— Чому — здається?
— Село велике, за всіма не вгледиш.
— Треба попитати людей, — попросив Бобрьонок, — може, хтось сьогодні вранці бачив людину, що накульгує. Чи кількох чоловіків. Можливо, військових.
Гавришків не став уточнювати, кого саме має на увазі майор, і це сподобалося Бобрьонку: хоча, зрештою, людина військова й має знати, що до чого — чим менше ставить запитань, тим краще.
Голова докурив цигарку аж до пучок (вони в нього і так жовті й припалені), нарешті кинув недопалок і мовив якось знехотя:
— Чув я, Настька казала…
— Що? — не стримався Бобрьонок. — Яка Настька?
Голова пояснив:
— Є в нас така гергепа, вибехкалася на сажень, ніхто заміж не взяв, то злоститься. На жінок особливо, і чув я сьогодні, паплюжила Параску Ковтюхову. На світанку бачила, як та до закинутого хліва бігала. Настька, звичайно, за нею, причаїлася в байраці, змокла вся і вихолодилася, та недаремно: бачила, як із хліва до лісу чоловік пішов, Парасчин коханець, а може, й бандера.
— Не казала — накульгував? — нетерпляче запитав Толкунов.
— Ні, не казала.
— А як би цю Настю побачити? — поцікавився Бобрьонок.
— На цвинтарі. Могилу копає, більше нікому, чоловіків у селі нема, — пояснив Гавришків, немов пробачався. — Старі й діти лишилися та інваліди, й поховати по-людськи нікому… — Він не встиг договорити, як двері хати розчинилися, почали виносити труну, й Гавришків поспішив туди.
Першим ішов піп — розмахував кадилом і бурмотів щось, старі баби хрестилися і кланялися, за ними несли труну: попереду підставили плечі Гавришків і кульгавий Степан, далі — жінки, вони були значно нижчі на зріст, і труна якось неприродно задиралася вгору, здавалося, що покійниця хоче вислизнути з неї, та все ж труну благополучно вмостили на фіру, поклали поруч віко, й траурна процесія рушила вулицею вниз до річечки, за якою стояла старенька дерев’яна церква із цвинтарем.
Майор з Толкуновим попленталися слідом, позаду них прилаштувався лише дід, ішов, ледь переставляючи ноги, але запропонував офіцерам:
— Ви на поминки верніться, не пошкодуєте, бімберу повна сулія, а кому пити? Баби на цьому не розуміються, їм що бімбер, що казьонка — все одно без користі, прошу я вас…
Через річку колись був перекинутий міст, його розібрали, лишилися тільки дві колоди, по яких і почали переходити люди, фіра поїхала вбрід, грунт був глизявий, а коняка й так переставляла ноги, кульгавий Степан вйокав на неї й підбадьорював батогом, але скоро фіра остаточно загрузла, дві жінки спустилися туди й разом з головою сільради почали штовхати, фіра важко зрушила, й вони пішли за нею вбрід — добре, що вода ледь доходила до колін.
А вгорі по колодах над фірою з труною повільно просувалася вервечка чорних жіночих постатей — видовисько було таке сумовите, що навіть балакучий дід принишк: зупинився, почав хреститися, і губи в нього дрібно тремтіли.
Біля могили стояла висока жінка — в її вигляді не було нічого жіночого, — пласка й безгруда.
Голова розуміюче перезирнувся з Бобрьонком, офіцери відійшли в бік до церкви, сіли на лавицю під бузковим кущем і дочекалися кінця похорону, хоч Толкунов і габзував крізь зуби клятого попа, який затягував відправу.
Нарешті голова підвів до них Настьку. Бобрьонок запропонував їй місце на лавці, проте вона відмовилась, стояла, спираючись на лопату з ще не обтрушеною землею, і очі в неї тривожно бігали.
— А розкажи, Настю, — ласкаво, мало не ніжно почав Гавришків, — як ти вранці Параску вистежила…
— А для чого? — запитала Настька. І голос у неї був чоловічий, майже бас.
— Цікавляться люди.
— І що цікавого? Параска — курва, всі знають, що коханця принадила, жив з нею, не криючись, може, він і був…
— Може, — погодився голова. — А ти не помітила, той жевжик, що з хліва до лісу подався, не накульгував?
— Може, й накульгував, — Настька наступила великим солдатським черевиком, обліпленим рудою землею на заступ, увігнала його в землю. — Але для чого Парасці кульгаві?
— Коли ви побачили Параску? — спробував уточнити Бобрьонок. — О котрій годині?
— А в мене що, дзигар є? — Вперше Настька зобразила на обличчі щось схоже на посмішку. — Темно ще було, ледь сіріло.
— Де живе Параска? — запитав Бобрьонок.
— Ви з Пилипівського лісу прийшли? — уточнив голова. — Майор кивнув, і Гавришків пояснив — Повз її хату проходили, крайня, мало не в лісі.
— І бабця в неї глуха?
— Недочуває.
Бобрьонок згадав звабливу молодицю і те, що вона чогось не договорювала. Але для чого їй серед ночі потаємно пробиратися до хліва? Якщо парашутист вийшов з Пилипівського лісу, одразу шмигонув би до Парасчиної хати.
— Ви точно бачили, що із хліва на світанку вийшов чоловік? — запитав Бобрьонок у Насті.
— Не сліпа ще. І Параска одразу назад до села… Курва вона— я кажу, й все село знає!
— Добре, — махнув рукою майор, — дякую. Тільки от що: про нашу розмову нікому, щоб Параска не дізналася.
— Аякже, — злостиво зблиснула очима Настя, закинула заступ на плече й почвалала, як справжній землекоп, широко, по-чоловічому.
— Не вірте, рознесе по селу, як сорока, — плюнув на землю Гавришків і затер чоботом. — Язиката…
Майор поділився з ним своїми сумнівами: все ж не міг збагнути, для чого жінці бігати вночі до хліва, коли кращого місця для побачення, як у власній хаті, знайти важко.
Голова подумав трохи й пояснив:
— Усе правильно, й ця Параска голову на плечах має. Ми із Степаном, он, бачите, поїхав, — вказав пальцем на кульгавого, який погнав фіру назад до села, — біля Парасчиної хати засідки влаштовуємо. Бандери, якщо прийдуть, то з того боку. Ми там і крутимось…
— І Параска не могла не знати цього?
— Звичайно, очі ж має… Та й не крилися ми від неї. Там за подвір’ям оденок стоїть, то ми в ньому.
— Цієї ночі вартували?
— Ні.
Бобрьонок швидко прикинув: людина з лісу, напевно, не могла знати про засідку — йшла до села й завітала до Параски, а та вже відправила чужинця до хліва, а потім сама подалася туди. Майор перезирнувся з Толкуновим. Справді, були випадки, коли абвер закидав шпигунів на раніше підготовлені явки чи людей із місцевих, які могли використати своїх родичів та знайомих. Запитав у голови:
— А як вона, Параска? Нічого за нею не водиться?
Гавришків стенув плечима.