— Відімкни її.
Я вперше командував своїм братом. Я не знав, який у мене був вигляд. І не знав, що собі думав Крістіан.
— Будь ласка, відімкніть шафу, сестро.
Вона підвелася, витягла з кишені в'язку ключів, відімкнула замок і відчинила дверці.
На поличках рівними рядами стояли пляшки й флакони. Я тільки перебіг по них поглядом. Усередині шафи була ще одна невеличка шафка, теж замкнена.
— Відімкніть і цю.
Сестра відімкнула замок і відчинила дверці. Я перебіг очима по наліпках на пляшечках, тюбиках і коробочках.
— Оцей, — мовив я, показуючи на один тюбик. — Візьми його, Крістіане.
Наші очі зустрілися. І я зрозумів, що вгадав хід його думок.
Він витяг тюбик.
— Можна замикати, сестро, — мовив я. — А тюбик я заберу тільки на п'ять хвилин.
Сестра замкнула обоє дверцят.
Коли ми повернулися до кабінету, на невеличкій таці вже стояла чашка чаю. а поряд із нею цукерниця.
Я всипав у чашку чотири чи п'ять ложечок цукру й добре змішав його.
— Дай мені тюбик, Крістіане. Він простяг мені його.
— Яка доза була б небезпечна?
— Небезпечна?.. Власне, особливої небезпеки немає. 3, умаю, що п'яти таблеток вистачить.
Крістіан знав, що я запідозрив, а я знав, що те саме він запідозрив давно.
Я відкрутив тюбик, узяв п'ять таблеток, укинув їх у чай добре помішав.
Крістіан не зводив із мене очей. Він був наче загіпнотизований.
Поки він отямився, я взяв чашку і двома великими ковтками випив чай. Але, п'ючи, встиг добре розкуштувати його.
— Мартіне!..
Я витяг пачку сигарет, узяв одну й закурив. Рука моя не тремтіла. Потім я простяг пачку Крістіанові. Він узяв сигарету. Я глянув на його руку. Вона ледь тремтіла.
— Що… що ти хотів дослідити, Мартіне?
— Хотів з'ясувати, чи таблетки дають якийсь присмак.
— Ага. Як я сам не додумався до цього… Ну й що, дають вони якийсь присмак?
— Ніякісінького, — відповів я. — Я відчував лише смак чаю.
На хвилю запала тиша. Чути було тільки настирливе цокання годинника.
— Що тебе навело на таку думку, Мартіне?
— Ти питав, чи ні в кого не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що на перший погляд наче не мало значення. Наша мати говорила про те, що справді начебто не мало ніякого значення. Вона розповідала про батька і сказала, як спокійно й покірно він ковтав свої таблетки… Часом вона забувала, що він хворий…
— Я пам'ятаю, — мовив Крістіан. Він пильно дивився на мене.
— Тобі треба тепер бути обережним, Мартіне.
— Знаю. Треба пильнувати, щоб, наприклад, не вибити ліктем шибки або не врізатися, коли голитимусь. Скільки діють ці ліки?
— Через два дні вже можна не боятися.
На письмовому столі задзвонив телефон. Крістіан зняв трубку.
— Слухаю. Розумію. Мартін у мене. Гаразд.
Я спокійно курив сигарету. Крістіан поклав трубку.
— Це Карл Юрген. Йому щойно подзвонив сержант Ев'єн. Він сказав, що нам негайно треба їхати туди… Сказав, що там щось робиться. Карл Юрген зараз заїде по нас.
— Робиться?.. Може, зробилось?
— Він сказав робиться.
Біля входу в терапевтичне відділення стояла велика чорна машина. На щитку зверху великими літерами було написано: «Поліція». За щитком крутився й миготів синій ліхтар. Мотор був увімкнений.
За кермом сидів поліцай у формі. Карл Юрген сів поруч із ним, а ми з Крістіаном на задні сидіння.
Чому Карл Юрген не приїхав у своїй машині? Та скоро я збагнув чому. Він узяв поліційну машину, бо хотів скористатися сиреною. Невже справді треба було так поспішати? Що ж, так навіть краще, я сам не міг дочекатися, коли ми нарешті приїдемо.
Сирена завила, тільки-но ми від'їхали від лікарні. Водії давали нам дорогу, стрілка спідометра коливалася від шістдесяти до вісімдесяти кілометрів, поки ми їхали вулицями міста.
Ми звернули на Кіркеваєн. Праворуч лишилася довга Бліндернваєн. Коли ми опинились на Голменваєні, стрілка спідометра почала підскакувати до цифри 90. Ми перетнули бігову доріжку й переїхали через залізницю. За залізницею ми вимкнули сирену, але крізь шибку я бачив синє світло, що миготіло на даху. Ми вимкнули синій ліхтар аж тоді, як поминули Бесерюд. Та однаково не зменшили швидкості.
Водій у поліційній формі зупинив машину перед похмурим будинком полковника Лунде, і ми всі троє — Крістіан, Карл Юрген і я — миттю вискочили з неї.
У дверях стояв сержант Ев'єн.
— Тихо, — сказав він. Ми зайшли у вестибюль.
— Слухайте.