У серпні сорок третього року після чергової провокації у віденській тюрмі, коли Іполитов виказав велику групу радянських патріотів, він був офіційно завербований співробітником СД “для виконання спеціальних, особливої державної ваги акцій”.
В Австрії Іполитов закінчив школу агентів розвідки.
“Боже мій, — подумав Грефе, — не людина, а джерело позитивних якостей. Цей Іполитов уже ніколи не зможе перейти на бік росіян: розуміє, що там на нього чекає”.
Далі в характеристиці перераховувалися такі риси Іполитова, як винахідливість, вміння швидко орієнтуватися в складних обставинах, ненависть до всього радянського, страх перед покаранням за вчинені злочини. Відзначалися негативні риси — жадібність, кар’єризм, абсолютна безпринципність.
Але ж, вирішив Грефе, це скоріше свідчить на користь Іполитова: знатиме, що його чекатимуть винагорода й почесті третього рейху, намагатиметься якнайретельніше виконувати завдання.
Грефе натиснув на кнопку, і в дверях кабінету з’явився унтерштурмфюрер Продль. Грефе кивнув, запрошуючи його сісти.
— Я задоволений вами, Продль, — сказав, — кандидатура видається мені придатною, гадаю, вона влаштує всі інстанції.
Продль мало не підскочив на стільці від радості. Щоправда, він не знав, яка саме місія визначена Іполитову, йому сказали тільки, що потрібен рішучий, сміливий і розумний агент для виконання надзвичайно важливого завдання. Він перебрав їх уже десятки, Іполитов підходив найбільше, й дуже приємно, що його думку поділяє сам оберштурмбанфюрер.
— Де він? — запитав Грефе.
— Чекає, — кивнув на двері Продль.
— Ведіть його сюди.
Іполитов зайшов до кабінету, виструнчився, пильно дивлячись на начальство, а в тому, що начальство високе, не сумнівався. Мундир оберштурмбанфюрера СС, підполковник по-армійському, наче не такий уже й великий чин, але тут, у головному управлінні імперської безпеки, свої закони, і навіть всім відомий Отто Скорцені носить скромні відзнаки штурмбанфюрера.
Іполитов сподобався Грефе: обличчя енергійне, дивиться віддано, акуратний і підтягнутий.
— Сідайте, — вказав на стілець навпроти Продля. — Сідайте, гер Іполитов, як вас влаштували в Берліні?
Іполитов задоволено всміхнувся. Двоповерховий комфортабельний котедж на околиці Берліна дуже сподобався йому. Дві спальні на другому поверсі з окремими ваннами, велика вітальня на першому з килимом на всю підлогу, бар — не вистачало тільки жінок, але Продль пояснив, що, зрештою, будуть і вони, аби Іполитов справив враження на начальство.
— Усе дуже добре, гер оберштурмбанфюрер, — відповів зовсім щиро, — краще бути не може.
— Ми вміємо цінувати відданість, однак вимагаємо роботи, якщо хочете, віддачі.
— Цілком справедливо.
— Мені приємно, що ви усвідомлюєте це.
Іполитов не відводив погляду від видовженого обличчя есесівського підполковника. Бачив його наскрізь. Зараз почне обіцяти всякі блага, наговорить сім бочок вовни, — обіцяти, звичайно, можна, якщо виконають хоч половину, — і то добре, зрештою, все правильно, його влаштовує і скромніший особняк, не все приходить одразу, потрібен трамплін…
— Унтерштурмфюрер, — нараз обернувся Грефе до Продля, — організуйте нам кави. І по чарці коньяку.
Продль збагнув, що його просто відсилають, але нічим не виказав незадоволення. Начальству завжди видніше, певно, він уже виконав своє завдання — далі з цим Іполитовим працюватимуть інші. І все ж якийсь хробачок ворухнувся в ньому: це ж треба, один виконує чорну роботу, інший знімає вершки. Але Продль твердо знав, що ніколи не слід виказувати свій справжній настрій — світ тримається на чиношануванні, досягти великого можна, тільки почавши з малого, лише щасливчикам усе дається одразу, а до таких Продль себе не зараховував.
Підвівся і покірно пішов по каву й коньяк — це ж треба, носити коньяк паршивій російській свині, яку Продль у душі глибоко зневажав. Але ж ця свиня справді потрібна рейхові, якщо сам оберштурмбанфюрер пригощатиме її.
Коли за Продлем зачинилися двері, Грефе мовив, уважно дивлячись на Іполитова:
— Отже, ми зупинилися на тому, що вимагатимемо від вас роботи, гер Іполитов, віддачі, так би мовити, рівної вашим здібностям.
— Так.
— І ця робота небезпечна.
— Я не боягуз.
— Це приємно чути. Вам казали про завдання, яке ми збираємося поставити перед вами?
— Тільки в загальних рисах.
“Звичайно, — подумав Грефе, — бо ніхто нічого не знає, крім кількох осіб у рейху”. Посміхнувся і запитав:
— Уявляєте, що робитимете?
— Розвідка?
— Вас недаремно навчали в нашій школі.
— Так, — погодився Іполитов, — інструктори там досвідчені. І я згоден виконати будь-яке завдання.
— Я чекав саме такої відповіді. Ми покладаємо на вас великі надії, звичайно, й винагорода буде відповідною. Якщо все закінчиться добре, Іполитов, ви станете заможною людиною.
— Чесно кажучи, гер оберштурмбанфюрер, я б не заперечував проти цього.
— Все у ваших руках. Ми мусимо вчинити велику акцію, Іполитов, яка, можливо, набуде розголосу в усьому світі! — Грефе подивився на Іполитова, бажаючи побачити, яку реакцію викличуть його слова. Невже злякається? — Ви казали, що маєте впливові знайомства в Москві?
Іполитов міцно стиснув пальці, але так, щоб Грефе не помітив його хвилювання. Біс його штрикнув похвалитися високими знайомствами — тепер відхаркується. Відповів ухильно:
— Йде війна, гер оберштурмбанфюрер, вона розкидає людей, і я не зовсім упевнений, що всі сидять на місцях, хоча, — додав, — деякі зв’язки завжди можна поновити.
Двері відчинилися. Продль приніс каву й великі чарки з коньяком. Він поставив тацю на журнальний столик, і Грефе пересів туди, запропонувавши Іполитову м’яке крісло. Продль вийшов, не вимовивши ані слова, це сподобалося Грефе: завжди приємно, коли підлеглий розуміє тебе й ставиться з належного пошаною.
Оберштурмбанфюрер узяв чарку й мовив трохи патетично:
— За ваші успіхи, Іполитов, точніше за наші з вами успіхи, бо робитимемо спільну справу й відповідатимемо однаково.
“Овва, — подумав Іполитов, — ти сидітимеш тут, у розкішному кабінеті, й дудлитимеш каву.і коньяком, а я підставлятиму там голову!.. І це називається спільною справою?” Однак нічим не виказав свого незадоволення, одним ковтком спорожнив півчарки й відсьорбнув справжньої кави — не ерзацу, який подавали по всій Німеччині, ароматної бразільської кави, доступної тільки високим чинам рейху.
— Так точно, — відповів по-військовому, — і я радий, що ви довіряєте мені, гер оберштурмбанфюрер.
— Ми зупинилися на вашій кандидатурі, відкинувши десятки інших, — визнав Грефе.
— Я ціную це.
— Ми закинемо вас у радянський тил, — рішуче перейшов до діла оберштурмбанфюрер. — Ви мусите осісти десь у Підмосков’ї або в Москві. Знімете квартиру, поновите знайомства, вивчите обстановку… У вас будуть гроші, найнадійніші документи, засоби зв’язку і, нарешті, нова, найдосконаліша, особливо секретна зброя, портативна гармата, якщо хочете, вона вміщатиметься в рукаві вашого піджака і стрілятиме снарядами, спроможними пробивати п’ятисантиметрову броню.
— Невже? — не повірив Іполитов. — Оце штуковина!