— Чудова річ, — не зовсім точно пояснив Іполитов. — Це так кажуть там, гер оберштурмбанфюрер.
— З цієї штуковини вам доведеться стріляти, Іполитов. — Очі в Грефе звузилися, наче сам прицілювався.
— Рука в мене тверда! — підняв догори порослу чорним волоссям руку Іполитов.
— Ви чули про “Цепелін”?
— Розвідорган?
— Так. Ви мусите пройти спеціальну підготовку в “Цепеліні”, Іполитов.
— Не завадить. Тільки от що, гер оберштурмбанфюрер, — вів далі нахабно, зрештою, тепер міг дозволити собі це, — я хочу, щоб ваші інструктори в процесі підготовки операції прислухалися до моїх порад і побажань.
— Вас готуватимуть кращі спеціалісти рейху.
“А чхати я хотів на ваших спеців, — подумав Іполитов, — бачив в Австрії”, — але вголос мовив поштиво:
— Я усвідомлюю це й глибоко вдячний за піклування, проте ваші спеціалісти іноді не знають тонкощів життя росіян і не можуть врахувати всіх дрібниць.
Він мав рацію, цей пройда, і Грефе не міг не погодитися з ним. Пообіцяв твердо:
— Керівництво “Цепеліну” одержить таку вказівку.
— Я був упевнений, гер оберштурмбанфюрер, що ви погодитесь зі мною.
Грефе зміряв Іполитова важким поглядом. Цей тип нахабнішав з кожною хвилиною, і його щастя, що немає дублера. Але тієї ж миті оберштурмбанфюрер погасив у собі почуття неприязні до Іполитова. Адже успіх справи залежить саме від цих рис його характеру: нахабства, самовпевненості, вміння швидко орієнтуватися в будь-яких обставинах. Зараз цей тіш потрібен їм і можна дозволити йому трохи амбіційності: зробить свою справу, повернеться, у що Грефе, чесно кажучи, не вірив, тоді можна буде поставити його на місце, бо в кожного мусить бути своє місце, і ніхто ще не стрибав вище своєї голови.
Грефе підвівся і потиснув руку Іполитову.
— Бажаю успіху, — мовив щиро. — Про нашу розмову не повинна знати жодна людина. Від сьогодні ви особливо засекречена особа.
— Так точно, — відповів Іполитов і вийшов з кабінету, випнувши груди. Чого-чого, а амбіції йому не треба було позичати.
6
Ліс приступав до самого путівця, і віліс стрибав на вибоях між деревами, гілки нависали над самою дорогою, і доводилося нахилятися, щоб не подряпати обличчя.
Віктор стиха бурмотів щось собі під ніс, а Бобрьонок, насунувши кашкета на лоба, вглядався в кущі. В таких місцях сього можна чекати, не кажучи вже про автоматну чергу з-за дерева.
Нарешті ліс трохи відступив, путівець пролягав невеличкою галявиною, і попереду проглядався крутий завертень. Толкунов торкнувся Вікторового плеча.
— Зупинись тут, — наказав, — нам краще підійти до лісникової хати непомітно.
Бобрьонок, погоджуючись, кивнув. Справді, он розлога береза в глибині галявини, про яку казав їм Гавришків, а перед самим закрутом молодий дуб. Орієнтири визначені точно, і Толкунов має рацію: береженого й бог береже — можливо, в лісниковій хаті засідка, й вони потраплять до неї як останні дурники.
Толкунов зійшов з путівця і рушив попід деревами, вміло обираючи найзручніший шлях у густому підліску. Бобрьонок шов слідом — ніхто краще за капітана не знав лісу й не орієнтувався в ньому: тут авторитет його був безперечний, так само як і в стрільбі з пістолета. Капітан народився в красноярській тайзі і з дитинства звик до таких лісів, у порівнянні і якими місцеві пущі видавалися мало не парками.
Через десять — п’ятнадцять хвилин Толкунов подав знак майорові зупинитися — постояв трохи, виглядаючи щось попереду, і підкликав Бобрьонка.
— Чуєш, димом пахне? — запитав.
Майор принюхався, проте, крім гострого запаху прілого листя і живиці, не відчув нічого. Невизначено похитав головою.
— Невже не відчуваєш? — переможно всміхнувся Толкунов. — У лісника горить в печі.
— А що варять? — не без іронії запитав Бобрьонок, але капітан не сприйняв його під’юджування.
— Ступай обережно, — попередив. Витягнув свого знаменитого пістолета й засунув за пас: тепер ніхто не міг напасти на них зненацька, це було перевірено досвідом — недаремно капітан мав близько тридцяти затримань, а сам був лише раз поранений у плече.
Вони просувалися, часто зупиняючись. Ліс порідшав, нарешті зовсім розступився, попереду за молодими берізками відкрилася галявина, засаджена картоплею. І якийсь чоловік копався там.
Толкунов зробив знак Бобрьонкові лишатися на місці — сам зник у кущах непомітно, наче й не було його зовсім. Не ворухнулася ані гілочка, тільки якась птаха свиснула тривожно й одразу замовкла.
Бобрьонок стояв, спершись плечем об шерехатий стовбур, і дивився на чоловіка в городі. Від нього до майора було півсотні метрів, і Бобрьонок міг чітко його розгледіти. Він копав картоплю акуратно, обдивлявся кожен кущ, обмацував землю в ямках, шукаючи бульби, — працював непоспішливо, безтурботно, не зупинявся і не роззирався, почувався в цілковитій безпеці й був цілком захоплений своєю нескладною роботою.
Толкунов виріс у нього за спиною непомітно: навіть Бобрьонок, який знав, що має зараз статися, і не спускав очей з підліска на краю галявини, не помітив, як капітан виповз із кущів.
Толкунов ступив кілька пружних кроків по картоплищу, лише тоді чоловік почув шерех і озирнувся — побачивши незнайому людину, та ще й наставлений пістолет, впустив бадилля, з якого оббирав бульбини, відступив, спіткнувся об відро й мало не впав.
— Тихо, — наказав капітан, — бо я не жартую!
Чоловік випростався. Толкунов звичними рухами обшукав його, дивлячись, як з протилежного боку підходить майор. На похмурому обличчі капітана майнула ледь помітна посмішка, й Бобрьонок зрозумів Толкунова: радіє, що здибали лісника саме тут, на городі.
Лісник, — а це був саме він, все відповідало словесному портретові, намальованому головою сільради: високий, сивий, довгоносий, — дивився на них не те що злякано, а якось нерозуміюче чи навіть здивовано.
— Чого треба панам? — запитав нарешті не зовсім твердо. — Бо, крім бульби…
— От що… — мовив Толкунов. — Раджу самому признатися в усьому, бо інакше самі знаєте, чим це може скінчитися…
Капітан явно передав куті меду, й Бобрьонок втрутився:
— Хто у вашій хаті й скільки їх? — запитав.
Лісник заперечливо замахав руками.
— Нікого, — мовив сквапно, — нікого, прошу вас, і шановні пани офіцери можуть це легко перевірити.
Толкунов блиснув очима й мовив люто:
— Тільки вовк переховуватиме диверсанта й ворог… — Він наступав на лісника, а той задкував по бадиллю, воно тріщало й ламалося під ногами.
Бобрьонок заступив лісникові дорогу, поплескав його по плечі й сказав спокійно, розважливо:
— Давайте поміркуємо разом, Василю Івановичу. Я певен, то ми дійдемо згоди… Спокійно, капітане, хвилинку, я хочу щось сказати Василю Івановичу…
Толкунов здивовано зиркнув на Бобрьонка. Видно, вважав у цій ситуації свою лінію цілком правильною, а тут майор усе зіпсував.