Це вже була принаймні якась ниточка, за котру можна було вхопитися, але майор, підморгнувши непомітно Толкунову, відрізав:
— Пусте… Ті оточенці, які до дівок поприлипали, давно вже в армії. Вибачте, старшина, — потиснув ліву руку Гавришкову, — нам уже час, машина чекає.
Справді, віліс стояв на протилежному березі річки, і шофер навіть кілька разів просигналив, даючи знати, що прибув.
Вони проїхали селом повільно й не криючись, і Бобрьонок із задоволенням побачив, що Параска стоїть на ганку. Жінка провела віліс поглядом, вони проїхали так близько, що Бобрьонок зумів побачити навіть вираз її обличчя — якийсь відчужений і байдужий, а може, це тільки видалося йому, бо Параска навіть махнула їм, і майор підвів руку, відповідаючи на вітання.
Віліс зупинився там, де з лісу на путівець вийшов кульгавий, шофер Віктор витяг досить великий шмат брезенту, розстелив на траві, й розшукувачі простягнулися на ньому, дивлячись, як порається хлопець. Він поставив на брезент повний термос міцного чаю, відкрив бляшанку тушонки, поклав півбуханця хліба — то був пайок, однак Віктор від себе додав ще кілька помідорів і дві цибулини, встиг заскочити в Маневичах на базар, а що таке помідори? Зараз вони коштують копійки, тітки виносять відрами — кажуть, що вродили…
Віктор применшував свою роль в організації додаткової пайки, грошей у нього, як правило, не було, та й які гроші в звичайного єфрейтора, мабуть, стрільнув у когось із знайомих — добра душа, розіб’ється, а зробить приємність.
— Готово, — сказав Віктор.
Толкунов перевернувся на живіт, одбатував великий шмат хліба, витяг ножем з банки тушонку й почав жувати повільно, немов не було виснажливої ночі й голодного дня. Не відриваючись від їжі, запитав у Бобрьонка:
— Вітьку відпустимо?
— Звичайно, щоб машиною тут і не пахло.
Толкунов зиркнув на годинник.
— Дотемна ще лісом походимо.
— Угу, — погодився майор і відкусив половину великого соковитого помідора.
— Я гадаю, — вів далі Толкунов, — ми пройдемо байраком, я там нагледів одне місце, та не встиг обшукати.
З Толкуновим працювати — задоволення. Ні словом ще не перемовились, а вже зрозумів Бобрьонка.
— Ти в хліві засядеш, а я біля Парасчиної хати. Той молодик може раніше прийти, бери його одразу, нам дівка ні до чого, нікуди вона не дінеться, а ось на її ухажора мені хочеться глянути.
— А не краще нам обом біля хати?
— Навіщо?
— Якщо не сам він з лісу вийде…
— А дівка що, даремно шлях до хліва проклала? Всі туди підуть. Я там роздивився, коли поверталися: є місце, звідки й Парасчина хата проглядається, й підступи до хліва. Я тобі на допомогу завжди встигну.
— Встигнеш, — погодився Бобрьонок, — а коли він чи вони до хати прийдуть?
— Ну, з двома я сам упораюсь, — мовив Толкунов, зрештою, Бобрьонок добре знав, що справді впорається. — А якщо їх буде більше, тобі свисну.
— Домовились.
Вони швидко доїли все, що виклав Віктор на брезент, і рушили до лісу. Толкунов узяв круто праворуч, і скоро розшукувачі спустилися в неглибокий, але темний, із струмочком на дні байрак.
Капітан виламав з ліщини куща міцну палицю, розсував нею чагарники, іноді, як справжній мінер, тицяв загостреним кінцем у грунт. Майор ішов метрів за п’ятнадцять від нього протилежним боком байраку, точніше не йшов, а, як кажуть, просувався, вся зона ліворуч од струмка належала йому, і не помітити чогось підозрілого просто не міг.
Вони пройшли, мабуть, із кілометр, байрак тут повертав, починалася досить широка скалубина. Бобрьонок зупинився па мить, орієнтуючись, і тут Толкунова спіткала перша удача. Біля самого струмка помітив на траві жменьку свіжої землі, вона не могла опинитися тут випадково (взагалі нічого випадкового в лісі, на глибоке капітанове переконання, не було й не могло бути), його око відразу зупинилося на цій свіжій грудці, правда, її міг лишити лось чи кабан, однак тварина лишила б і сліди, а слідів не було — жодного сліду, тільки жменька піщаного лісового грунту.
Толкунов опустився на коліна біля грудочки, Бобрьонок одразу помітив це й запитав:
— Щось надибав?
Капітан тільки підняв застережливо руку, розглядаючи землю. Обережно зняв верхній шар — земля була ще волога всередині, не встигла просохнути й розсипатися, отже, грудка опинилася тут недавно.
Толкунов уважно роздивився довкруж. Помітив ледь прим’яту траву й розрізану чимось гострим бур’янину. Підійшов туди, запустив палець під зрізане стебло й підняв шматок дерну. Розгріб грунт і побачив шовк парашута. Лише тоді реготнув коротко й сухо — покликав майора й показав, як диверсант із знанням справи закопав парашут.
— Він вибирав землю жменями й кидав у струмок, — пояснив. — Грудку впустив, якби не вона, ніколи б не знайшли.
В тайнику лежав лише парашут, залишений кульгавим, шовк був розірваний, вони приклали клапоть, знятий з дуба, — все сходилося, і Бобрьонок уперше подумав, що, певно, літак скинув лише одного парашутиста. До того ж шпигуна, який добре знав місцевість.
Майор швидко зорієнтувався. Диверсант зробив невеличкий гак — метрів триста чи чотириста, щоб закопати парашут. Він поспішав зробити це одразу, либонь, у гарячці забув про пошкоджену ногу. Обладнавши схованку, подався до Жашковичів, але тут нога дала про себе знати. Перебинтував її, вийшов на путівець і дістався до хати Параски.
І, можливо, вся ця історія якось пов’язана з оточенцем, що прижився був у молодиці. Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями — вилежувались на м’якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, але одразу вгамував себе. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі ж вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить. Не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк:
— Ну що, капітане, порядок?
Проте Толкунов не схильний був поділяти оптимізм Бобрьонка.
— Порядок буде, коли цього парашутиста спіймаємо.
— Справа техніки.
— Не подобається мені все це.
— Чого ж, слід маємо.
— Від сліду до діла… А тут усе якось не за правилами. Коли це фріци одного-однісінького парашутиста скидали?
— Але ж сам чув: Карий попереджав — якась незвичайна операція.
— А якщо незвичайна, де підстраховка? Міг цей парашутист розбитися?
— Міг.
— І без рації. Як подасть знак про себе? Гадаю, коли б він був з рацією, заховав би її в тайнику разом з парашутом. Тягнути рацію з собою небезпечно.
— Рацію абверівці могли залишити, — заперечив Бобрьонок. — У тієї ж Параски.
— Надто далекоглядно, — сказав Толкунов, але не дуже впевнено. — Давай, поки не стемніло, ще трохи походимо.
Вони пройшли байрак аж до кінця, обшукали всі підходи до нього, але нічого не знайшли. Попрямували до Жашковичів навпростець, ліс тут не дуже густий, підлісок витолочили жашковицькі корови — трава росла добре, й пастухам не треба було далеко ганяти череду.
Скоро в просвітах поміж деревами побачили далекі хати, знайшли галявинку й заховалися поміж ліщиновими кущами. Далі до села тягнулася лісова погорілиця з сиротливими пеньками й рідкою приземистою порістю, кращого місця для відпочинку годі було й шукати: все бачили довкола, а до них ніхто не підійшов би непомічений.