Сигарета в нього в руці затремтіла.
— Я до цього не…
— Звичайно, — перебив я його. — Я такого і в голові собі не покладав. Та хіба вам подобається, коли хтось робить замах на життя старої жінки?
Він промовчав.
— Скільки ви отримали за роботу?
Він знов не відповів. Сигарета й далі ледь тремтіла в його руці.
— Я вам не ворог, — сказав я. — Гляньте, ось мої права водія. Бачите, Мартін Бакке, кандидат філології. Я до поліції не маю ніякого стосунку.
Він глянув на мою фотокартку, тоді на мене, наче хотів порівняти її з моїм обличчям.
— Мені обіцяли тисячу крон.
— А це не забагато?
— Забагато. Навіть дуже. Тому й я погодився на це замовлення. В мене до нього не лежало серце, а однаково я погодився. В нас така робота, що отримати вигідне замовлення важко. Мені потрібні були гроші…
Тисячу крон. Тепер я знав суму. Але не це було для мене найважливіше. Я спитав про плату, користуючись способом, відомим із гри в покер, способом, який мав пробити панцер каменяра. Це був тільки вступ. Тепер я чекав нагоди, щоб поставити йому друге, справді важливе запитання.
Хвилину ми курили мовчки, нічим не порушуючи цілковитої тиші. Світло лампи падало просто на камінь, ямі він обробляв. Там уже були вибиті три літери: «К р і».
— Що це буде — «Крістіан»? — запитав я.
— Ні, «Крістофер».
Мені треба було поквапитись, поки помічник Карла Юргена не дійшов у списку до прізвища Т. Серенсен. Поквапитись із найважливішим запитанням. Я сподівався, що не злякаю ним майстра.
— Хто вам замовив напис?
Майстер дибився на синювагі клубочки диму, що здіймалися до яскравого світла лампи.
— «Трава нічого не ховає», — проказав він. — Мені здалося, що напис дивний. Але гарний… по-своєму.
Він був цілком спокійний.
— Хто його замовив?
Він глянув мені просто в очі.
— Не знаю.
Я не повірив своїм власний вухам.
— Не знаєте?
— Не знаю. Мені подзвонили по телефону. Чийсь голос запитав, чи не взявся б я вибити напис на надгробку. Я отримав п'ятсот крон. Гроші надійшли поштою… самі гроші, п'ять асигнацій по сотні… просто вкладені в конверт. А ще п'ятсот я мав отримати, коли скінчу роботу. Але я їх не отримав.
Я нічого не розумів.
— Як же ви могли погодитись вибити напис, не знаючи до пуття, чи його справді замовляє родина небіжчиці? — спитав я. А що якби то виявився кепський жарт?
— Мені теж це спало на думку. Відразу спало. А особливо тому, що напис був такий, — такий незвичайний. Тому запитав, з ким маю приємність розмовляти.
Я боявся повірити у своє щастя. З хвилювання в мене зашпигало в потилиці.
— Із ким же ви розмовляли?
— Голос відповів: «Я пані Лунде, мій номер телефону — тридцять два, сімдесят, нуль дев'ять. Можете подзвонити мені, коли перевірите його в довіднику». Я глянув у довідник і знайшов там прізвище полковника Лунде. І номер телефону був тридцять два сімдесят нуль дев'ять. Тому я подзвонив і почув той самий голос.
— Голос пані Лунде? — запитав я. Він замовк. Я втратив відчуття часу.
— Дивно, — мовив нарешті він. — Дуже дивно. Я не певен, що саме сказав голос: «Я пані Лунде» чи «Я пан Лунде».
— А це важливо, — сказав я.
Я не міг йому пояснити, як це важливо. Але був переконаний що той, хто замовив напис на надгробок, потім з усієї сили штовхнув на той надгробок панну Лунде. І весь час поки тривала наша розмова, я відчував у ній щось дивне.
Наче в тій розмові було присутнє щось невідоме. Раптом я збагнув, що то було.
— Ви весь час кажете «голос», — мовив я. — Що це означає?
— Я й сам думав про це. Краще б я був не брався за ту роботу… але мені були дуже потрібні гроші… Чого я кажу «голос»?.. Можна ще одну сигарету?
Я віддав йому цілу пачку. Мені здавалося, що якби тієї хвилини з'явився хтось від Карла Юргена Галла, я б витурив його надвір і замкнув би за ним двері.
— Я кажу «голос», бо не знаю, чи то говорив чоловік, чи жінка. Голос був дивний… дуже цікавий. То міг бути або високий чоловічий голос, або низький жіночий. Я нездатен побачити за ним людини. Тому й кажу просто «голос».
Голос. У потилиці в мене ще дужче зашпигало.
— Ви маєте якийсь стосунок до музики? — запитав я. Його худорляве молоде обличчя проясніло. Він весь змінився.
— Так, — відповів він. — Я, власне, співаю… тобто над усе хотів би співати. Коли в мене є гроші, я беру в консерваторії уроки співу. І мій учитель каже, що я маю хист. Але в мене мало грошей. Я успадкував цю майстерню… Але не маю ніякої освіти. Всі мої заощадження йдуть на уроки в консерваторії…
І тоді я поставив йому третє важливе запитання, якого в мене й на думці не було, коли я виїхав машиною на пошуки цього худого, втомленого юнака з різцем у руках. Двоє важливих запитань я вже йому поставив: «Скільки ви отримали?» і «Хто вам замовив напис?».
Мені треба було зовсім заспокоїти його і аж тоді поставити третє, найважливіше запитання.
— Ви не зробили нічого незаконного, — мовив я. — Що ви скажете поліції, це ваша справа, але найкраще казати правду. Вам за це нічого не буде. Якщо я можу чимось допомогти вам, то залюбки допоможу. Але тепер найважливіше, щоб ви погодились допомогти мені. Мені й поліції. Отож я маю до вас іще тільки одне запитання: ви могли б упізнати той голос?
Юнак глянув мені в очі.
— Якщо вам буде треба, то міг би. Коли і де ви захочете, я його впізнаю.