Начальник охорони ставки, правильно зрозумівши Кальтенбруннера, приспішив крок і порівнявся з ним.
— Як? — коротко запитав обергрупенфюрер.
Запитання не треба було розтлумачувати, принаймні начальникові охорони. Відповів упевнено:
— Все гаразд, обергрупенфюрере, настрій значно поліпшився, і фюрер навіть повернувся до своїх картин.
Кальтенбруннер ледь утримався, щоб не знизати плечима. В принципі він не схвалював це захоплення. Малювати не личило фюреру. Нехай би вже просто збирав картини, як Герінг, це можна було зрозуміти, гарні картини коштували-бо скажені гроші. Але ж сидіти самому з пензлем…
Кальтенбруннер рідко коли, навіть у думках, не погоджувався з фюрером — певно, геніальнішої людини не було на світі. Зрештою, генієві можна простити. Тим більше, що у мистецтві все залежить від імені художника. Кажуть, Герінг придбав картину якогось Вермера, — про цього голландського, художника Кальтенбруннер і не чув, а Герінг домовився з урядом Нідерландів і той замість нього заплатив за картину чотири мільйони франків.
А хто такий Вермер і хто такий Гітлер?
Машина чекала обергрупенфюрера під густими соснами, і начальник охорони послужливо відчинив дверцята перед ним. На передньому сидінні вмостився ад’ютант, машина рушила м’яко, хоч могла за кілька секунд набрати сто кілометрів, але тут нема де розігнатися — он уже попереду перший шлагбаум і чорні фігури з автоматами заступають дорогу.
Певно, унтерштурмфюрерові, який підійшов до їхньої машини, було відомо, хто саме їде в ній, крім того, не міг не впізнати начальника головного управління імперської безпеки, але ретельно, як і належало за інструкцією, перевірив документи — лише тоді виструнчився й наказав підняти шлагбаум.
Молодець унтерштурмфюрер, саме на таких тримається міцність рейху — чим ретельніше кожен виконуватиме свої обов’язки, тим могутнішою стане держава.
Біля другого шлагбаума машина з’їхала на узбіччя: далі треба було йти пішки. І тут у них перевірили документи — ще доскіпливіше, і гауптштурмфюрер СС запропонував Кальтенбруннерові здати особисту зброю.
Начальник РСХА спокійно витягнув з кобури нікельований офіцерський “вальтер”. Обергрупенфюрер сам встановив такий порядок, підписав наказ, в якому ні для кого не робилося винятку, і він сам безжалісно відправив би цього підтягнутого гауптштурмфюрера на фронт, якби той порушив інструкцію.
— Фюрер чекає на вас, — повідомив начальник охорони.
— Де? — не повертаючи голови, запитав Кальтенбруннер.
— Просто алеєю, перший поворот ліворуч.
Кальтенбруннер рушив, з приємністю відчуваючи, як вгрузає гравій доріжки під каблуками його лискучих чобіт. Відійшовши трохи, пильно оглянув мундир, знайшов пір’їнку й гидливо скинув її: фюрер мусить бачити своїх офіцерів бездоганними, зовні підтягнутими й внутрішньо зібраними — жодного нехлюйства й розслабленості, сам фюрер може припуститися відступів від цього правила, але на те він і фюрер, щоб мати дивацтва чи забаганки, і розумна людина сама мусить знати, в чому має право наслідувати фюрера.
Гітлер сидів на бічній доріжці, точніше, трохи обіч неї: на траві стояли мольберт і два стільці, на одному з них фюрер розклав фарби, на другому примостився сам — заглибився в роботу й відразу не почув притишених кроків Кальтенбруннера.
А начальник РСХА справді притишив крок і йшов трохи не навшпиньках — зрештою, таке доводилося бачити дуже рідко: фюрер в екстазі й не чує шереху жорстви під чоботями.
Коли до мольберта лишилося кілька кроків, Гітлер стрепенувся і різко повернув голову. Кальтенбруннер устиг побачити на його обличчі ляк, а може, це тільки видалося йому, бо фюрер осміхнувся і зробив знак наблизитися.
Кальтенбруннер виструнчився і підвів руку, але Гітлер хитнув головою і знову втупився в свою картину. Обергрупенфюрер мимовільно зиркнув на неї також: кущі на передньому краї ядучо-зелені, зовсім не такі, як ростуть насправді, а на тлі жовтуватого неба — синя сосна й фіолетові хмари над нею.
Певно, красиво, ба, навіть точно красиво (це комусь іншому Кальтенбруннер міг би сказати — звичайна мазанина), і треба буде якось натякнути фюрерові, щоб подарував одну зі своїх акварелей.
— Я радий бачити вас, Ернесте, — сказав Гітлер, не відриваючись від картини. Нарешті зітхнув, відклав пензель і підвівся. — Подобається? — запитав.
— Дуже! — вихопилося в Кальтенбруннера зовсім щиро, і Гітлер засміявся весело.
— А мені не дуже.
— Ну, що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. — От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.
— Вона ще не закінчена.
— Але ж колись буде…
— Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.
— Кращого подарунка в мене ніколи не буде.
— Я вірю вам, Ернесте. — Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся в неї, нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав: — Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живописі.
Гітлер узяв пензель, щось підправив на картині, відклав його, підвівся і поклав Кальтенбруннерові руку на плече.
— Давайте трохи походимо, Ернесте, — запропонував, — бо я засидівся, а лікарі рекомендують прогулянки.
Він відпустив Кальтенбруннера й рушив алеєю, тягнучи ліву ногу, шкандибав, заклавши руки за спину, й, здається, зовсім забув про шефа імперської безпеки. Але тільки видавалося, бо нараз зупинився і втупився в обергрупенфюрера цікавими очима.
— Доповідайте, Ернесте, — наказав. — Виявили нових учасників змови?
— Звичайно, мій фюрере.
— Хто?
— Дрібнота, не варта вашої уваги.
— У цій справі нема дрібниць.
— Я знаю, і в перші дні ми взяли всіх головних учасників заколоту.
— Боже мій: Штауффенберг! — вигукнув Гітлер. — Герой війни, якому я вірив, як самому собі! — Раптом обличчя його перекосилося і набрало якогось хижого вигляду. — Єдине, чого не можу пробачити, що його розстріляно…
— Штауффенберг не потрапив до наших рук. Його розстріляли армійські офіцери.
— Щоб замести сліди.
— Мій фюрере, ви, як завжди, маєте рацію.
— Ви підвісили б цього одноокого полковника на гак за ребро, — потер руки Гітлер. — Ви б витягли з нього всі їхні таємниці… — Нараз зірвався на фальцет: — Потім ви підчепили б його на той же гак за горло, як звичайного барана. Він конав би довго і в муках, а так не встиг навіть усвідомити своєї смерті!
— Зате інші добре усвідомили її, — визнав за можливе заперечити Кальтенбруннер.
— Я ціную це, Ернесте, й ніколи не забуду вашої відданості.
У таких випадках належало виструнчитися і урочисто вигукнути “хайль”, але Кальтенбруннер відповів просто:
— Дякую, мій фюрере.
— Як Канаріс?