підвівся.
— Це… це сенсація… справжня сенсація!.. Я почуваю себе не зовсім добре. Це сенсація… Ви розумієте, що ви принесли?.. Де вони?..
Професор аж скинувся.
— Тут, перед вами на столі.
Він зразу заспокоївся.
Він дивився на останню книжку, яку я показав йому біля вікна. Дивився і не вірив своїм очам. Та нарешті таки змушений був. повірити.
— Ви знаєте, що це за книжка, доценте Бакке?
— Так, — відповів я. — Це «Ромео і Джульєтта», теж перше видання. Але, наскільки я зрозумів, з власноручними зауваженнями автора в багатьох місцях на берегах сторінок.
— Так.
— А тепер, професоре, скажіть, скільки все це коштує?
— Я більше не витримаю, — мовив він. — Це щось незбагненне. Сенсація… Більше ж у вас нічого немає?
— Немає. Він зітхнув.
— Хвалити бога А то для мене це вже було б занадто.
Я б зомлів.
— Ви й так зомліли, професоре. А я знов повертаюся до свого запитання: скільки вони коштують?
— Гроші… — мовив він. — Гроші… Невже ви думаєте лише про гроші?
— Ні. Ці книжки не мої. Але й ви на мить подумали про гроші, коли у вас мало не запаморочилась голова, як ви почали рахувати.
— Це сенсація! Та я вже казав це… А скільки вони коштують?.. Господи, тут уже, мабуть, ідеться про мільйони.
Я сховав чотири книжки назад до течки. Професор спробував підвестися.
— Невже ви будете ходити по місту з таким скарбом?
— Ні. Я знаю, що з ними не варто ходити по місту. Я зараз таки відвезу їх в одне безпечне місце. В Управління кримінальної поліції міста Осло, до інспектора Карла Юргена Галла. Там я залишу їх на збереження. Дякую за допомогу, професоре. Ви знавець Шекспіра, можливо, вам ще доведеться мати справу з цими книжками. Дякую за допомогу…
А втім, я сьогодні теж без кінця кажу те саме… До побачення, професоре Сміт.
Професор не почув моїх слів.
Він і далі сидів на рудій канапі й не помітив, що я пішов
Може, прабабуся Лунде була цілком божевільна. А може, навпаки, дуже мудра.
Мені важко було дійти якогось остаточного висновку. Вона мала мільйонне багатство, невідомо тільки, звідки воно в неї взялося. За ним стоять спекуляції, інтриги й таємниці багатьох поколінь її предків.
Принаймні одне сумніву не викликає — на старість вона трохи здитиніла. Маленька, миршава, схожа — що про неї казала Вікторія? — ага, схожа на циганку, вона нишпорила по старому горищі, на якому в той час, мабуть, був іще лад, аж поки знайшла, можна сказати, геніальний сховок. Нікому в цьому будинку не доведеться більше бідувати.