169340.fb2
— Панно Лунде, ви не помітили, чи за вами ніхто не йшов, коли ви ввечері вибиралися на цвинтар Вестре?
На обличчі, замотаному бинтами, проступив страх. Хвора зовсім сіла. Нічна сестра поклала їй на плече руку.
— Ні, не йшов ніхто, — відповіла панна Лунде. Голос був наче не її. Це вперше, відколи я її знав, вона висловила свою власну думку.
— Ніхто… я була сама… я спіткнулася і впала. Слово честі… я спіткнулася і впа…
Сестра поклала її назад на подушку. В тім дитячім «слово честі» було щось безмежно зворушливе. І чомусь панна Лунде зверталася до мене, хоч відповідала на запитання інших.
— Я хочу додому, доценте Бакке. Зараз-таки, негайно… Крістіан узяв її за руку.
— Може, завтра, панно Лунде. А може, за кілька днів. Це залежить від того, чи ви спокійно лежатимете. Вони зараз підуть. Сестру на чергуванні замінить інша, а вона пробуде цілу ніч біля вас. Хай вас ніщо не хвилює. Ми дамо вам снодійне.
— Ні… ні… я не хочу снодійного… я й так засну. Принесіть тільки мої книжки… щоб я могла трохи почитати… Мої книжки… торбу з моїми книжками… Доценте Бакке, будь ласка…
Вона була майже в істерії. Навіть спробувала злізти з ліжка. Проте була така легенька, що її легко втримали.
— Сестро, — сказав Крістіан.
І наче телепатичним чуттям чи, може, тому, що довгі роки працювала з ним, сестра-інквізиторка миттю вгадала його бажання. Вона подала йому шприц. Цього разу я знав, що в ньому не адреналін. І знав, що укол необхідний, а однаково мені було неприємно. Мені завжди неприємно, коли людина так втрачає владу над собою, що її доводиться вгамовувати, як божевільну. Мені не хотілося дивитися на це, я відвернувся і глянув на Карла Юргена. Зате він не відвернувся. Він стояв і весь час стежив за панною Лунде.
— Тепер ви заснете, — мовив Крістіан. — За хвилину заснете. І вам буде добре.
Знов цокнула хвилинна стрілка.
— Я впала… — прошепотіла панна Лунде. — Спіткнулася… будь ласка, принесіть… мої… книжки…
Коли ми вийшли в коридор, то побачили біля дверей високого, дужого, рум'яного чоловіка середнього віку в сірому костюмі. Він був страшенно обурений.
— Мені довелося показувати документ, — сказав він.
— Мені також, — засміявся Карл Юрген.
— Отакої! — здивувався той.
— Це сержант поліції Ев'єн, — мовив Карл Юрген. — Він сидітиме біля цих дверей цілу ніч.
— А це що таке? — вигукнув Крістіан.
— Цілу ніч, Ев'єне. І нікого не пускайте в палату. Нікого, крім доктора Бакке — це й є доктор Бакке — і мене.
Сержант присунув стільця до дверей і сів. Я був певен, що тепер ніхто не зайде до панни Лунде, хіба що через труп сержанта Ев'єна. А дивлячись на нього, важко було повірити, що він може стати трупом.
Аж тепер я справді стривожився. Досі все це здавалося мені нереальним, позбавленим сенсу, цілком безглуздим. Але сержант поліції був очевидною реальністю — і його поява навіяла мені страх. Наче я раптом усвідомив усе, що мені довелось пережити того вечора.
— Ти гадаєш, їй загрожує якась небезпека? — спитав я.
— Я нічого не гадаю, — відповів Карл Юрген. — Я тільки виконую свій обов'язок, а тепер він полягає саме в тому, щоб стерегти її. Мартіне, будь такий ласкавий, заїдь у поліцію і склади свої свідчення. На добраніч, Крістіане, на добраніч, Мартіне. Я поспішаю — їду на цвинтар Вестре.
Крістіан почекав, коли я складав свідчення. Тоді відвіз мене додому на Гавсфіордсгате.
Сніг не переставав. Ми не перемовилися жодним словом, наче не мали більше про що говорити. Нам обом було не до балачок, ми думали про те саме, хоч і не розуміли того, що сталося, не могли дати йому пояснення.
Я піднявся ліфтом, зайшов до свого помешкання й відразу ліг у ліжко. Але не заснув. Я лежав і дивився на сніг, що падав за моїм вікном у темряві січневої ночі.
У вухах у мене бриніли уривки тих фраз, які я сьогодні почув.
«…Він ходить на могилу своєї дружини… я тільки візьму свої книжки… чемно присядь і йди… за мною ніхто не йшов… я спіткнулася і впала…»
Я заплющував очі, але й далі бачив перед себе то Люсі, що м'яла хусточку, то чорну гривку Вікторії, то суворе обличчя полковника Лунде, то квітчасту торбу панни Лунде.
Квітчаста торба.
Аби я був зрозумів, яка вона важлива, ще зразу, а не згодом, коли мені довелося збагнути це, то міг би відвернути наступний замах. Але я тоді ще нічого не розумів. Серед образів, що зринали перед моїми заплющеними очима, не даючи мені спокою, торба з книжками панни Лунде здавалася чимось буденним, однією з речей, які я бачив протягом вечора.
На нічному столику задзвонив телефон.
У мене тьохнуло серце. Я ніяк не міг звикнути до того, що телефон дзвонить і вночі. На щастя, таке буває рідко, але буває. І завжди він дзвонить з якогось незвичайного приводу. Не конче той дзвінок означає небезпеку, але щоразу ніби попередження про небезпеку. Щось таке, що виходить за рамки звичайного.
— Це Карл Юрген. Я тебе збудив, Мартіне?
— Ні, я не можу заснути.
— Слухай мене уважно. Ти казав, що панна Лунде взяла з собою торбу для шитва, коли йшла на засідання Товариства аматорів поезії?
— Так, — відповів я, водночас глянувши на годинник. Було пів на другу, і за вікном у нічній темряві й далі йшов сніг. — Хоч то була не зовсім торба для шитва, я її лише так назвав. Така крамняна торба, що зав'язується двома стрічками. В моєї бабусі…
— Знаю, що ти маєш на увазі, — перебив мене Карл Юрген. — У мене теж були бабусі
— Панна Лунде не тримала там ніякого шитва, — сказав я. — В торбі були книжки. Я вже розповідав тобі. І торба лежала біля надгробка. Але я так квапився, що не взяв її…
Запала коротка мовчанка. Потім Карл Юрген сказав:
— Я її там не знайшов.
— Як не знайшов? — здивувався я. — Вона лежала біля надгробка…
— її там не було. На добраніч, Мартіне.
— На добраніч, — відповів я.
Виходить, для когось торба панни Лунде була така важлива, що той невідомий «хтось» подався на цвинтар Вестре й забрав її після того, як я поніс панну Лунде, й до того ж, як десь за півгодини туди прибула кримінальна поліція.
Я складав свої книжки в учительській, коли з'явилася секретарка директора і сказала, що мене кличуть до телефону. Мене завжди дратувало, як хтось дзвонив до кабінету директора, в учительській теж був телефон, і кожен, хто хотів поговорити з учителем, міг подзвонити сюди.
Тим «кожним» виявився полковник Лунде.