— Спокійно, — поглянув на нього Бобрьонок. — То як, шановний?
Лісник стояв, опустивши забабляні руки, й кліпав очима. Ніяк не міг збагнути, звідки ці офіцери знають його ім’я та по батькові, либонь, це здивувало його більше, ніж їхня з’ява на галявині, бо відповів розгублено:
— То дуже прошу…
— А якщо згодні, — вів далі Бобрьонок з натиском, — давайте поміркуємо разом. Зараз ми обшукаємо вашу садибу й знайдемо лейтенанта, який накульгує на ліву ногу. Або кількох чоловіків, переодягнених у військову форму. До речі, — вигадав, — садибу оточено, й нікому не вдасться втекти. То що буде з вами? Суд за допомогу ворожим агентам. Час воєнний, і знаєте, скільки за це дають? Крім того, ваш син вчиться в Рівному. Уявляєте, яка пляма ляже на нього?
Лісник розгублено потер неголену щоку. Відповів нерішуче:
— Але звідки я міг знати, що Стьопа ворожий агент? Племінник мій, попросив притулку…
— Племінник з лейтенантськими погонами! — зловтішно зареготав Толкунов.
— І я здивувався. Та каже: тимчасово натягнув, щоб урятуватися — не було іншого виходу…
— Крім Степана, хто в хаті? — швидко запитав Бобрьонок.
Лісник перехрестився.
— Я і жінка, бог свідок. І Степан пришкандибав учора.
— Озброєний?
— Пістоля має.
— Гранати?
— Не бачив.
— Рація?
— Ні.
— Коли з’явився?
— Вчора на світанку.
— Казав, куди йде й для чого?
— Попросив переховати його кілька днів. Ногу підломив і поранив. Загоїться нога, тоді далі.
— Куди?
— А мені що? — раптом мало не заплакав лісник, і Бобрьонок збагнув, що той справді злякався. — Я так гадаю: до бандер подасться. Він з бандерами тут крутився, крутитиметься і надалі.
— Чого ж переховуєте?
— Так племінник мій — Стьопка, і бандер лячно. Мені в лісі самому з жінкою як? Я його викажу, люди знатимуть, люди все знають, і бандери довідаються. Гаплик мені, прийдуть уночі — й гаплик…
— І де зараз Степан? Як його прізвище?
— А на горищі відлежується. Олексюк він, так моя сестра називається.
— Отакої, Василю Івановичу, — мало не весело мовив Бобрьонок, — значно пом’якшала ваша провина, а якщо ви здасте нам ворожого диверсанта…
— Так племінник же мій…
— Він диверсант, шановний, наш спільний ворог, озброєний ворог, і все одно…
— Так, ви все одно візьмете його, — погодився лісник.
— Де в нього пістолет?
— На горищі ж…
— У кишені, під подушкою?..
— Я йому сіна настелив і рядном прикрив, то він так на рядно й кинув.
Бобрьонок подумав трохи й запитав:
— Непомітно підійти до хати можна?
— Дуже прошу…
— Ви підете з нами. Полізете на горище перший, я за вами. Якщо Степан обізветься, заспокоїте його.
Лісник вислухав мовчки, відповів твердо:
— Та заспокою, пане офіцере.
Толкунов заперечив:
— На горище полізу я..
— Це чому ж? — не погодився Бобрьонок.
Капітан погладив руків’я пістолета.
— Ти свою справу зробив, тепер дай мені. Це було логічно, і Бобрьонок погодився.
— Я тебе прикриватиму.
— Тільки врахуй, — попередив лісника Толкунов, — якщо зрадиш…
— Ясно… — лісник пішов до узлісся, але нараз повернувся і прихопив неповне відро картоплі. Йшов попереду розшукувачів, відро поскрипувало в його руці, буцім скугикував тихо й жалібно лісовий птах.