— Звідси до ганку десять кроків, прослизнемо непомітно, а в сінях драбина…
— Давай! — махнув пістолетом капітан.
Він сам визирнув із клуні і, переконавшись у правдивості слів господаря, пропустив його у двір. Подався слідом за ним, підштовхнув лісника, який, здається, не квапився, і югнув до чапіввідчинених дверей. В ніс ударив гострий запах свіжовикопаної бульби й квашених огірків, капітан вмить зорієнтувався: відсунув рядно, яке висіло на мотузку, затуляючи драбину, приставлену до стіни.
— Ну!.. — прошепотів.
Лісник ступив до драбини, і в цей час з хати почувся жіночий голос:
— Ти, Василю?
— Хто ж іще? Стьопа на горищі?
— Спить, здається.
— А-а… — Лісник почав підніматися напрочуд легко й тихо, і капітан слідував за ним впритул, тримаючи пістолет напоготові. Вони вилізли на горище майже одночасно — тут було темнувато й пахло свіжим сіном. Лісник ступив углиб — там, тростягнувшись на рядні, спав чоловік у майці, парабелум лежав поруч. Толкунов помітив зброю одразу, метнувся до неї, але шлях йому перетнув господар: лісник перший дотягнувся до пістолета, на мить капітанові здалося, що той сам хоче скористатися ним, однак лісник узяв парабелум за дуло й подав через плече Толкунову, він виявився чесним, цей літній чоловік у лляній сорочці, проте капітан ні на секунду не відчув каяття за недовіру до нього, просто не мав часу ні на які роздуми — відсторонив лісника й навів дуло пістолета на молодика. Побачив, як той розплющив очі. Молодик автоматично простягнув руку за своєю зброєю, очі в нього потемнішали, напружився, щоб кинутися на Толкунова, але той тицьнув його дулом і наказав:
— Тихо, бо куля не дура!
Певно, диверсант не дуже зрозумів мовлене, просто стало боляче від пістолетного дула — скривився й відкинувся назад на рядно.
— Чого вам треба від мене? — запитав, удаючи здивовання.
— Ну, не придурюйся! — мало не весело сказав Толкунов. — У тебе все вже позаду. — Почув на драбині легкі кроки Бобрьонка, не озираючись, додав: — Дивись, Ігоре, якого красунчика взяли. Красунчик ти мій, і ти хотів обманути “смерш”?
Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:
— Чого ж не стріляєте?
— Е-е, так не робиться! — Нараз Толкунов посуворішав. — Ану, підводься.
Той розплющив очі й покірно став на коліна — Толкунов спритно зв’язав йому руки за спиною — і лише тоді хлопець випростався, скільки дозволяли бантини горища.
— Давай, ворушись, — підштовхнув його капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент — незручно, трохи не впав, і Толкунов підтримав його Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.
Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.
— Що ж буде?.. Що ж буде?.. — ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.
— А нічого особливого! — якось удавано весело відповів Толкунов. — Відвеземо до “смершу”, там його допитають…
— Стьопо! — вихопилося в жінки. — Що ж ти накоїв?
Толкунов підштовхнув молодика до виходу.
— Айда, ходімо!
Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір’я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали речі його рюкзака. Нічого особливого: хліб і консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші — три пачки по п’ять тисяч карбованців.
Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка та Семенишина. Диверсант мав дві легенди. Згідно з першою був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою версією він мав називатися представником штабу фронту, який уповноважений перевіряти виконання наказу про санітарний стан частини.
— Ну, що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти, — запитав Толкунов, — чи бавитимемось у мовчанку?
Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього сіпалася.
— Ти, Стьопо, розкажи все, — підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. — Ти розкажи, може, й пом’якшення вийде.
— Яке вже пом’якшення… — нараз мало не заплакав хлопець. — Кінець мені, тьотю, і вибачте, що й вас зганьбив.
— Ви, тьотю, відійдіть, — наказав Толкунов, — бо із заарештованими спілкуватися не дозволено.
— Племінник же він!
— Ворог! — різко кинув Толкунов. — Німецький диверсант!
— А якщо він сам…
— Сам — інша річ, але ж не сам, ми його взяли.
— Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?
— Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! — мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова, сказав нерішуче:
— А що я можу?
Капітан підійшов до нього мало не впритул.
— Відповідай швидко й правдиво, — наказав. — Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.
Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:
— Я скажу… Я все скажу!
— Прізвище?
— Олексюк.
— Ім’я?
— Степан.
— Скільки вас було?
— Троє.
— Де інші?