Бобрьонок підштовхнув його в глиб хліва.
— Але ж я не брешу, і ви зможете перевірити…
— Кажи: звідки й яке завдання?
— Яке завдання? Оточенець я і жив тут, у селі. В хаті Параски Ковтюх.
Тепер і майорові стало зрозуміло, що спіймали вони не ту рибу. На всяк випадок пригрозивши хлопцеві пістолетом, визирнув з хліва й мало не зштовхнувся з самою Параскою. І одразу ж у темряві за нею виринув Толкунов.
Параска, опинившись між двома чоловіками, метнулася вбік, але від капітана не втік би найспритніший диверсант, не те що жінка.
— Не роби дурниць! — наказав.
Він підштовхнув Параску до хліва, де стояв у кутку хлопець із зв’язаними руками, — жінка кинулася до нього, обійняла й заплакала.
— Що вони зробили з тобою, Івасику! — вигукнула. — І чого кидаєтесь на людей? — обернулася люто.
— Ви знаєте цього хлопця? — не звернувши уваги на її лемент, спокійно запитав Бобрьонок.
— Чом не знати? Чоловік мій.
— Як називається?
— Іван Заглада. З сорок першого в мене, й люди можуть підтвердити.
Бобрьонок почув, як розчаровано гмикнув Толкунов у нього за спиною, і запитав:
— У якій частині служили, Заглада, і як потрапили в оточення’
Хлопець виструнчився, скільки дозволяли зв’язані руки, й доповів чітко, наче своєму ротному командирові:
— Сержант тридцять шостої гаубичної батареї вісімдесят першого артдивізіону. Нас оточили під Рівним, розгубив своїх і вирішив залишитися. Мав поранення в ногу й не міг іти… — додав, похнюпившись.
— Чому не з’явився у найближчу військову частину після визволення?
Заглада шморгнув носом, блиснув очима на Параску й відповів винувато:
— Вона не відпустила…
— Але ж ти солдат.
— Солдат! Я їй казав: мушу йти до своїх, вона плаче — не пущу, бо вб’ють… У лісі курінь обладнала, за болотом, там місця чорні, ніхто не ходить, а вночі в сараї зустрічалися.
— Ти дезертир! — раптом люто вигукнув Толкунов. — Типовий дезертир і зрадник. Підеш під трибунал, штрафбат забезпечений! Ясно?
Хлопець опустив голову.
— Куди вже ясніше…
— Хто з селян може підтвердити, що він справді оточенець? — запитав Бобрьонок у Параски.
Та нарешті відірвалася від хлопця.
— Його не розстріляють? — запитала, дивлячись лячно.
— Я кажу: обійдеться штрафбатом… — Толкунов вимкнув свій ліхтарик, економлячи батарейки.
— Тут кожен у селі знає мене. Я не допомагав німцям і не служив у них, усі підтвердять, — сказав Заглада.
— Держався за спідницю, — зневажливо кинув Толкунов.
— Чекайте, — нараз випростався хлопець, — я догадуюсь, кого ви шукаєте. Параска бачила в лісі й казала мені…
— Кого? — підскочив до жінки Толкунов. — Кого й коли, кажи швидше!
— Лейтенант з Сидором, ще накульгував. Учора вранці, бачу, чимчикує якийсь лейтенант до Жашковичів. Іван мусив повертатися до лісу, і я саме вийшла звідти, з хліва. Я заховалася — до кого, думаю, іде? Чагарниками обійшов Жашковичі, а потім на стежку звернув, що до лісника. Та стежка тільки до лісника, — додала впевнено, — ми тут усі стежки знаємо.
Бобрьонок розв’язав хлопцеві руки.
— Зараз ми покажемо тебе комусь із села, — сказав, ховаючи ремінь. — Якщо ти оточенець, відправимо тебе до маневицької комендатури.
Заглада поворушив пальцями, розминаючи руки. Параска прихилилася до нього.
— Я одразу запідозрила того лейтенанта, — сказала. — Чого ховатися в кущах? Та й лісник підозрілий, кажуть, з бандерами зв’язаний.
Толкунов перезирнувся з Бобрьонком.
— Пішли, бо й так забарилися…
5
Оберштурмбанфюрер СС Грефе уважно прочитав характеристику, вдоволено відкинувся на спинку стільця. Здається, кандидатура відповідає усім вимогам: нарешті знайшли людину, яка задовольнить усіх. Бо дані на цього агента вимагає Сам Кальтенбруннер, та й бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг, начальник VI управління головного управління імперської безпеки й безпосередній начальник Грефе, безумовно, ознайомиться з нею. Оберштурмбанфюрер присунув до себе характеристику, ще раз уважно вивчив її.
Петро Іполитов. З кінця двадцятих років по сороковий мешкав на Україні, в Узбекистані, Башкири. Під різними прізвищами. Перед війною, використавши службове становище завідуючого нафтобазою на одній із станцій Туркестано-Сибірської залізниці, прихопив велику суму грошей, зник з нею, переховувався деякий час.
Оберштурмбанфюрер потер ніс кінчиком випещеного з відполірованим нігтем пальця, що свідчило про вдоволення і гарний настрій. Вивчав характеристику далі.
У листопаді сорок першого року Іполитова мобілізують до армії, де він служить спочатку командиром взводу, потім — роти. У травні сорок другого, улучивши зручний момент, переходить на бік німецької армії. Під час допитів повідомив командуванню багато важливих фактів, що мали неабияке військове значення.
Що ж, це також свідчило на користь Іполитова: отже, готувався до переходу через лінію фронту й прийшов не з порожніми руками.
Далі, в справі є письмова заява Іполитова, в якій він зобов’язується вірно служити німецькому командуванню і просить призначити його бургомістром одного з окупованих міст.
Грефе знову потер ніс. Так, у цього Іполитова губа, як кажуть, не з лопуцька, на це треба зважити.
У сорок третьому році Іполитов потрапив до Австрії, де ним зацікавилося гестапо. Тривалий час його прискіпливо перевіряли: виконуючи завдання гестапівців, Іполитов був провокатором у концтаборах та віденській тюрмі. Прикидаючись чесним радянським командиром і навіть політпрацівником, він завойовував довір’я військовополонених, виявляв комуністів та командирів Червоної Армії, виказував підпільників, попереджав гестапо про втечі полонених.