Це правда.
— Заарештуйте її! — верескнула панна Лунде. — Всі докази свідчать проти Люсі! Заарештуйте її, заберіть геть, я терпіти її не можу… шльондра… Як я її ненавиджу!..
У кімнаті нависла важка мовчанка.
Тоді полковник Лунде встав, присунув свій стілець до Того, де сиділа його дружина, і пригорнув її до себе рукою. А вона, як стомлена дитина, прихилила голову до його плеча.
— Ні, — сказав Карл Юрген. — Нема за що заарештовувати пані Люсі Лунде. Хай після всього цього вони з полковником Лунде поживуть нарешті спокійно.
— Я… я продам цей будинок… — сказав полковник Лунде. — Ми тут більше не житимемо, Люсі. Мабуть, ми зможемо тепер побудувати собі невеличкий будинок десь в іншому місці… Ми там житимемо самі, Люсі…
— І Вікторія з нами…
— Так, — мовив полковник Лунде. — Звичайно ж, і вона з нами…
— Заарештуйте її! — крикнула панна Лунде. — Заберіть її звідси геть! Замкніть її до в'язниці!..
— Нема за що, — ще раз сказав Карл Юрген.
— А докази! — крикнула вона.
— Є ще докази, які називаються непрямими, панно Лунде. І в цьому випадку всі вони свідчать проти вас. Але я не можу заарештувати вас на підставі цих доказів. Тому пропоную вам одне: забирайтеся з цього будинку. І забирайтеся негайно.
Вона пихато випнула підборіддя. Очі її палали ненавистю.
— А я й не думаю тут залишатися. Я їду. З власної волі. Кажіть собі що завгодно про мою жадібність, доценте Бакке. Але я хочу вам нагадати, що за законом я маю такі самі права на спадок своєї бабусі, як і полковник Лунде. Отже, коли майор Дамм поїде до Лондона, суму, яку він отримає за книжки, я прошу поділити надвоє й половину віддати мені, вирахувавши з неї половину тих грошей, що я отримала за «Гамлета». Я маю слушність, інспекторе Галл?
Я обернувся до Карла Юргена. Я був немов паралізований.
Карл Юрген теж, видно, був приголомшений. Та він узяв себе в руки. В юридичні руки.
— Так, ви маєте слушність, панно Лунде. Половина спадку вашої бабусі належить вам.
— Полковнику Лунде… — почав я.
— Мені нема чого додати, — мовив той. — Інспектор Галл сказав усе так, як є.
Я знов мимоволі перейнявся пошаною до старосвітського виховання.
Панна Лунде посміхнулася з глибини плюшевого стільця. Посміхнулася, мов кішка, що грається мишею.
— А ви собі лишайтеся зі своїми двома нез'ясованими замахами на життя, інспекторе Галле. Ви дурень, такий самий, як доктор Бакке й доцент Бакке.
Крістіан кашлянув, він був цілком спокійний.
— Не двома замахами, панно Лунде. Був тільки один замах на мене. А те, що ви самі розбили собі викруткою лоба, не рахується.
— Про мене, хай буде один замах… Менше клопоту інспекторові Галлу.
Вона ніби виплюнула його прізвище.
— Ви помиляєтесь, — сказав Крістіан. — Крім одного замаху, було ще одне вбивство.
Не знаю, хто з присутніх голосно хапнув ротом повітря. Може, навіть я сам.
— Вікторію Лунде вбито, — повів далі Крістіан. — Вона мала сухоти, і кожна кровотеча могла виявитись для неї фатальною. Не плач, Вікторіє, все скінчилося швидко. Твоя мати не мучилася, про це я вже подбав. Я проглянув історію її хвороби й побачив, що її кров мала надзвичайно, просто катастрофічно низьку здатність зсідатися. Ви, панно Лунде, відвідували її в лікарні й дали їй чаю з тромбантіном. Від цього вона й померла.
Панна Лунде тільки засміялася у відповідь.
— Доведіть це, якщо можете.
— Не можу, — відповів Крістіан. — І ніхто цього не може довести.
Вона підвелася.
— Ви мені набридли. Я їду. Подамся в світ і роздивлюся, який він. Годі мені вже бути служницею в цьому домі. Тепер я маю достатньо грошей.
Стоячи посеред вітальні, панна Лунде витягла сигарету й закурила. Такою я її ніколи не забуду. їй було п'ятдесят вісім років, а ніхто б не дав їй більше, як сорок. Я подумав, що вона робитиме далі.
Карл Юрген, видно, подумав те саме.
— Я вам скажу ще тільки одне, панно Лунде. Майте на увазі, що я, тобто поліція, будемо стежити за кожним вашим кроком, хоч би де ви були.
Вона втупила в нього очі, тоді шпурнула сигарету просто на килим і затоптала її ногою.
— Викличте мені таксі, доценте Бакке.
Я викликав по телефону таксі. І провів її до вестибюля. Вона схопила з гачка пальто і простягла мені, щоб я потримав його, поки вона всуне руки в рукави. То було легеньке норкове хутро. День вона, видно, згаяла недарма.
Таксі чекало біля дверей.
Панна Лунде зміряла мене поглядом.
— Від тієї хвилини, як я побачила вас, доценте Бакке, я зрозуміла, що в цьому будинку оселився диявол.
— По-моєму, диявол оселився тут багато раніше, — відповів я.
Вона сіла в таксі й поїхала.
Мені треба було хапнути свіжого повітря.
Я вийшов у садок і глянув униз на місто, що миготіло низками перлин і самоцвітами.
Потім я обернувся і глянув на темні вершини з трьома баштами, на яких миготіли світлові сигнали, та на освітлений прожекторами трамплін на вершині Голменколена За спиною в мене шелестіли верхівки дерев навколо будинку полковника Лунде.
Невже він здався мені похмурою оселею примар? Тепер це був звичайний собі великий старий будинок.